Аналіз творів «Змовини», «На золотих богів», «Фавст» Г. Косинки
Мало хто з письменників міг відчути й зрозуміти землю й народ, який на ній працює, так, як відчував і розумів Г. Косинка.
Із самого початку творчого шляху він — співець села. Письменник мовби перейняв із рук Стефаника, Васильченка, Черемшини, своїх улюблених письменників-учителів, естафету й поніс її далі. Молодий Г. Косинка у своїх творах розповідав про гірку нужду, голодне животіння, безвихідні злидні дореволюційного села, про соціальні зрушення, що сталися в українському селянстві після Жовтневої революції.
Щоб зберегти своє добро, яке було надбане протягом багаторічної праці, селянин часто вимушений був обдурювати владу, удаватися до шахрайства.
В оповіданні «Змовини» йде розповідь про багатого господаря Петра Рудика, який не хоче віддавати комуні своє добро. Він вирішив одружити свою дочку з найбіднішим у селі парубком, віддати все, щоб нічого не дісталося комнезамівцям. Він уночі вимушений був вивозити й переховувати в знайомих речі домашнього вжитку, зерно.
Ми по-людськи повинні зрозуміти й Петра Рудика, який чесно працював, з труднощами розжився, поставив на ноги власне господарство, а тепер мусить усього позбутися. І письменник тут при гостро конфронтаційному конфлікті віднаходить той ракурс, який дозволяє нам бачити життя багатогранно й об’єктивно. У цьому — сила його таланту.
Твір «На золотих богів» написано 1920 р. Етюд, або ліричний шкіц — так визначається його жанр, поширений у тогочасній прозі. Це свідчило про загальну тенденцію ліризації української літератури 20-х рр., прагнення письменників швидко відгукнутися на революційні події.
За цей твір Григорія Косинку було звинувачено в невиразності ідейної позиції.
Назва «На золотих богів» та й фраза «Б’ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров’ю свої оселі од армії «золотих богів» (тобто білогвардійців) ніби свідчать про щирі симпатії автора до селян-бідняків. Але ідейно-естетичний зміст твору виводить читача далеко за межі однозначної авторської оцінки: схвалення чи засудження чогось. Григорій Косинка, як і Валер’ян Підмогильний чи Микола Хвильовий, ніколи не користувався цим дешевим засобом.
«На золотих богів» — не пафосне оспівування революційних подій в Україні, а одна з перших спроб у літературі осмислити їх художньо.
Чи не найяскравіше свідчить про майстерність письменника оповідання «Фавст», яке лишилося незакінченим. Цей твір дуже довго не друкували, навіть у більш пізні часи. Певно, через те, що події, зображені у творі, відбуваються у в’язниці перших дореволюційних часів (1918-1919). Григорій Косинка брав участь у громадянській війні, три місяці був ув’язненим, саме тюремні спогади відображені в оповіданні «Фавст».
До камери, переповненої вщерть, кинули селюка Прокопа Конюшину, ясна річ, «бандита». Білогвардійський офіцер одразу помітив його подібність до героя відомого твору: «Фауста привели. Посидим больше — Гете увидим». Головний герой твору, дядько з Поділля, не лише зовнішньо схожий на літературного персонажа твору Гете, він теж, як Фауст, шукає життєву істину. До в’язниці селянин потрапив як свідомий борець за самостійну Україну. Про події, що передували ув’язненню Прокопа, автор сказав кількома словами, що малюють в уяві читача цілісну картину тих часів: «Наступ Муравйова на село. Руїни, десятий відповідає. Смерть Фавствого батька. Скрині. Хлипало в бур’янах зотліле село. Образ матері». Не стерпівши наруги, «свідомий» селюк Конюшина створює загін і бореться проти нападників. У в’язниці слідчі домагаються від селянина зізнання — де його «бандити».
Місяцями Конюшину тримають у «чорному, як ніч, холодному й мокрому карцері», його катують, б’ють, але він не зізнається: «Не співайте! Не зацвітуть, ніколи вже не зацвітуть пісні на гриві коня! І я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь». Сповненого туги, але непохитного, показав письменник свого героя: «Так знайте — …нікого не продаватиму. Юдою не буду!». І навіть у стані божевілля, до якого його довели тюремники, він мчав, по камері на своєму коні Іскрі, й, розбивши до крові руки, намалював на стіні велику літеру «У», що очевидно, мало означати «Україна». Ідучи в небуття, на страту, Фавст хоче кожному в камері залишити щось добре на згадку. Останні свідомі слова його: « Не радійте, офіцере, з моєї страти…— сотня поляже, тисячі натомість стануть до боротьби…».
А в сусідній «етапній» камері студенти співають колядку, яка символічно може бути знаменням невмирущості ідеї Фавста, слова мовби перегукуються з душевним перетворенням Прокопа Конюшини — він стає зовсім іншою людиною, незримою, безтілесною, але існуючою для поколінь, а також і в пам’яті такого ж, як він селюка Конончука: «А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавст з Поділля, і ридав». Образ Фавста — це споріднений образ Прометея Тараса Шевченка, Мойсея Івана Франка та Кам’яного господаря Лесі Українки.
Ідея оповідання — показати, що прагнення до незалежності України було притаманне не лише представникам інтелігенції, а й простим селянам, які задумувалися над сенсом свого існування. Письменник, переповідаючи трагедію новітнього Фауста, ніби застерігав від кривавої розправи над селянами, ніби засту- дався за ті тисячі жертв, які невдовзі поглинули сталінські концтабори. У 1930 році твори Григорія Косинки було заборонено видавати, а в 1934 р. влада знищила й письменника. Та ідея бунтарства проти насильства з боку влади, прагнення власної гідності й честі залишилися у творах новеліста як взірець для наступних поколінь.