Критика «Кайдашева сім’я» Іван Нечуй-Левицький

Критика «Кайдашева сім’я»

Іван Нечуй-Левицький

І. Франко зазначав, що повість «Кайдашева сім’я» належить «до найкращих оздоб українського письменства». За жанром це соціально-побутова повість з елементами сатири і гумору. Автор порушує тему родинних стосунків; проблеми, непорозуміння між членами родини, моральну деградацію людини; показує трагедію тогочасного села загалом. Повість «Кайдашева сім’я» — яскравий зразок реалістичного твору, адже автор досліджує в ній родинні стосунки, зосереджуючись на морально-етичній проблематиці. Письменник створює в повісті переконливі характеристики соціального буття, колоритні соціальні типи, які водночас є яскравими особистостями (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря та ін.). Однією з найпомітніших ознак реалістичної манери письма є докладне змалювання національного колориту українців — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань. Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім’я Мазурів із села Семигори, яка була відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів.

Ідея твору — осуд негативних рис людської натури та суспільства; заклик не розгубити себе, тобто не втратити такі добрі риси свого характеру, як чуйність, людяність, щирість, повага, стриманість. У ситуаціях з різними людьми залишатися самим собою, залишатися людиною. У цьому творі надзвичайно важливим є мотив національної самокритики, що переходить у мотив сорому і вболівання за український світ. У повісті автор показує, якими не треба бути, щоб не допустити краху своєї родини, країни.

Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології, І. Нечуй-Левицький розумів, що про народ треба писати без будь-яких прикрас. У центрі повісті — повсякденний плин життя селянської сім’ї, у якому на перший план висуваються побутові сварки, що виникають через брак бажання зрозуміти один одного. «Кайдашева сім’я» насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який допомагає глибшому розкриттю художніх образів. Жанрова специфіка твору полягає у тому, що цей повсякденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичні. Гумор письменника сягає корінням у народний ґрунт і міцну національну літературну традицію. Природжений гумор Нечуй-Левицький вважав невід’ємним елементом національної психіки, що «затаївся в усіх звивах розуму і фантазії щирого українця і є глибоко своєрідним».

Контрасти елементів створеного народом величного епосу і дріб’язкової хатньої війни надають повісті особливого іронічного забарвлення («Не чорна хмара з-за синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину»), У повісті письменник гумористично показав взаємні заздрощі, плітки та шалені вибухи злості серед Кайдашів. Проте гумор у повісті має співчутливий характер: автор бачить вплив на психологію Кайдашів їхнього тяжкого становища, бо після довговічної панщини вони потрапили в нові, незвичні обставини. Із серії комічних подій складається сумна картина буття сім’ї, де син виступає проти матері й уся родина марно витрачає сили і здоров’я на безглузді суперечки та чвари. Такий стан, на думку письменника, не відповідає справжній суті «народного духу». Духовна роз’єднаність — ось те лихо, яке кожен день отруює українську родину, яка впродовж віків була оповита високою духовністю і мораллю.

Побожним, чуйним і добрим був Кайдаш, мріяв про смерть по-християнськи: зі сповіддю, причастям, соборуванням. Але тяжке пияцтво призвело до передчасної страшної смерті, яка не відповідала християнським уявленням. Сини і невістка Мотря надто часто порушували четверту заповідь Божу: не поважали і не шанували батьків. А народна мораль ґрунтувалася в основному на заповідях Божих. У селі зневажали злодіїв, п’яниць, покриток, ледарів, хвальків, безбожників. Тут ніколи нікому нічого не забували. Не могли забути й Мотрі того, що вибила свекрусі око, а Карпові — що ганявся за матір’ю з дрючком. Люди добре знали характери тих, кого вважали негідними: вибираючи Карпа десяцьким, хтось підкреслив, що «буде добрий посіпака», а пропонуючи жартома кандидатуру Мотрі, селяни висміяли цю жінку.

Омелько Кайдаш — звичайний селянин. Тяжка праця, панщина підірвали його здоров’я та сили. У нього «здорові жилаві руки, широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця». Омелько добрий стельмах, дуже працьовитий, ніколи не сидів без діла, щось завжди майстрував, лагодив. Від своїх синів він також вимагав працьовитості. Але Кайдаш любив випити оковитої — це, мабуть, було його найбільшою вадою. Тяжке життя зробило його нервовим та забобонним. Після одруження синів він поступово втрачає над ними батьківську владу. Карпо навіть підіймає на старого руку. Кайдаш спився до божевілля та втопився, хоча саме такої смерті боявся все життя. Отже, в образі Омелька Кайдаша втілені типові риси українського селянства другої половини XIX ст.: працьовитість, господарність, разом з тим і неосвіченість, затурканість, забобонність, егоїзм тощо.

Маруся Кайдашиха — дружина Омелька. Сварлива, бездушна жінка. Маруся смачно готувала і замолоду служила у панів покоївкою, від них і сама «набралась трохи панства». Кайдашиха з погордою ставиться до бідніших за себе, любить вихвалятись. Позитивними рисами її характеру є те, що вона працьовита жінка, дбайлива господиня, любляча мати і бабуся. Але дріб’язковість, егоїзм, жадоба до землі зробила її жорстокою, жадібною. Це і є причиною частих сварок і розладів у сім’ї, навіть бійок.

Карпо — старший син Кайдашів — неласкавий, сердитий, мовчазний. «Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи усміхались».

Лаврін — молодший Кайдашенко. У нього приваблива зовнішність: «Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне, веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво». Хлопець жартівливий, дотепний, веселий. Він у всьому бачить добро, шанує людей, захоплюється красою природи, має ліричну душу і грає на сопілці. Але, на жаль, зрештою і Лаврін стає егоїстом.

Образ Мотрі — один з найдовершеніших образів повісті. Мотря — Карпова дружина. Дівчина була із заможної родини, але добра і не вихвалялася на селі. Узявши шлюб, поринула в тяжкі будні. Зла свекруха звалила на неї всю хатню роботу. Щоденна гризня зробила Мотрю злою, сварливою жінкою. А лють її не мала меж. Виколола свекрусі око, та не переймалась, а раділа цьому.

Мелашка — щира, тиха, спокійна, лагідна, чутлива. Вона тяжко переживала безладдя в родині. Її любов до рідної матері, чоловіка, намагання догодити свекрусі приємно вражають. Доведена до відчаю, Мелашка їде з односельчанами в Київську лавру на прощу — святкування Пасхи в Києві, за народним повір’ям, мало б принести у сім’ю Боже благословення. Письменник поетизує свою героїню. Так, лірична душа Мелашки почула у жалібних піснях ченців у Чистий четвер (напередодні Великодня) «якесь море сліз, що зливалось тисячі літ, і злилось докупи, і полилось піснями з грудей. Здається, в тому морі сліз текли ріки народного горя од самого початку світу…». Та поступово і Мелашка втягується в сварки й бійки.

Загалом, Кайдаші та їхні дружини — індивідуалісти, які живуть своїми егоїстичними інтересами. Вони втратили почуття гідності.

Проблематика твору:

• батьків і дітей;
• виховання;
• кохання та сімейного щастя;
• злиденного життя селян;
• народної моралі;
• авторитету в громаді та самореалізації.

Повість «Кайдашева сім’я» закінчується примиренням двох родин. Яскравий колорит звичаїв, обряди народних замовлянь, передвесільні розглядини, сільські розваги, детальні описи селянського одягу та оселі, насичена прислів’ями і приказками мова повісті — усе це дає підстави вважати твір справжньою енциклопедією народознавства. З великою художньою силою і правдивістю І. Нечуй-Левицький розкрив у цьому творі духовні цінності, які склалися впродовж століть в українській родині. Новаторство письменника якраз виявилося в тому, що він показав руйнування набутої духовності труднощами щоденного життя, відтворив такий стан українського селянства, який нівечить справжню суть його «народного духу».