Смерть Шевченка – Іван Драч

Іван Драч

Смерть Шевченка

Симфонія

Сто років — зморшка на чолі Землі.

Всесвітні війни, революцій грози…

Дніпро до ніг стежиною проліг

І котить славу в сиві верболози.

Поет став морем. Далеч степова,

І хмарочоси, й гори — ним залиті.

Бунтують хвилі-думи і слова,

І сонце генія стоїть над ним в зениті.

Дно глибшає, і береги тікають,

Аж небо рве свою блакить високу.

І шторми піняться од краю і до краю,

Од Вінніпеґу до Владивостоку.

З глибин сердець джерела пружно б’ють —

І шумувати морю, не вмирати,

Хай ллють у нього і любов і лють,

Тривожну шану, жовч гірку розплати…

Художнику немає скутих норм.

Він — норма сам, він сам в своєму стилі…

У цей столітній і стобальний шторм

Я кидаюсь в буремні гори-хвилі.

Перша частина

Вишневий цвіт

1

Завірюха стугоніла, вила,

І мороз гострив свій білий ніж.

А Земля од ляку задубіла,

На вітрах крутилася скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари,

В сіру безвість зносило міста.

А дуби стругалися на мари,

На труну, на віко, на хреста.

Петербурзьким шляхом, по коліна

Грузнучи в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна,

Муку притуливши до чола.

І намисто сипалось під ноги,

Ніби кров змерзалась на льоту.

"Сину, сину", — слухали дороги

Тих ридань метелицю густу.

"Може, тобі липового чаю,

Чи калини спряжити бува…"

А дорога ген до небокраю —

На дорозі мати ледь жива.

Хурделяє хуґа хуртовинна,

Засипає снігом очі вщерть.

І біжить до сина Україна

Одганяти знавіснілу смерть.

2

Цілу ніч надворі виє хуґа,

Плаче, деренчить в віконній склі.

Ні дружини, ні дітей, ні друга —

Тільки гілка вишні на столі.

Телеграма від полтавців. М’ята

Віє в душу запахущий дим,

Та маленька свічка тьмянувата

Тріскає і мружиться над ним.

Дві у шафі, що життя досвітять,

Ну, а там світити вже йому.

В завірюшних, грозяних століттях

Серцем розпанахувати тьму.

Нині вишня бризнула суцвіттям —

В пляшці тепла гілочка жива…

Біль пекучий… І вона, самітня,

В цвіті вся, як в думах голова.

Ліг у ліжко. Віє чи не віє —

В заметілях весь життєвий шлях.

В свічці ледве дихають надії,

І блукають пальці в пелюстках.

3

Перше марення

Густий туман спадає.

Великий плац, піском посипаний,

Де флейта з вихлипом ридає,

І барабан гуде, як гнів невсипний.

Ні — сотні флейт конають в муці.

Гуде земля, і товпища народу,

Як зерна у мішку, в густій пилюці

Тривожаться, шумлять до небозводу.

Ярмулки і хустки, шапки, кубанки.

Посивілі, руді, із кучмами, із струп’ям.

Востаннє надриваються горлянки.

Вози вгинаються, чиясь гарба порипує.

Валує дим в жіночих зойках вгору,

Дитячий лемент свердлисть небо й душу.

Хто виліз по снопках на схилену комору,

Хто на вершок на грушу —

І дивляться туди,

Де два ряди

Стоять, схилившись для удару,

В очах леліючи покару

І лютий гнів

На всіх царів.

Один — жіночий ряд. Там покритки,

Замучені, із безрозумним горем,

Із випитим лицем, із поглядом суворим —

Стоять і мнуть хустки.

А другий ряд — катовані солдати.

Забиті лозами, посаджені за ґрати.

А серед них і кістяки, мерці

Шпіцрутени тримають у руці,

І козаки замучені, й казахи

Похнюплені — орбіти без очей, —

І вітер розвіває чорні лахи

Над білими цурпалками плечей.

Од заходу до сходу — два ряди.

Вже крики звідусіль: "Пора — веди!"

І він, Тарас, веде катів людських.

Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини,

І так горлає їхній зойк невпинний,

Щоб в майбутті він за віки не стих.

Тарас веде Миколу, що його

Хотів засипати казахськими пісками.

На спині пещеній танцює вже вогонь,

І Олександр Романов йде з братами.

Їх святить гнів народів… Свист і свист.

Він опритомнів у тяжкому горі:

Це хуртовина бляхи білий лист

Зірвала — грімкотить і цвьохкотить надворі,

І гасне свічка, як його життя.

Він другу світить. Тужно вітер свище.

Даремно в шибку б’ється каяття.

В душі стліває чорне попелище…

4

Далекий дівочий голос

Я тебе чекала роки й роки.

Райдугу пускала з рукава.

На твої задумані мороки,

На твої огрозені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній,

А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді, смуглій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Лікери голуба мана

Цвітом не зронилися в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала б мак.

Та мені зв’язали руки люди.

"Хай страждає, — кажуть, — треба так.

Хай у ньому сльози доспівають

У ненависть, в покару, в вогні".

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я — Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях.

Я твоя надія і омана.

Іскра нероздмухана твоя.

5

Друге марення

(З шибки впурхує в кімнату зграя горобців,

всідається біля свічки, цвіринчить)

Ми — українські горобці,

Як оселедці, в нас чуби.

Вкраїнський усміх на лиці,

Вкраїнські писки і лоби,

Що нам сипнуть, те ми клюєм,

Чолом за ласку віддаєм.

Цар нас шугнув, і ми — о, страх —

Всі пурхнули по смітниках.

То служимо в своїх панів,

Як бог велів і цар велів.

То мостимося до чужих

І в урнах порядкуєм в них,

А те, що Україна гола, —

Нам соромно за наші вола,

Ми обминаєм наш смітник —

Вже одбуяв козацький вік,

І ми не витвори льокальні.

Ми навіть інтернаціональні.

Бо як підійметься руїна

Й зачервоніє Україна,

То нам прийдеться утікати,

Щоб крильця не пообпікати.

А вдалині, на чужині,

А чи в сусідськім бур'яні

Ми розпережимось орлами…

Цвірінь-цвірінь! Ти будеш з нами?

Ти в нас дивись, бо спересердя

Ми поклюєм твоє безсмертя…

А то престол тобі зів'єм

І епігонством тихо вб'єм,

В труну твою, як ляжем спати,

Ми рідної натрусим м'яти.

Що ми свої (хай знає світ!),

Цвірінькнем тихо "Заповіт"…

Ти — вічний?

Вічні ж ми, борці,

Ми — всюдисущі горобці!

6

Третє марення

Він лежить горілиць і не бачить нічого.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар