Кармалюк – Андрій Малишко

Тремтів од пісні давньої мотив.

Коли ж різок не стало на ослоні,

Криваві смуги зрізали плече,

Він голову поклав собі в долоні

І заспівав призивно-гаряче,

Що за Сибіром буйний вітер віє,

І пада сонце пташкою до рук,

Але ви, хлопці, не губіть надії,

За вас подума добре Кармалюк.

Зовуть його пани розбійним татем,

А між людей то слава не лиха,

Заллє за шкуру сала пребагатим,

І бог відпустить душу від гріха.

Ісправники, асесори в турботі,

Не знають, де початому межа,

Бо він дарує гроші всі голоті,

А як панам – то кулю та ножа!

VIII

Другого дня в рожевім надвечірку

Краплистий дощ отави окропив,

Прим'яв злегенька вистиглу матірку

І райдугою став серед степів.

Землі паркій, мов сизуватій птиці,

На крила впала райдужна краплинь.

Хлоп'ячий гамір, вітру тепла линь,

Багряний цвіт вечірньої зірниці,

І голубів голівки одинокі

Під житньою застріхою двора –

Це все влилося казкою у спокій:

– Яка пора, – Устим сказав, – пора…

В таку годину в полі серед лану

Покосів жовтих пломеніє слід. –

І враз схопивсь: – Ото чи не Уляну

Спиняє вартовий біля воріт?

Відчув, як сон: жара пече долоні,

Бентежних дум підносяться рої,

Але вже близько кісники червоні

І білозуба посмішка її.

Це тижнів п'ять не бачилися в літі,

Та він її одразу пізнає:

Ті ж карі очі, ласкою налиті,

Руді сап'янці… – Серце ти моє,

Далеко йшла? – Бере її хустину:

– Давай зітру з обличчя пилюгу. –

І пригорта. – Пусти мене, Устиме, –

Сама шукає руку дорогу.

І заглядає глибоко у вічі:

– Устимоньку! (не бачить наглядач?)

Я вже либонь приходила аж двічі,

Та не пустили, а тепер, як бач.

І хусточку розв'язує барвисту

(Хустина, вечір, тихі явори…)

– Оце тобі принесла попоїсти,

Це калачі, це яблука, – бери.

А схуд за літо! Певне, серед ночі

Не спиш чи, може, їсти не дають?

Казали батько: "І чого він хоче?

Нащо ховає в серці дику лють?

Є жінка й діти і шматина поля,

Своя хатина, невеличкий двір.

А то ж одне: тюрма, нагай, неволя,

Гляди, і знову запечуть в Сибір!"

Ой, горе, горе! Що робити буду?

Тобі я, десь, ні мати, ні жона.

Поміж людей наслухалась огуди,

Забуть хотіла б, – образ вирина

І кличе й манить, як на щедрі-свята…

Вона в розраді пада до плеча.

– Уляно, сядь, – підстелює бушлата, –

Уляно, – каже, й слів невистача.

Не впали побратими поодинці,

Огонь від ватрищ ще не догорів.

Вона прийшла у голубій хустинці,

Сторожко й мило глянула з-під брів.

В тяжку годину знав він, що подіє,

Зорі палкої пломінь не зачах.

Вона прийшла, як знайдена надія,

В красі дівочій, з огником в очах.

І в темну ніч, в осінню непогоду,

Під сірий дощ чи бурі лютий вий,

Він пив із уст юнку, гарячу вроду,

Як спраглий п'є струмочок лісовий.

Відчув тепер, що літо повертає,

Високий сонях на дощі замок,

І райдуги роздолля неокрає

Крильми черкає сивий голубок.

Гаряча кров ударила у скроні,

Рум'янцями спахнула на лиці,

І він стиска малі її долоні,

Мов двоє крилець, у своїй руці.

Уляна знову горнеться до нього,

Підводить очі милі та сумні:

– Чи не забув, Устим, панка рудого,

Що завжди верхи їздив на коні?

Змовкає, жде, зашарівшись обличчям:

– Він сватає мене… Така напасть!

Вже місяць їздять вдвох із лісовничим,

А батько згоден, мабуть що віддасть,

Бо вже й по чарці добре випивали.

Були при хаті двічі старости…

Устиме, любий, ти мене прости,

А як про це сказати, – я не знала.

Коли б у тебе не дружина й діти,

Пішли б удвох на каторгу в Сибір,

А так, скажи, ну що мені робити?

Кругом неласка, сміх та поговір…

Устим завмер… – Тебе? За нього? Заміж?

Чогось тобі на жарти повелось! –

Але відчув – не виказать словами

Того, що в серці в неї запеклось.

Він затремтів. – А.як же я, Уляно? –

І в перший раз відчув, немов жало

Ввійшло йому у груди полум'яне,

Убивши все, що квітло і жило.

IX

Ах, осінь, осінь! Всім дано сивіти,

Як мовлять мудрі: взнать добро і зло.

Одні на схилі літ живуть, як діти,

Другим же розум скрашує чоло.

Несім серця, немов скарби гарячі,

Хай грім походів душу виповня.

Хто ліньки жив, – оглянеться й заплаче,

Що згасне день, а він не бачив дня.

Минуло літо: осінь гне ліщину,

Густих зірок вивішує разки,

А завітавши в сад на даровщину,

Зливає мед в полив'яні миски.

Зерна рясного висипле із кружки,

Годує зрання зграю голубів,

На весілля загляне, наче дружка,

В зеленій плахті, в золоті дубів.

Ах, осінь, осінь, юнь багряносльоза,

Виходь сестрою в голубі поля,

Де в кайданах, прикутого до воза,

Ведуть в Сибір Устима Кармаля!

Йому ніяк не випадає вмерти,

З весни на осінь, з року в інший рік.

З Сибіру біг він тричі, і вчетверте

Дали конвойних двадцять чоловік.

Ідуть вони попереду й позаду,

Блищать кокард сріблясті кружала,

А до патронів видано пораду,

Яка в душі із острахом жила:

Що їсти їм по двічі десь на днину

Кандьор пісний і житні сухарі,

Але страшну у кайданах людину

В надзор.і мати обі всій порі.

Якщо ж у в'язня буде ніч тривожна,

Гляди, задума зникнути тайком,

То не жалій, солдатики, – все можна:

Стріляти в груди, вдарити штиком.

Хоробрим буде складено подяку,

За вірну кулю, післану вночі.

Пливуть хмарин веселі, сині маки.

Ідуть конвойних сірі два ключі.

Але солдати з ним, немов із братом,

Бо він за них стояв, як вірний друг,

Проти поміщиків і злих наруг,

Товстих, жорстоких хуторян проклятих!

Х

І виходжали люди з хат і поля,

І в надвечір'ї плинув дальній гук:

– Дивіться добре, вмерла наша доля!

Дивіться, – кажуть, – онде Кармалюк.

Він засмаглів од вітру й непогоди;

Обличчям схуд з тортур і лихомань,

Ген за селом спинялися підводи,

Іржали коні в світанкову рань.

Кандьор сьорбали зморені солдати,

А матері, що сходились зусіль,

Мерщій, мерщій верталися до хати,

На рушнику виносили хліб-сіль.

І на конвойних не зирнувши оком,

А проказавши слово на привіт,

Ішли до крайньої зі всіх підвід,

Де він сидів у роздумі глибокім.

Які чуття із мрій напівзабутих

Плачем вставали в синій далі гін,

Коли земний віддаючи поклін,

Вони торкались рук його закутих!

І зустрічі невиплакане горе,

І прощавань хвилина, як німа,

В очах лишалось огником суворим,

Якому й слів і назвиська нема.

XI

Він кида слово навіть материнці,

Нехай по нім шепочеться трава.

Обоз повільно йде під Головчинці,

І завмирає серце й ожива.

Немало тут походжено до лісу,

Де висне стиглий, точений горіх,

Де ріс Устим у куряві доріг,

Дощів осінніх люблячи завісу,

Струмків весняних буйне коливання,

Чи білі хутра сивої зими,

Коли, здавалось, лебеді крильми

Віщують схід морозного світання.

Він пас овець улітку на толоці,

Опівдні гнав на стійло до води,

Торбинка з хлібом висіла при боці,

Сопілка вигравала в три лади…

Стрічав вечір'я зоряну заграву,

З дітьми гуляв на полі в "деркача",

Аж доки на конюшні за потраву

Не скров'янили хлопцеві плеча.

Тоді узнав, що колоситься нива

І прийме хліб не батьківський засік,

Піп материнська доля нещаслива

Йому судилась на недовгий вік.

Гірке дитинство! Може, як синиця,

Ти оддзвеніло в білому саду?

Я б знов припав до рік твоїх напиться,

Але стежок-доріжок не знайду.

Скриплять вози, немов чумацькі мажі,

Та не до Криму шлях лежить – в Сибір.

Устим пильнує: видно перший двір,

Димар на хаті, з диму, певне, й сажі

Увесь вчорнілий. Тут живе вдовиця.

Глуха бабуся літ за шістдесят,

Сіренькі верби вибігли підряд

На каторжанський похід подивиться.

Він бачить іншу згорблену хатину,

Де пада голуб камнем до двора,

Де гомонить шумлива дітвора,

Столітній дід схилився біля тину.

Чиє воно, веселе, чорноброве?

А той пустун, що скаче з далини?

Устим рвонувся вартовим на диво:

– Остапе мій, Івасю мій, сини!

Він руки звів, мов крила до польоту,

Застиг на мить: – Сини мої, сини… –

А сонце впало враз на кайдани,

Їх чорний блиск прибравши в позолоту.

Пізнали діти посмішку знайому,

Відчули ласку батьківських долонь:

– Куди ходив так довго, божборонь,

Чого стоїш, мерщій ходім додому!

Тягли його за руки, як старого,

Повідавши про спірки та жалі.

– Нічого, дітки, я прийду, нічого.

Ти бач, як виросли мої малі.

Оце приніс гостинця від лисиці,

Ходив, як видно, по землі не зря. –

Він ніяково кашля, з рукавиці

Подаючи шкуринку сухаря.

Остапчик змерз, аж хлипає – не дише.

– Біжи, дитино, грійсь біля вогню,

У хаті ж тепло? Я зайду пізніше,

Лишень із дядею погомоню,

Це в вас обох ні сірячини, бачу,

Ні чобіток, ні шапки, як на сміх. –

Він знов кладе легку долонь гарячу

На кучері малих синів своїх.

– А мати де?

– Пішли ізрання вчора,

Казали дід, не прийде до зими,

Дівчат, жінок позбирано до двору

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: