Сомко і Брюховецький — це образи-антиподи.
Персонажі роману являють собою живі, неповторні особистості, психологічно й життєво правдиві. Найповніше змальований у творі курінний отаман Кирило Тур, який виступає втіленням козацького лицарства, відваги, волелюбності. Поряд з цим слід зазначити, що цей образ є найбільш суперечливим. Він оповитий романтикою запорозьких подвигів, січового братства. Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї. «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного», — говорить він побратимові-чорногорцеві, коли той пропонує вистрілити у Петра, у якого в руках лише шабля. Йому притаманні відчайдушні вчинки, продиктовані козацькою звитягою. Він з однаковою відчайдушністю викрадає Лесю Череванівну, наречену Сомка, та приходить до ув’язненого Сомка, щоб врятувати його ціною власного життя.
У романі наявний романтичний образ Божого чоловіка, національно свідомої людини, яка стоїть значно вище за козацьку верхівку і чернь, міщан і селян. Старець є патріотом, він сумує над долею України. Він живе духовним, а не плотським життям. П. Куліш пише, що він «наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить», а «душа його жила не на землі, а на небі».
Важливе місце в романі посідає узагальнений образ «черні» — селянства, міщан, козацької голоти, яка і визначає наслідки «чорної» ради — обрання гетьманом Івана Брюховецького. «Чернь» показана в романі загальною масою, хоча активною, а образи її представників не ідеалізовані й виступають лише епізодично. Але з цих епізодів Пантелеймон Куліш виводить образ «маси», яка не здатна усвідомлювати національні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва і нерозумних вчинків.
Петро Шраменко і Леся Череванівна — ці образи є центральними у романтичній сюжетній лінії твору. Проте вони не мають виразних рис: Петро і Леся ніби списані з фольклору. Петро — «орел, не козак»: гарний, чесний, мужній, хоробрий, старі козаки його поважають, а сам Петро «добрий був син і щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти».
Леся — ідеалізований образ української дівчини: гарна, любляча, турботлива, мрійлива: «Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — так усякому на душі мов сонечко світить».
«Чорна рада» відразу ж після її виходу у світ здобула широке визнання. Захоплено ознайомився з першим українським романом Т. Шевченко, про що він повідомляв авторові у листі від 5 грудня 1857 р.: «Спасибі тобі… друже мій великий, за твої подарунки і особливо — за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі». І. Франко називав «Чорну раду» «найліпшою історичною повістю» в українській літературі.
Поетика історичного роману «Чорна рада» багато в чому нагадує поетику європейської, зокрема вальтер-скоттівської романістики. Можна спостерігати ряд епізодів і ситуацій, подібних у творах обох письменників: герої збираються в дорогу або перебувають у дорозі; кохання на тлі заколоту в країні тощо. Та, скориставшись прийомами жанру, П. Куліш наповнив його національним змістом, створив колоритні національні типи, порушив важливі питання історії України.