Три як рідні брати – Юрій-Осип Федькович

А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь; неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижучи, а я на двері.

— Добрий день вам, ненько, що дієте?

— Чи то ти там, синку? Дай же тобі боже здоровля, що прийшов, а то я вже не гадала з тобою ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.

Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що стояла за лавов, та в ліс!

За малу годиночку були і дрова в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!..

— О, простибіг же тобі, синку! — кажуть неня, скоро почули вогонь у печі. — Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!

Поблагословили.

— А коли, — кажу, — Онуфрія прятали?

— Передучора тиждень минув, — кажуть неня.

— А що казав, як умирав?

— Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався, — дожидав. «Нема, — каже, — Іванчика, нема братика мого рідного, нема!.. а мені все причувається, що він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щире дожидав!..

Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.

— А що, — кажу, — сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати! якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.

— А що ж, бадічку, — одрікаються сестри, плачучи, — коли у таких панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.

— А так же не будуть вам нічо казати?

— Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортіло з вами побачитись, бадічку. Не гнівайтесь…

Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась…

XI

Другої днини пішов я до жида.

— Давай, — кажу, — на роботу!

— Коли хоч, а то бери на сажні, — каже жид.

— Нічо, — кажу, — озьму і на сажні.

Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий з мене йде! а мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки немає тяжкої роботи…

Роблю я один тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина, плачучи:

— Бадічку, — каже, — ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.

Покинув роботу, біжу. Прибігаю домів, аж неня вже без душі. І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідного!..

— А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? — лаю я на хлопця.

— Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, — повістує хлопець, плачучи. — «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс» — «Не йди, синку, — кажуть неня, — а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька».

XII

Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов піп:

— Плати за похорон.

— Поголіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!

— Ні, таки плати зараз!

— Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?

— Чорт по твоїй душі! Плати та й годі… мені…

— Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного[11] та кілька щіточок, хіба то беріть: більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.

— Сюда з ним, — каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами. Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.

Аж тут уходить і війт з десятником.

— А ти, — каже, — набрав у жида на сажні, чом не робиш?

— Коби я годен, — кажу, — я би робив, а так, самі видите, що не годен.

— То дай заліг, — каже війт, — або підпишися на грунт. Жидівське не сміє пропасти.

— Жидівське, — кажу, — не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату[12] му заплачу.

Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як, прийшов мене фантувати[13]. А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.

Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.

— Добрий вечір, брате!

— Добре здоровля. Прошу, сідай.

— Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?

— Забрали, — кажу.

— Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, — упік Яків.

— Від тебе, брате Нестерюку, — кажу, — мені і таке слово миле. Ми в один раз товаришували.

— В один раз! — повторив Нестерюк гірко, — а тепер?

— Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.

— Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень! — ще раз повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить мені жид письмо.

— На тобі пак, — каже. — Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.

— Як то закутало? — питаю я.

— Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе латри[14] в лісі рубає.

XIII

Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і побачились.

Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:

— А що дієш, брате?

— А що ж би-м, — кажу, — діяв? Лежу.

— А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?

— Чутиму.

— Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.

— Як оце? — питаю я.

— Отак, — каже Яків. — Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі і весну надворі: треба закладати орати, сіяти.

— А твоє ж господарство?

— За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до тебе? Я хотів щось казати, але він не дав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: