Стислий переказ, Читати скорочено
«Місто» Підмогильний
Популярність і визнання приніс В. Підмогильному роман «МІСТО» (1928 р.), який викликав широку дискусію. Офіційна критика засудила твір, визнавши його «наскрізь несучасним», «песимістичним», «класово ворожим», у якому «соціальні чинники» підмінені «психологічними» тощо. «Місто» — перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими героями, проблематикою та манерою оповіді.
Головний герой із глухого закутка їде «завойовувати» місто як омріяну ним райську територію, котра, ймовірно, дасть йому змогу реалізувати свій потенціал, розвинути талант, утвердитися, стати відомим, визнаним. Тема твору доволі актуальна: тисячі молодих людей із глухих провінційних містечок, занедбаних, забутих владою, з маленьких селищ у пошуках кращої долі їдуть у великі міста. Лише одиниці досягають своєї мети, для решти ці «пригоди» закінчуються по-різному.
Розповідь у романі ведеться від третьої особи, але читач сприймає світ очима головного героя. Розповідач ідентифікується із внутрішнім життям персонажа, відтворює його думки і почуття. В основі сюжетної схеми роману «Місто» лежить історія життя Степана Радченка, що з нікому не відомого сільського хлопця поступово вибивається на вершини літературної слави. Питання про долю персонажа роману «Місто» Степана Радченка доволі неоднозначне. Автор показує шлях поступового кар’єрного зростання героя, який супроводжується неминучою духовною еволюцією.
Радченком володіє непереможне прагнення до нового, іншого, вищого, втіленням чого в його свідомості стає місто. Герой приїжджає до міста, щоб вступити в економічний інститут, а після його закінчення повернутися в село. Але вже з початку міського життя він переосмислює своє ставлення до села, яке стає для Радченка уособленням всього темного, низького, затурканого, і намагається якомога швидше від нього відмовитись. Символічним актом на позначення цього стає спалення старого одягу.
Новою метою Радченка стає завоювання міста, яке асоціюється у нього з жінкою. Починається шлях від однією перемоги до іншої. З підвищенням у соціальному статусу герой змінює жінок, що стають знаками його зростання: від темної селянки Надійки до блискучої, впевненої в собі балерини Рити. Автор не змальовує традиційного для української літератури позитивного героя, у моральному плані вчинки Радченка доволі провокаційні. Адже він лишає на своєму шляху покинутих жінок і зраджених друзів, а його поведінка іноді набуває тваринно-примітивних рис, як в епізоді з Надійкою. Ключем до розуміння проблеми стає епіграф твору: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?» Одвічна боротьба тілесного й духовного, низького й високого знаходить своє вираження в образі головного героя роману.
Засобом для легкого здобуття популярності Радченко обирає письменство. Залишивши інститут, у якому він учився з притаманною йому старанністю, герой намагається реалізуватися в літературній сфері й починає писати доволі успішні оповідання. Отже, на поверхні — шлях перемог, сходження нагору, у якому Радченко лишає позаду все, що для нього вже відіграло свою роль: і помешкання, і переконання, і жінок. Така відкритість до змін дала можливість Мусіньці, одній із коханок Радченка, сказати: «У тебе душа — грифельна дошка, досить пальцем провести, щоб стерти написане».
Але не можна говорити про Радченка як про переможця, адже єдиним переможцем у романі є місто, що підкорює та змінює людину, яка опинилась у сфері його тяжіння. Місто для героя поступово переходить із категорії «чуже» у категорію «своє», тому проблема завоювання просто зникає.
Радченко змінився, і духовний злам був підготований усім шляхом нагору. Зосереджений на собі, егоїстичний, цілеспрямований герой починає розуміти, що всі люди різні. Це відкриття виявилося для нього настільки несподіваним, що він усвідомлює неможливість творити. Його твори видаються йому мертвими, бо «людина зникла від тиском речей та ідей, від неї створених і для неї призначених». Його творчість — це шлях «від хлоп’ячої витівки до душевної виразки».
Розчарування в місті, яке видається Радченку «помилкою історії», пробуджує в його душі прагнення повернутися до першоджерел, до природності, уособленням яких є для нього Надійка. Проте зробити це виявляється неможливим і через об’єктивні (Надійка вже заміжня й вагітна), і через суб’єктивні причини.
Готовність відмовитися від минулого призвела до втрати власного коріння. Відчуття духовної порожнечі опановує Радченка. Ця проблема людини «без грунту», яка усвідомила втрату самоіден- тичності та духовної основи, є однією з наскрізних у творі.
Герой, змінюючись, залишається на самоті, на яку приречена кожна людина, що бачить далі, ніж інші. Проте жертвою міста Радченко теж не стає, бо нагородою йому служить духовне звільнення та вивищення. Можна говорити про народження в колишньому обмеженому юнакові людини та письменника, і тому оптимістично звучать останні рядки твору: «І тоді, в тиші лампи над столом він писав свою повість про людей».
«Місто» Валер’яна Підмогильного — «роман про людину, про місто, про життя, про незгасність вогню, сповнений скептицизму переможця і оптимізму приреченого» (Юрій Шерех). Письменник намагався зрозуміти, хто є людина в місті, яке її місце в житті, для чого вона живе; він прагнув осмислити її ідеали, ціннісні орієнтації. Автор хотів поставити людину перед самою собою, змушував її зазирнути в себе. Тому й з’являється в романі тип героя, схильного до самоспоглядання, самозосередження.
В. Підмогильний силою свого розуму і таланту зміг створити образ героя — Степана Радченка, погляди, світовідчуття, поведінка якого, за спостереженнями сучасних дослідників, повторюють філософські побудови французьких екзистенціалістів А. Камю, Ж.-П. Саргра. Але що найцікавіше: роман В. Підмогильного написаний значно раніше, аніж французькі мислителі зуміли повідати світу, що сучасна людина — самотній подорожній, закинутий у цей безглуздий світ, і все, що є у нього, це безмежна свобода, яку він має або спрямувати на творення гідного імені Людини життя, або ж гинути, не відаючи, що є вищі цілі й справжні істини, як-от любов, творчість. Саме ці надзавдання роблять із людини Людину, надаючи сенсу її існуванню, або екзистенції. В. Підмогильний просто спостеріг людину свого часу і, проаналізувавши її життя, зробив певні висновки, і вони, у свою чергу, виявилися суголосні ідеям французьких екзистенціалістів.
Людське існування в романі — це існування особистостей, яким передусім притаманне певне ставлення до буття, раціональне чи ірраціональне сприймання світу. Традиційна, але не вирішена багатьма епохами проблема буття, гостро поставлена у творі, закладена в самій специфіці існування героїв у світі. Сутність людського буття автор «Міста» розглядає як діяльність, у якій людина виражає своє «я».
У своєму психологічно-філософському ключі роман «Місто» порушує проблему перспективи української нації, узагальнивши її в епіграфі з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола…» І тільки споконвічна боротьба людини за чистоту своєї душі робить її подібною до янгола. Цю істину відкриває В. Підмогильний своїм завжди актуальним романом.