З криниці минувшини – Іван Корсак

Іван Корсак

З криниці минувшини

Таке мальовниче село Вихилівка: довга вулиця круто збігає згори у пониззя і знову стрімко злітає вгору, чепурні будинки визирають з осінніх садів, що оранжем гарячим аж клекотять, стеляться сизі дими з полів, які лаштуються у передзим’я.

Назустріч бабуся літ під сімдесят із замашним мішком буряків за плечима.

– Чи можна у вас про одних людей запитати?

– То питайте, – спинилася на мить.

– Та поставте мішка, вам же важко…

– Нітрохи, – сміється бабуся.

Розговорилися врешті, ще трійко літніх людей підійшло, став я розпитувати про родину священика Пилипа Левицького, що правив колись у їхньому селі.

– А, пам’ятаємо, нам переказували батьки, – гомоніли гуртом.

Слово за словом, справді пригадують Левицьких, от тільки не та сім’я то була, з’ясувалося, інша, яку вимордувала влада радянська в тридцятих. А отця Пилипа звести на пам’ять ніяк не вдалося, тим паче, сина його Модеста.

– Хіба в школі документи які збереглися, вчителі щось підкажуть, а може, у церкві?

– Немає тепер в нас ні церкви, ні школи, – відказують бабусі. – Вісім школяриків зосталося, їх у сусіднє село автобусом возять.

– А колишній будинок отця Левицького не зберігся?

– Нема давно того дому, на його фундаменті школу почали будувати, та й покинули.

Їду на вказане місце: справді, на старому, що зеленим мохом узявся, фундаменті, цегляні стіни стоять, голісінькі геть, без дверей і вікон, без даху. Тільки з дерев уже підросток-самосів вище від вікон, а посеред найбільшого класу клен молодий метрів хіба на п’ять обігнав ті стіни.

Такий гіркуватий дим з осінніх полів… То вже потім дізнаюся, що помилилися бабусі з дідусями, не те вони показали місце, насправді фундамент дому Левицьких за кількасот метрів углиб, стара школа на ньому стоїть – у вибитих вікнах шугає вітер і дошки навхрест…

Добре, що в бабусі найпершої ще стачає сили балакати, тримаючи ваговитий мішок за спиною, шкода лишень, що не має такої сили пам’ять про славетних своїх земляків.

Що казати про літній люд рідного села Модеста Левицького, коли навіть у районному центрі Ярмолинцях з подивом зустрічають звістку про вулицю в Ковелі імені видатного українця, класика нашої літератури, посла і міністра УНР Модеста Левицького, про клопотання надати ім’я славетного подолянина луцькій гімназії № 4 – і таки надав Кабінет Міністрів… Той гіркуватий дим забуття з осінніх полів Вихилівки покладає обов’язок сповна повернути і нашу історію, і наші визначні імена.

Література взагалі непросте заняття, а тим більше – твори на історичну проблематику, а тим більше – про західноукраїнський край, де чужинський чобіт так довго і безцеремонно човгався, топтав і витоптував усе живе. Схід із Заходом вічно чубляться, а з цієї землі пір’я летить: ще не зовсім заросли окопи Другої світової, до сьогодні лишаються дзоти, які діяли у Першу світову, передається пам’ять про дві наполеонівські дороги у волинському краї, досі зветься Шведським поле біля села Боровне на Камінь-Каширщині, де стояло постоєм військо Карла Великого… І кожен чужинець вельми ретельно замітав за собою сліди, вивозив не тільки цінності, а й документи, щоб не полишити свідчень кривд і лиха в час своєї окупації.

Недавно я завершив новий роман “Отаман Чайка” про вельми непересічну особистість – Міхала Чайковського, польського письменника, військового і політичного діяча, розвідника та дипломата, а водночас і неабиякого прихильника української справи. То він першим написав роман про Івана Виговського, то він є автором “Повістей козацьких”, саме Чайковський наполягав на публікаціях у французькій та польській емігрантській пресі про Кирило-Мефодіївське товариство, публікаціях на захист Т.Шевченка, М. Костомарова, М. Гулака й інших наших славетних людей. З Добруджі і всіх країв навколишніх М.Чайковський сформував військо козацьке, яке присягу складало під прапором Дорошенка, що його подарував, а точніше, повернув козакам Патріарх Константинопольський… А починав М. Чайковський з повстання у волинських лісах супроти російської займанщини, істинно за вашу і нашу свободу, починав з боїв під Ковелем, рівненським Березним, а ще Коднею, Молочками на нинішній Житомирщині. У повстанських лавах 1831 року хіба десята частинка, як свідчать польські джерела, була польської шляхти, а решта – сини православних та уніатських священиків, міщани тутешні, селяни волинські; мовою війська була українська, а пісні в поході, як подають ті джерела, співали “козачі”. Отаман Чайка, як називали його козаки, зажив поваги та довіри польського емігрантського уряду, та все ж вельми ревниві й ревні доброзичливці застерігали екзильний уряд:

– Новий Богдан Хмельницький іде!

Щиро кажучи, коли шукав матеріали і зібрався в обласний архів, то не тішив себе запашними бубликами. Надто багато вітрів мело зі сходу на захід і навпаки. Та завірюха вимела, звісно, чи не всі найважливіші документи. І все ж, завдяки працівникам архіву, зокрема таким самовідданим людям, як Антоніна Кравчук та її колеги, завдяки керівництву архіву, знайшлося чимало цікавих документів. Особливий інтерес становили судові справи. Певне, як відступав черговий чужинець, то вельми похапцем їх переглядав… Кому потрібні, гадав, справи про крадіжку коней в поліського дядька, що її скоїли цигани, суди за межу двох поміщиків, розтрату казенного кошту? А між тими справами залишилися суди про склад зброї в Чарукові під Луцьком для повстанців 1831-го, суд над жінкою, яка не “стукнула” царським нишпоркам, що її чоловік пішов до повстанців у ліси – жінку з дітьми на багато літ у Сибір засилають. Суд росіян над фельдшером, який надав допомогу пораненому повстанцеві – того в солдати на багато років запроторили. Навіть у другій половині 40-х років, тобто через п’ятнадцять і більше літ, йшла розправа над учасниками повстання та їхніми родинами. Чи не правда, знайомий почерк загарбника, який пізнаватимемо у визвольних змаганнях більш ніж через століття?

У кожного письменника свій шлях широкий, своя тематика. Після двох книг оповідань: “Тіні і полиски” (вид. “Радянський письменник”) та “Покруч”, (вид. “Надстир’я”), книги публіцистичної “Оксамит нездавнених літ” (“Волинська обласна друкарня”), я несподівано захопився історичною тематикою. І те захоплення вже ніяк не хоче минати, підозрюю, що й не мине. Бо скільки є? прекрасних імен, незаслужено забутих, нерідко заборонених раніше, а про них зовсім мало або й нічого не написано. Інколи начебто й були публікації, особливо у зарубіжних виданнях, але все так розкидано і розсіяно, що цілісний образ хоч би по частинці дрібнесенькій, мов вітраж, потрібно збирати.

У кожного письменника свій шлях широкий… У мене, як і в багатьох з мого покоління, він не був вельми гладеньким: борсаючись, повільно виплутувався із сітей совкового світогляду, набиваючи ґулі, йшов до розуміння історичної долі свого краю. Але… Але була прекрасна школа в рідному селищі Заболотті Ратнівського району. У ній за чимало літ до публікації я мав змогу слухати рядки Віктора Лазарука: “Гей, королю, у замок твій прокралися компрачикоси!” і брати участь у постановці “Демона” Миколи Вінграновського, де (в найглухіші роки!) зі сцени лунало:

Я знищив сто народів і культур,

Я зґвалтував красу і ніжність людства.

Я з тюрем ввесь, концтаборів, тортур,

Ганьба людини, я взірець безпутства.

Українська сільськогосподарська академія (тепер Національний аграрний університет) допомогла, певне, глибше зрозуміти природу, бо таки від неї невіддільна людина, її світобачення, менталітет, доля та історія. А ще дивовижний зв’язок краси природи і суворих та точних законів світобудови – зараз бачу, як математичними формулами на дошці викладач фізики пояснює, чому птахи у вирій летять саме ключем, а не інакше. Або унікальна схожість манюсінької клітини з… будовою держави. В тій цяточці-клітинці, помітній лише під мікроскопом, є своя “столиця”, є “заводи”, де сонячний промінь з поміччю хлорофілу творить таїнство фотосинтезу, є своя “поліція” і навіть “митниця”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар