Кармалюк – Андрій Малишко

Кільцем затис. Уста скривив од жалю

Чи від злоби – солдатам все одно.

– Давненько ми не бачились, ковалю, –

Сказав Устим, – не бачились давно.

Чи, може, той рік, в клуні, серед току

Ти пив горілку, плакався мені,

А вже сьогодні стрів, їй-бо, нівроку,

Розпеченим залізом у вогні.

Це хліб за хліб, виходить, молодчина,

Шукай такого з свічкою в юрбі.

Візьми оцю у мене й сірячину,

За труд гіркий подякую тобі.

Знімає з пліч і кидає додолу

Свитину чорну, пояс вишивний

І простягає руку теплу й голу

І надягає кільця й каже: – Бий,

Тобі-то що? За мідяки притерті

Ти, може, й душу закуєш в обруч? –

Але коваль підводить очі вперті

І просить об однім: – Не муч, не муч!

І б'є з такою люттю залізяку,

Що сиплють іскри й гаснуть віддаля,

Що офіцер аж уші затуля

І тупає ногами з переляку.

VI

Але Устим сміється з тої злості:

Коли пішов служити, то служи,

Як кажуть люди, боже поможи,

А ми в цій кузні мимоволі гості.

Мені однаково в людському горі

Боротися, шукаючи зорю.

Якщо мене сваволя не поборе,

То я її, будь проклят, поборю!

Що загадав, те буду вік леліти,

Вночі не сплю, думкам нема кінця,

А серцю важко: діти мої, діти,

Старим вернусь, пізнаєте отця?

Він так подумав і зрадів, що сила

Цвіте в очах, в руці карбує слід.

Біляста туча небо полонила,

І в ній котився сонця стиглий плід.

В тарілі срібні жайворон ударив,

І розігнувся стомлений Устим,

Поважним рухом, легким і простим,

Загріб з багаття золотого жару.

– Закуримо, солдатики? – По слові,

На мить заворушились вартові,

І дивно стало, що вони, живі,

До полудня стояли, як дубові.

У них також ростуть в неволі діти,

А цей, Устим – їм щастя здобува,

Щоб мали волю і свої права,

То як солдату все не розуміти!

Старий солдат вже й пучку наготовив,

Шепнув губами, щось хотів казать,

Але горбань рвонувся: – Ать, два, ать! –

Підняв кулак, тонкі насупив брови.

Тоді й Устим розгнівавсь: – Що ж вони?

Німотне бидло? Парії докучні? –

І так рвонув, що брязнули наручні

І тріснули закуті кайдани.

І розкотились сизуваті кільця:

– Доволі мук! Доволі з мене мук! –

Який він в біса тихий підневільця,

Він є Устим, славетний Кармалюк!

VII

Отак і жив у кам'янім полоні.

Світанок. Південь. Вартових сюрчок.

В тюремному подвір'ї на ослоні

Поклали різок солених пучок.

За кайдани розбиті й непокору,

За глум, що стерпів офіцерський чин,

Устима провели посеред двору,

І вже відомо, із яких причин

Ворітницю замкнули на засови,

На три замки, і десять вартових

Завмерли у дверях не випадково.

А вже Устим, проходячи повз них,

В зловісну тишу вдарилась луна,

На люту кару клалися прикмети,? –

Гукнув: – Здорово, братці, як живете

Устиму, справді, це не первина,

Він зняв бушлат, повільно здяв сорочку,

Білизну чисту бережно скотив,

А десь у серці, в приспанім куточку,

Тремтів од пісні давньої мотив.

Коли ж різок не стало на ослоні,

Криваві смуги зрізали плече,

Він голову поклав собі в долоні

І заспівав призивно-гаряче,

Що за Сибіром буйний вітер віє,

І пада сонце пташкою до рук,

Але ви, хлопці, не губіть надії,

За вас подума добре Кармалюк.

Зовуть його пани розбійним татем,

А між людей то слава не лиха,

Заллє за шкуру сала пребагатим,

І бог відпустить душу від гріха.

Ісправники, асесори в турботі,

Не знають, де початому межа,

Бо він дарує гроші всі голоті,

А як панам – то кулю та ножа!

VIII

Другого дня в рожевім надвечірку

Краплистий дощ отави окропив,

Прим'яв злегенька вистиглу матірку

І райдугою став серед степів.

Землі паркій, мов сизуватій птиці,

На крила впала райдужна краплинь.

Хлоп'ячий гамір, вітру тепла линь,

Багряний цвіт вечірньої зірниці,

І голубів голівки одинокі

Під житньою застріхою двора –

Це все влилося казкою у спокій:

– Яка пора, – Устим сказав, – пора…

В таку годину в полі серед лану

Покосів жовтих пломеніє слід. –

І враз схопивсь: – Ото чи не Уляну

Спиняє вартовий біля воріт?

Відчув, як сон: жара пече долоні,

Бентежних дум підносяться рої,

Але вже близько кісники червоні

І білозуба посмішка її.

Це тижнів п'ять не бачилися в літі,

Та він її одразу пізнає:

Ті ж карі очі, ласкою налиті,

Руді сап'янці… – Серце ти моє,

Далеко йшла? – Бере її хустину:

– Давай зітру з обличчя пилюгу. –

І пригорта. – Пусти мене, Устиме, –

Сама шукає руку дорогу.

І заглядає глибоко у вічі:

– Устимоньку! (не бачить наглядач?)

Я вже либонь приходила аж двічі,

Та не пустили, а тепер, як бач.

І хусточку розв'язує барвисту

(Хустина, вечір, тихі явори…)

– Оце тобі принесла попоїсти,

Це калачі, це яблука, – бери.

А схуд за літо! Певне, серед ночі

Не спиш чи, може, їсти не дають?

Казали батько: "І чого він хоче?

Нащо ховає в серці дику лють?

Є жінка й діти і шматина поля,

Своя хатина, невеличкий двір.

А то ж одне: тюрма, нагай, неволя,

Гляди, і знову запечуть в Сибір!"

Ой, горе, горе! Що робити буду?

Тобі я, десь, ні мати, ні жона.

Поміж людей наслухалась огуди,

Забуть хотіла б, – образ вирина

І кличе й манить, як на щедрі-свята…

Вона в розраді пада до плеча.

– Уляно, сядь, – підстелює бушлата, –

Уляно, – каже, й слів невистача.

Не впали побратими поодинці,

Огонь від ватрищ ще не догорів.

Вона прийшла у голубій хустинці,

Сторожко й мило глянула з-під брів.

В тяжку годину знав він, що подіє,

Зорі палкої пломінь не зачах.

Вона прийшла, як знайдена надія,

В красі дівочій, з огником в очах.

І в темну ніч, в осінню непогоду,

Під сірий дощ чи бурі лютий вий,

Він пив із уст юнку, гарячу вроду,

Як спраглий п'є струмочок лісовий.

Відчув тепер, що літо повертає,

Високий сонях на дощі замок,

І райдуги роздолля неокрає

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: