І йшов я в сорабкоп (без підошов),
Щоб там купити пару мокроступів,
Але ж на праву ногу не знайшов,
Для лівої ж сфабрикували купу.
Там гнів жінкам у лиця кидав кров:
«Невже ж обути нам самі лівиці,
А правій тюпати без ногавиці?»
Дурні жінки! Який в розпачі сенс?
Якби ж то ще були «калоші щастя»,
Які описував нам Андерсен,
Що досить тільки ноги в них укласти,
І зразу від шакалів чи гієн
Ти геть летиш у інший час — та й баста:
В середньовіччя, Грецію чи Рим,
Забувши, як пахтить вітчизни дим.
Але не раз у тім пахучім димі
Заїжджі гості, що плекали чвань, —
Ось Бернард Шоу та інші «побратими»
В'ялились на поживу, як тарань,
Мандруючи, як Катерина в Кримі,
По килимах, покладених на твань.
І рідко спостережливіше око
Допитливо зорило дно глибоке.
Тож раз, так само в Київ прикотив,
Вшанований в Москві Панайт Істраті,
І кожний ладаном йому курив,
А Держвидав — хоч був скупий на трати —
У гостя всю продукцію купив
(Вже писану і ту, що мав писати).
Хто тільки був письменник чи поет,
Дістав тоді автограф і портрет.
Та, опинившись ледве за кордоном,
Правдивий грек метнув перунний грім
І сповнив світ отим потужним дзвоном,
Який луною гув у вухах всім.
Тож як ураз підліг він заборонам!
Як з страхом ті, що зналися із ним,
Зі стін портрет дарований здіймали
І аж на саме дно шухляд ховали!
О милі гості з західних країв!
Нехай за приклад буде вам Істраті.
Невже ж у вас ще не клекоче гнів?
Нотуйте все: знущання, крики, страти,
Щоб потім гулом праведних громів
Облудного напасника скарати!
Хай не засліплять вас зухвалий блиск
Самореклами, вигода і зиск.
Та вас майстерно там візьмуть на кпини
І всіх обдурять, як селянських баб.
Покажуть вам, як крутяться машини,
І вигадають тисячі приваб.
І вас, цікавих з розумом дитини,
Не вийде стрінути «столітній раб».
Чи ж знаєте, що в затисках металу
Самі машинами давно ми стали!
Колеса крутяться у ритмі днів,
Яких ніхто не лічить. Довгі паси
Пересуваються під крик і спів
Сирен. Давно не люди ми, а маси,
І в лабіринті башт і перспектив
Чиясь рука незрима сонце гасить…
А серце в нас пропелером: «Дзінь-дзінь!»,
Змагаючись даремно в височінь.
Та пориву не збудешся ніяк ти.
Не можуть мрій, що їх плекає дух,
Нам замінити статистичні факти.
Симфонію, яка чарує слух,
Нам не заступить і найкращий трактор.
Як не старайсь, щоб той вогонь затух,
Який в мізку нам барвами палає, —
Він жевріє й на мить лиш пригасає.
Але думки нам забрано в полон…
Щоб потекли вони одним річищем,
Механізації страшний закон
Кладе межу і в захваті найвищім,
І муз стрижем ми під один шаблон.
Так ми нещадною рукою нищим
В душі насаджений господній сад,
Сповитий нами у фабричний чад.
Зате у нас держава квітне знову.
Під маршів і машин ритмічний такт
Ми творим націю нової крові.
Вже душі нам покрив червоний лак.
Вкраїнізовано всі установи,
І Шльойме став не Шльома, а Щупак:
Ми кожному, — нехай, як хоче, зветься, —
До голови чіпляєм оселедця.
Біс є найнебезпечніший тоді,
Як святобливу постать прибирає:
Чи старця, що ступає по воді,
Чи янгола, що крильми помаває,
І все лукавство в білій бороді
Чи в білих шатах святості ховає.
Так дружньою рукою хижий друг
Із нас вичавлює поволі дух.
Тож не страшні нам вороги одверті,
А ті, що з рідним словом на вустах,
Ідуть до нас, щоб душу нам роздерти,
І сіють терни розбрату в серцях.
Та тільки доля гірша ще від смерті
Спобігне тих, які згубили шлях…
Хвалю я ворога, що, забороло
Піднявши, ставить чоло проти чола.
<…>
1937
[1] 1 Танець смерті (фр.).
[2] Найбільший (латин.).