Критика «Чорна Рада» Пантелеймон Куліш
В історію української літератури Пантелеймон Куліш увійшов насамперед як автор першого українського історичного роману «Чорна Рада». За словами автора, у «Чорній раді» він виконав «завдання, яке до цих пір не посмів поставити перед собою жоден українець, а саме: написати рідною мовою історичний роман».
Сюжет «Чорної ради» взято з історії. Він ґрунтується на подіях так званої Руїни, доби після смерті Богдана Хмельницького, коли Україну роздирали різні політичні й соціальні орієнтації, що призвели до «чорної» ради 1663 року. Боротьба за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького стала гострою як ніколи до того. Від різних соціальних груп висувалися на гетьманство Павло Тетеря, Яким Сомко та Іван Брюховецький. Отже, претендентів було троє, а булава одна. «Чорна» рада («чорна» — бо в ній взяла участь «чернь», тобто народ) обрала гетьманом Брюховецького, який підступно завоював прихильність низів, хоч насправді зневажав їх. Перемігши своїх конкурентів, Брюховецький стратив Сомка та його прибічників.
У романі дві сюжетні лінії — історична і любовна. Реальні й вигадані герої діють тут згідно з принципами романтизованої історичної легенди, де любовні пригоди переплітаються з описами суворих сторінок національної історії. Зобразивши дисгармонію у суспільному житті, Куліш залишив читачеві надію на гармонію внутрішню, душевну. Конкретно-історичне змалювання подій у романі завершується лірично: автор повідомляє про нову подружню пару — Лесю й Петра. Отже, герої Куліша приходять до гармонії в особистому житті, у сімейній ідилії. Це вже вказівка на національну перспективу — міцна сім’я уявляється авторові запорукою збереження української самобутності, прадідівських звичаїв і традицій, народної моралі й самого народу.
П. Куліш визначив жанрову специфіку роману як хроніку, вказуючи тим самим на спорідненість свого твору з літописами. Хроніка як літературний твір передбачає послідовне викладення історії якоїсь суспільної чи навіть родинної події за тривалий проміжок часу. Використавши частково фольклорні матеріали, Куліш у «Чорній раді» спирався насамперед на архівні документи й літописи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, описах народних звичаїв і побуту. Відомості про події, пов’язані з «чорною» радою, Куліш почерпнув з літописів Самовидця й Григорія Грабянки. Хоча письменник прагнув до історичної достовірності, митець перемагав у ньому історика. У романі «Чорна рада» Куліш не стільки описує чи оповідає, скільки виражає, подає жваві діалоги і полілоги, характерні репліки окремих людей. Письменник з успіхом вдався до художнього вимислу. У творі діють поряд з історичними і вигадані особи.
Куліш зумів створити багатобарвний, різнобічний, живий і повнокровний образ козацької України 1663 р. Цей образ, у якому сконденсовано характерні особливості багатовікової історії Русі-України, символізує її драматичну, а то й трагічну долю ще від часів занепаду Київської Русі. Через символічний образ «нещасливої старосвітіцини» письменник переконливо показав, що втрата державної самостійності Русі-України була спричинена насамперед соціальним розбратом, класово-становою боротьбою, руїнницькими діями національно безвідповідальних або й несвідомих елементів серед різних верств самої української народності, егоїстичною пристрастю національних провідників до гетьманування, небажанням національних сил об’єднатися в боротьбі проти чужоземних загарбників.
У ролі композиційного стрижня автор уміло використав романічний мотив дороги. Колишній паволоцький полковник, а тепер священик Шрам (прообразом його став Іван Попович, який згадується в «Літописі Самовидця») разом із сином Петром вирушають із Правобережної України на Лівобережну до гетьмана Сомка, щоб підняти його проти зрадника Тетері. Аж до центральної, кульмінаційної в романі події — «чорної» ради — твір складається зі сцен-зустрічей Шрама й молодого Шраменка з окремими особами та групами людей — представниками городових козаків, селян, міщан, запорожців, поміщиків, козацької старшини.
У романі «Чорна рада» П. Куліш порушує найболючіші проблеми для української нації — незалежності, влади, національного відродження. Людьми, від яких у свій час залежало вирішення цих питань, були Яким Сомко та Іван Брюховецький.
В образі Сомка автор відобразив свій ідеал гетьмана — освіченого, талановитого, розумного, здатного сильною рукою об’єднати всі землі України в самостійну державу, рівну серед інших європейських держав. Для цього, на думку героя (вона ж є й авторською), потрібно було утвердити старшинське панування, тримати в покорі голоту, встановити міжкласовий мир, піднести культуру й освіту, відновити давню славу України.
Яким Сомко бореться проти поширення в Україні «шляхетських звичаїв», тобто впливу Польщі, й думає виступити проти Тетері — гетьмана Правобережної України, що перебувала під протекторатом Польщі, з метою об’єднання всіх українських земель.
Сомко відмовився тікати з в’язниці не лише тому, що не міг жертвувати заради цього життям товариша, а ще й через те, що не хотів міжусобиць, кровопролиття, які неминуче можуть повторитися в новій боротьбі за булаву. Його образ змальований у романтичному плані. Це виявляється і в зображенні його зовнішності («Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); «був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі, і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи»), і у вдачі, поведінці, вчинках.
В образі Якима Сомка є й суперечливі, не зовсім привабливі риси, які можна зрозуміти лише в контексті традицій: зневажливо ставлячись до запорожців, він обожнював Кирила Тура за героїзм, відданість і мудрість; образив Лесю, коли в її присутності перевагу віддав Кирилові Туру, дотримуючись козацької моралі; після поразки відмовляється від порятунку й подальшої боротьби, але робить це не лише заради друга, а й для спокою в суспільстві. Загибель Сомка трактується в романі як трагедія всього українського народу.
Іван Брюховецький — запорозький кошовий отаман, проголошений січовиками гетьманом. Характер Брюховецького як історичної особи, його способи досягнення своєї мети в романі відтворено правдиво. Це був політичний авантюрист без совісті й честі, владолюбна, хижа, підступна людина. Своїми демагогічними обіцянками, фальшивим народолюбством він зумів привернути до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманства.
Спочатку ми бачимо Брюховецького в Романовому Куті, де він стояв кошем, в оточенні запорожців, городових козаків, міщан, селян. Іванець (а це прізвисько свідчить про його низьке походження) навмисне принижувався, підкреслював свою безкорисливість.
Зате на «чорній» раді Брюховецький з’явився пишно вбраним, з гетьманськими клейнодами: булавою, бунчуком і корогвою, «позирав гордо, по-гетьманському, і тілько посміхавсь, узявшись у боки». Він був упевнений у перемозі, бо далекоглядно прихилив на свій бік московських бояр, князя Гагіна, який «взявши від Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає». Він проголосив рівність, запросив на раду «бургомістрів од міщан» та «мужицьких виборних». Однак ті, хто добре знав Брюховецького, розуміли, що це лише гра в демократію.
Лицемірство Брюховецького виявилося ще й у тому, що перед обранням його на гетьмана він погодився на покарання Кирила Тура, а після того заборонив судити за ще гіршу провину Олексу Сечила, висміяв старійшин-січовиків і прогнав їх.
Самолюбство й амбітність, підлість, уміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість Брюховецького дорого коштували тогочасному українському суспільству, призвели до великих міжусобиць та кровопролиття.
В образі Якима Сомка автор висловив власне розуміння й оцінку подій минулого, політичні симпатії й антипатії. І хоча історія свідчить, що був він далеко не безгрішним у політиці, в романі ж Сомко — кришталево чесна й порядна людина. Тож цей образ — літературний, а не історичний. А образ Брюховецького як історичної особи, людини підступної та непорядної, в романі відтворено правдиво.