Іван. Бачить бог, моя дитино, як мені самому тяжко тебе покидать. (Гладить її по голові.) Ти єдиная моя дитина, моя радість, ти тілько й тішила моє старе серце, і не можу я дивиться, як тебе мучать через мене, не можу, я… не знаю… Я б тобі небо прихилив!! (Витира сльози.) Та високо… високо… (Іде.)
Софія плаче, схиливши голову на руки.
Ганна.Куди йдеш? Скоро обідать пора.
Іван. Обідайте без мене. (Виходе.)
ЯВА IV
Ганна и Софія.
Ганна (дає вслід Іванові дулі). На, на! Йди к бісу! Злякав як! Де ж пак! (До Софії.) Слинь, слинь, поки очі не повилазили. Тілько й знаєш хлипать. Велике горе, що твого татка тут не буде. На біса нам дармоїд? Це не город, тут робить треба, а ви все по-панячи: може, чайку нап'єшся… А матері вашій сто бісів! Було б іти за городського, адже ж сватав якийсь швець… (Глянувши у вікно.) Іде. (Бере рогач і порається коло печі, так, аби показать, що вона робе.)
ЯВА V
Входе Гнат, скида шапку, вішає її і стоїть біля порога, а Ганна ніби його не бачить, говорить до себе.
Ганна. Отаку невісточку придбай! Сидить собі, як панночка, замислилась, а ти роби, та ще й мовчи! На старість саме добре! (Кида рогач, хапа віник.) Оженився собі дурний на лихо! Ще й старого чорта, дармоїда, в придане взяв за лінивою дочкою!!
Гнат (до Софії). Чого ви гризетесь раз у раз? Як прийдеш домому, то так тебе зараз пекельним духом і обвіє. Що ти тут зробила?
Софія. Не знаю, чого мати лаються… з батьком посварились… і…
Ганна. А звісно!.. Поцілуйтесь зараз!.. Поцілуй її — вона тілько того й хоче.
Гнат. А вам би любо було, якби я тілько що ступив на поріг, зараз почав гарчати?! Обридло вже?
Ганна (плаче). Так… так…
Софія (ожива). Де це ти, мій голубчику, ходив так довго? Може, їсти хочеш, то обідали б уже.
Гнат. А батько ж де?
Софія. Пішли… вони хочуть у город їхать… вони…
Гнат. Підождемо його. (До матері.) Чого ви плачете? Самі нападаєте на всіх, всім у вічі лізете, всіх сварите, та ще й плачете!
Ганна. Отак, отак! Я так і знала! Мати тоді потрібна, як маленьким був, та ночі недосипала, та годувала своєю кровію, та обмивала, та пестила! А як вигодувала, то матері не треба вже, не треба! Прожени ж мене, прожени!.. Нехай мати старцем іде попідвіконню!.. Тепер жінка миліща, а мати що? Хоч би її чорт узяв, то байдуже! Мати робе, а жінка сидить; он хата цілий день не метена — нічого, а мати скаже слово — нападається: сяка-така, лиха!
Гнат. Бо й правда, що ти раз у раз тілько плачеш, а нема, щоб діло робила! Прийшов в обідню пору — хата й досі не метена! Мати підміта, а ти сидиш!
Софія. Та, їй-богу, Гнате, хата була заметена й прибрана як слід! Ти ж глянь, де те сміття, що мати мела?
Ганна.То це я брешу? То це я нарошне мела, чи як?
Софія. Мабуть, побачили Гната у вікно та й почали пораться, єй-богу, правда, а то сиділи та лаялися.
Ганна. Брешеш ти, брешеш, городська ш… (Удержує себе, щоб не сказать далі.)
Софія. Лайте вже мене, як хочете, — гірш не буде! Що я вам, мамо, зробила? Я вас любила замість рідної матері, я вам корилась і корюсь, поперек слова ніколи не сказала! За що ж ви мене зненавиділи? За що раз у раз нападаєте, лаєте, паскудите?!
Гнат. Та цить, не слинь! Наобісіли вже мені твої сльози!
Ганна (зло). Нехай поплаче, може, батько пряничка принесе!..
Гнат. Я їй такого пряничка піднесу, що вона й у двері не потовпиться!
Софія. Ти й так хати вже відцурався, не любиш мене, осоружна я тобі стала, а мати тілько гризуть, та ще сердишся, що плачу!
Ганна. Якби попобив добре, щоб синяки днів три не сходили, то й плакати б перестала…
Гнат. Мовчіть хоч ви, не підливайте в огонь масла! Добре вже горить отут і без вашого масла!
Ганна. Бо дурний!.. Важко йому побить жінку, щоб серце зірвать… Тьфу! На такого чоловіка. (Виходить, грюкнувши дверима.)
Гнат (опускається на ослін). Наказав мене господь. (Мовчить.)
Софія хлипає нервно.
Годі вже або що, рева!
Софія (сіда біля Гната). Глянь же на мене ласкаво, пожалій мене, Гнате!
Гнат. Одчепись! Я не можу на тебе дивиться, як ти киснеш.
Софія. Ох, Гнате, хіба я така була? Ми так недавно побрались з тобою, а ти вже тікаєш з дому; мати гризе, я не маю світлої години, батька з хати виганяють, а ти не заступишся, як перше, а ще й сам лаєш мене! Не з матір'ю ж тобі вік вікувать, а зо мною, дружинонько моя!.. Пригорни ж мене, приголуб — я зараз повеселішаю.
Гнат. Повеселішай, тоді приголублю!
Софія (нервно). Ну, я вже не буду… Дивись, я вже весела! О! Глянь, сміюсь… (Обніма Гната). Не хочеш мене приголубить, противна я тобі стала?!
Гнат. Знову? Годі, кажу!
Софія. Не можу, не можу, Гнаточку, удержать своїх сліз; я б радніща була.
Гнат бере шапку.
Гнат. Бодай увесь світ завалився, коли на ньому так весело жить усім, як мені тепер! (Виходить.)
Софія. Куди ж ти? Я вже не буду… (Витирає сльози.) Єй-богу, не буду! Підожди хвилиночку, сам побачиш! Гнате, серденько моє, вернися! Пішов… Мабуть, до шинку… Прийде п'яний… Боже, дай мені терпіння, щоб я хоч не плакала! Від плачу я тілько марнію. (Дивиться у дзеркало.) Ой, які очі червоні, аж запухли! Постривай, я заплющу їх і так трохи посилю… (Сіда на ослін і заплющує очі.) І чого Гнат такий став недобрий? З того часу, як був слабий, наче його хто одвернув від мене… Страшно й подумать… Мені часто приходить на думку, що йому пороблено, поробила Варка. Аж у голові заболіло, мов розкололася надвоє! (Одкрива очі і встає.) Боже! Одверни від мене ці думки, бо з ними я не буду жить, я не хочу жить… нащо тоді жить, коли це правда? Голубчику мій, боже, прости мене, я грішу цими думками, й наверни Гнатову душу до мене знову!
ЯВА VI
Входе Параска, вже молодиця.
Параска. Здрастуй, Софіє!
Софія. Ох! Як я'злякалась…
Параска. Чого?
Софія. Так… не знаю… Як же я рада, що тебе побачила;
ти моя перша порадниця здавна… Голубочко моя, Параско…
Параска. Що тут у вас коїться? Ти а^к змарніла… Я оце почула, що батько твій одходить від вас, і забігла на хвилину з тобою побалакать.
Софія. Ох, краще не питай… свекруха…
Параска. Свекруха як свекруха — я вже про неї й не кажу… Не крийся передо мною, я тебе давно люблю як сестру, і мені жаль тебе… Я все знаю…
Софія. Що ти знаєш? Може, ти знаєш і те, чого я не знаю?
Параска. Всі знають, тілько ти одна не знаєш…
Софія. Що, сестро, що, моя голубочко, ластівко, кажи! Може, ти що недобре знаєш про Гната?
Параска. Бач, мабуть, і ти помітила, коли питаєш так палко?
Софія. Одно помітила: Гнат не такий, як був спершу, неласкавий до мене, хати не держиться…
Параска. А Варка часто у тебе буває?
Софія. Варка! Так невже ж вона… кажи, кажи, що ти знаєш?..
Параска. Та те, що твій Гнат часто буває у Варки, вона його причарувала.
Софія (не може говорить). Ти… сама… бачила? Де? Як? (Дуже зворушена, ледве стоїть на ногах і сіда на ослоні.)
Параска. Я нічого не бачила…
Софія (встає, нервно сміється). От бач, от бач! Нічого не бачила, а говориш таке страшне.
Параска. Другі бачили! Даремно не говорять, — вона й сама хвалиться. Придивляйся за ними, то й ти побачиш! А тепер прощай, бо мене чоловік жде. Я тілько за тим і зайшла, щоб тобі сказать, бо тебе обманюють, а ти, як дитина, віриш… (Пішла.)
ЯВА VII
Софія одна, а потім Варка.
Софія. Боже, я з ума зійду… Варка? З Гнатом? Кепкують надо мною, обманюють у вічі, а за очі сміються над моєю душею, над моїм серцем, і вони живі, і грім божий їх не вбив? І Гнат? Гнат сміється над моїм серцем, що тілько й живе ним!.. Ох, серце ж моє бідне, не бийся в грудях, перестань краще биться навіки, щоб я не дожила до того, що ти мені віщуєш!
Входе Варка.
Варка. Здрастуй, Софіє.
Софія. Варка?! Це мені ввижається вона? Зійди, зійди з очей моїх, відьма, чарівниця!
Варка. Що з тобою, Софіє? Це я!
Софія. Ти?!
Варка. Та я ж! Ото, хіба не пізнаєш? Я, Варка, твоя подруга…
Софія. Іди, іди з очей моїх, чарівниця лукава! Іди! Не пали мене своїм поглядом єхидним — ти гірше сатани, ти мене з ума звела, ти одбила у мене чоловіка, ти причарувала його, а тепер ходиш сюда потішаться надо мною, живеш моїми муками, радієш моїм горем! (Хитається.) Геть з хати! (Сіда тяжко на піл.) Ох!.. (Пада зомліла на полу.)