Рятівний круг Пантелеймона Куліша

Рятівний круг Пантелеймона Куліша

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Ми живемо серед міфів і стереотипів, переважно не усвідомлюючи того, й передаємо їх, мов естафету, наступним поколінням. Особливо це характерно для наших уявлень із національної історії та з історії літератури, де всякі інтерпретатори з різних часів полишили нам ідейні схеми та всякі ідеограми. А те, що називається особистим життям наших видатних діячів, донедавна взагалі було закрите непрозорим запиналом, і ми мали про нього уявлення щонайтуманніші. Будьяка спроба щось довідатися з фактографії стосунків їх з іншими людьми вважалася мало не вуайєризмом. А між іншим дуже багато творчих мотивів і вчинків бувають зумовлені й суто особистими моментами.

Коли стали доступними читачеві такі тексти, як “Кохання в житті Шевченка й Куліша” Валер’яна Чубського (псевдонім Михайла Могилянського), “Романи Куліша” Віктора Петрова, його ж “Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки…” й “Урваний роман” Олександра Дорошкевича, життя Пантелеймона Куліша з усіма його матримоніальними подробицями й адюльтерними зигзагами стало набутком читача. А далі з’явилася надзвичайно цікава книга “Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша” Євгена Нахліка, у котрій мовби підсумовано цю тему й “закрито” її. Нахлік так скрупульозно — на основі багатющої джерельної бази й популярних у сучасній психології теорій на взір Карла Густава Юнга та Еріка Фромма — проаналізував усі хитросплетіння Кулішевих стосунків із його пасіями й акцентував на подеколи дивному, подеколи жалюгідному, а подеколи й узагалі незрозумілому становищі дружини, котра пройшла по всьому життю письменника його блідою тінню, подеколи навіть жалюгідно згротескованою. А по смерті чоловіка Барвінок доклала всіх можливих зусиль, щоб нагадати літературній еліті його значення і щоб увічнити дороге для неї ім’я. Якщо підходити до фактів біографії аналітично, то все мовби нарешті пояснено, викладено в причиннонаслідковному зв’язку й докладно аргументовано документами.

Але тут за життєпис Ганни Барвінок береться Іван Корсак. Статися це могло в одному з двох випадків: або автор не знає, що про неї “все вже написано” (принаймні маємо таке враження після названих попереду текстів), або ж письменник відчув, що є в цьому житті ті моменти й мотиви, котрих не зауважили його попередники в темі. Звичайно, тут маємо другий варіант.

При читанні “Персня Ганни Барвінок” відчуваєш, що Корсак справді добре знає не тільки перебіг подій життя героїні, її твори й листи (деякі з них, як, скажімо, епістоли до М. Угрина, Б. Заклинського, Ю. Романчука, М. Євшана, М. Номиса, її сестри Надії, І. Шрага, ще досі навіть не оприлюднені й зберігаються в архівах), а також обізнаний з усім написаним про Ганну Барвінок. Подекуди в його романі вчувається навіть не заакцентована полеміка з попередниками (особливо ж із ефектними тезами Віктора Петрова).

Цілком слушно в післямові до твору Володимир Поліщук зауважує, що це роман не тільки про Ганну Барвінок. “Майже рівною мірою його можна назвати й романом про Пантелеймона Куліша чи романом про “двох Кулішів” — подружжя”. Це так. Несамовито егоцентричний чоловік високої ідеї і патріотичного чину Пантелеймон Куліш займає в романі не менше — якщо навіть не більше — художнього простору за саму Ганну Барвінок. Але є тут одна істотна обставина. Маємо отой специфічний варіант інтерпретації подій, котрий ми стрічали, наприклад, у романі французького письменника Ерве Базена “Подружнє життє”, де є суто жіночий погляд на всі описані події, їхня оцінка жінкою, яка стала учасницею тих подій. Чи згадаємо тут серба Милорада Павича із його романом “Зовнішній бік вітру”, де також маємо окрему — жіночу — версію подій.

Отже, роман Корсака — факти відомі й зчаста невідомі. Бо, виявляється, на них можна глянути й інак. І знайти там другий, третій план, непомітні поспішноповерховому погляду. Як відомо, жінка — це щось принципово інше, ніж чоловік. Ні, не краще чи гірше, а саме інше. Вони настільки різні, що здається, що або жінка, або чоловік — інопланетяни, яким випало спільно існувати на Землі, і вони впродовж усього свого життя шукають спільну мову. Бо ж чоловік — це здебільшого еґо і раціо. А про жінку особливо точну формулу вивів Жан Поль: у неї навіть розум — серце. І сама природа прирекла її на жертовність та незрідка готовність підпорядкувати себе чоловіковим інтересам. Буває, навіть одмовитися від себе і, хоч як це деструктивно й драматично для неї, геть розчинитися в чоловікові.

Корсак переконує: мабуть, на всьому світі була однаєдина жінка, яка була створена саме для Пантелеймона Куліша. І ця юна, домежно щира і наївна провінціалочка Саша Білозерська, вперше побачивши братового приятеля студента Куліша, що недовго загостював у їхньому скромному маєтку, здригнулася своїм чистим серцем, у яке воднораз увійшло захоплення Пантелеймоном. Кажуть, що видатних чоловіків жінки відчувають навіть на відстані. У кожнім разі, епізод із панною Білозерською та Кулішем цю теорію підтверджує. Але не тільки від захвату й ще неусвідомленого благоговіння до Куліша здригнулося серце благородної істоти — здригнулося воно й від передчуття тих бур і того болю, котрі принесе в її життя цей чоловік. Це потверджує ще одну теорію: жінки — на противагу чоловікам — передчувають своє майбутнє, ба навіть прозирають поглядом душі у нього, але нічого не годні вдіяти, щоб його уникнути.

Мати не випадково противилася доньчиному бажанню стати на рушничок із Кулішем. І не тільки тому, що з її погляду це був мезальянс. Усетаки статус і статки Білозерських вивищували їх проти підозріло безрідного Куліша. А ще ж, певна річ, безпомильно вгадала мати, що не буде її донька за Кулішем як за кам’яною стіною. І все склалося, як їй гадалося.

Але до пошлюблення Шури Білозерської Куліш іще змушений був податися до Петербурга “на ловитву щастя і чинів”. Тут він уже навіть почав потроху забувати своє захоплення Білозерською, бо йому в око впала Оленька Плетньова — і наш вітрогон починає виважувати: Саша чи Оля? Блякне в пам’яті юна провінціалка з маєтку Білозерських. “Саша десь там, на відлюдді, за полями й лісами, де попасом ходять дикі свині та вовки щемно виють в місячні ночі, а тут столиця, не вовчий куток, тут блиск і розкіш, тут можливість за хвіст фортуну схопити…” Та ж і його благодійник Плетньов, якщо стане йому за тестя, ще більше може для Кулішевої кар’єри зробити, введе його в коло самісінького столичного культурного бомонду.

Отже, Куліш мав шанс прожити зовсім інше життя, якби шлюб його пов’язав із Ольгою Плетньовою. Та все розладнало одне її категоричне слово. Мліючи душею від уявної сімейної ідилії з Плетньовою, яка з любові до нього ладна на все, Куліш запитує її: мовляв, ви ж і мову малоросійську вивчите? На що вона рішуче відрубала: “Никогда!” Ошелешений Куліш, талановитий архітектор повітряних замків, ураз опинився на грішній землі — і його душа заквилила за напівзабутою Сашою Білозерською. Він любив її знову.

Врешті, ось, воно, одруження. У них бояринує Тарас Шевченко, чиїми ще недрукованими поезіями зачитується молода пара. Вона пропонує йому їхати за кордон, де він удосконалюватиметься в малярстві. Олександра віддасть йому всю грошову частину свого віна (а це — три тисячі карбованців, дуже поважна тоді сума). У Шевченка не склалося. Молодята самі лаштуються в подоріжжя. Здається, все заповідається якнайкраще. Спалах щастя і надій Олександри (вже Куліш), якій пощастило здолати материнський опір цьому шлюбові. І перший удар долі: чоловіка заарештовано, його звинувачують у належності до КирилоМефодіївського братства (до речі, членом якого він насправді не був). Стрес для вже вагітної жінки не минає безслідно — в неї стався викидень. Вирок лікарів: вона вже не зможе мати дітей. Її окрадено на радість материнства. Але це тільки початок її гірких відкриттів і ролей, які підготувала доля. Як незабарно вона побачила, її Пантелеймон — не тільки людина національної місії, а й невиправний Дон Жуан. Про Кулішеві романи з сарказмом пише Віктор Петров. М’якше — Нахлік. З гіркою іронією Корсак. Бо Корсак артикулює настрій Ганни Барвінок. До речі, вона ще не все знає — багато подробиць Кулішевих амурів доходять до неї лише приглушеним відлунням, але й цього досить, щоб кинути її в перманентну депресію. Вона хворіє, їй не хочеться жити, бачити Куліша. А Куліш натхненно волочиться то за Манею де Бальмен, то за Олександрою Милорадовичівною, то за Ганною фон Рентель, то за Параскою Глібовою, то не просто стає хрещеним літературним батьком Марка Вовчка, яку натхненно фаворизує, а й веде за неї війну відразу на кількох фронтах, де зазнає поразки за поразкою і найдошкульніша з них — од Тургенєва, з яким спрагла до амурів Марко Вовчок утікає від набридливого Куліша, а заодно й від чоловіка Опанаса Марковича до Парижа.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар