Варнак – Тарас Шевченко

ВАРНАК

Тиняючи на чужині

Понад Елеком, стрів я діда

Вельми старого. Наш земляк

І недомучений варнак

Старий той був. Та у неділю

Якось у полі ми зустрілись

Та й забалакались. Старий

Згадав свою Волинь святую

І волю-долю молодую,

Свою бувальщину. І ми

В траві за валом посідали,

І розмовляли, сповідались

Один другому. – Довгий вік! –

Старий промовив. – Все од бога!

Од бога все! А сам нічого

Дурний не вдіє чоловік!

Я сам, як бачиш, марне, всує,

Я сам занівечив свій вік,

І ні на кого не жалкую,

І ні у кого не прошу я,

Нічого не прошу. Отак,

Мій сину, друже мій єдиний,

Так і загину на чужині

В неволі. – І старий варнак

Заплакав нишком. Сивий брате!

Поки живе надія в хаті,

Нехай живе, не виганяй.

Нехай пустку нетоплену

Іноді нагріє.

І потечуть з очей старих

Сльози молодії;

І, умитеє сльозами,

Серце одпочине

І полине із чужини

На свою країну.

– Багато дечого не стало, –

Сказав старий. – Води чимало

Із Ікви в (Пропуск в автографі Шевченка.) утекло…

Над Іквою було село, –

У тім селі на безталання

Та на погибель виріс я.

Лихая доленька моя!..

У нашої старої пані

Малії паничі були;

Таки однолітки зо мною.

Вона й бере мене в покої

Синкам на виграшку. Росли,

Росли панята, виростали,

Як ті щенята. Покусали

Не одного мене малі.

Отож і вчити почали

Письму панят. На безголів'я

І я учуся. Слізьми! Кров'ю!

Письмо те полилося… Нас,

Дешевших панської собаки,

Письму учить?!

Молитись богу

Та за ралом спотикатись,

А більше нічого

Не повинен знать невольник, –

Така його доля.

Отож і вивчився я, виріс,

Прошу собі волі, –

Не дає. І в москалі,

Проклята, не голить.

Що тут на світі робити?

Пішов я до рала…

А паничів у гвардію

Поопреділяла…

Година тяжкая настала!

Настали тяжкії літа!

Отож працюю я за ралом.

Я був убогий сирота.

А у сусіда виростала

У наймах дівчина. І я…

О доле! Доленько моя!

О боже мій! О мій єдиний!

Воно тоді було дитина,

Воно… Не нам твої діла

Судить, о боже наш великий!

Отож вона мені на лихо

Та на погибель підросла.

Не довелось і надивитись,

А я вже думав одружитись,

І веселитися, і жить,

Людей і господа хвалить…

А довелося…

Накупили

І краму й пива наварили,

Не довелося тільки пить.

Старої пані бахур сивий

Окрав той крам. Розлив те пиво,

Пустив покриткою… Дарма.

Минуло, годі… не до ладу

Тепер і згадувать. Нема,

Нема, минулося, пропало…

Покинув ниву я і рало,

Покинув хату і город,

Усе покинув. Чорт нарадив.

Пішов я в писарі в громаду.

То сяк, то так минає год.

Пишу собі, з людьми братаюсь

Та добрих хлопців добираю.

Минув і другий. Паничі

На третє літо поз'їжджались,

Уже засватані. Жили

В дворі. Гуляли, в карти грали,

Свого весілля дожидали

Та молодих дівчат в селі,

Мов бугаї, перебирали.

Звичайне, паничі. Ждемо,

І ми ждемо того весілля.

Отож у клечальну неділю

Їх і повінчано обох,

Таки в домашньому костьолі, –

Вони ляхи були. Ніколи

Нічого кращого сам бог

Не бачив на землі великій,

Як молодії ті були…

Заграла весело музика…

Їх із костьола повели

В возобновлении' покої.

А ми й зустріли їх і всіх –

Княжат, панят і молодих –

Всіх перерізали. Рудою

Весілля вмилося. Не втік

Ніже єдиний католик.

Всі полягли, мов поросята

В багні смердячому. А ми,

Упоравшись, пішли шукати

Нової хати і найшли

Зелену хату і кімнату

У гаї темному. В лугах,

В степах широких, в байраках

Крутих, глибоких. Всюди хата.

Було де в хаті погуляти

І одпочити де було.

Мене господарем обрали.

Сім'я моя щодень росла

І вже до сотні доростала.

Мов поросяча, кров лилась,

Я різав все, що паном звалось,

Без милосерді я і зла,

І різав так. І сам не знаю,

Чого хотілося мені?

Ходив три года я з ножами,

Неначе п'яний той різник.

До сльоз, до крові, до пожару,

До всього, всього я привик.

Було, мов жабу ту, на списі

Спряжеш дитину на огні

Або панянку білолицю

Розіпнеш голу на коні

Та й пустиш в степ.

Всього, всього тоді бувало –

І все докучило мені…

Одурів я, тяжко стало

У вертепах жити.

Думав сам себе зарізать,

Щоб не нудить світом.

І зарізав би, та диво,

Диво дивне сталось

Надо мною, недолюдом…

Вже на світ займалось,

Вийшов я з ножем в халяві

З Броварського лісу,

Щоб зарізаться. Дивлюся,

Мов на небі висить

Святий Київ наш великий.

Святим дивом сяють

Храми божі, ніби з самим

Богом розмовляють.

Дивлюся я, а сам млію.

Тихо задзвонили

У Києві, мов на небі…

О боже мій милий,

Який дивний ти! Я плакав,

До полудня плакав.

Та так мені любо стало;

І малого знаку

Нудьги тії не осталось,

Мов переродився…

Подивився кругом себе

І, перехрестившись,

Пішов собі тихо в Київ –

Не святим молитись,

А суда, суда людського

У людей просити.

[Орська кріпость 1848] – [С.-Петербург (?) 1858]

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: