У нашім раї на землі… (Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)) – Тарас Шевченко

Нічого кращого немає,



Як тая мати молодая



З своїм дитяточком малим.



Буває, іноді дивлюся.



Дивуюсь дивом, і печаль



Охватить душу; стане жаль



Мені її, і зажурюся,



І перед нею помолюся,



Мов перед образом святим



Тієї матері святої,



Що в мир наш бога принесла…



Тепер їй любо, любо жити.



Вона серед ночі встає,



І стереже добро своє,



І дожидає того світу,



Щоб знов на його надивитись.



Наговоритись. "Це моє! Моє!" —



І дивиться на його,



І молиться за його богу,



І йде на улицю гулять



Гордіше самої цариці,



Щоб людям, бачте, показать



Своє добро. "А подивіться!



Моє найкраще над всіми!"







І ненароком інший гляне.



Весела, рада, боже мій!



Несе додому свого Йвана.



І їй здається, все село



Весь день дивилося на його.



Що тілько й дива там було,



А більше не було нічого. Щасливая!..



Літа минають.



Потроху діти виростають,



І виросли, і розійшлись



На заробітки, в москалі.



І ти осталася, небого.



І не осталося нікого



З тобою дома.



Наготи Старої нічим одягти



І витопить зимою хату.



А ти не здужаєш і встати.



Щоб хоч огонь той розвести.



В холодній молишся оселі



За їх, за діточок.



А ти.



Великомученице?



Села Минаєш, плачучи, вночі.



І полем, степом ідучи,



Свого ти сина закриваєш.



Бо й пташка іноді пізнає



І защебече: "Он байстря



Несе покритка на базар".



Безталанная! де ділась



Краса твоя тая.



Що всі люде дивувались?



Пропала, немає!



Все забрала дитиночка



1 вигнала з хати,



І вийшла ти за царину,



З хреста ніби знята.



Старці тебе цураються,



Мов тії прокази.



А воно таке маленьке,



Воно ще й не лазить.



І коли-то воно буде



Гратись і промовить



Слово мамо. Великеє,



Найкращеє слово!



Ти зрадієш; і розкажеш



Дитині правдиво



Про панича лукавого,



І будеш щаслива.



Та недовго.



Бо не дійде



До зросту дитина,



Піде собі сліпця водить,



А тебе покине



Калікою на розпутті,



Щоб собак дражнила,



Та ще й вилає.



За те, бач.



Що на світ родила.



І за те ще, що так тяжко



Дитину любила.



І любитимеш, небого.



Поки не загинеш



Межи псами, на морозі,



Де-небудь під тином.







Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)



Будучи на засланні, в далеких казахських степах, Т. Шевченко ніколи не забував рідного краю, думкою линув до нього. І проймався глибоким співчуттям до знедолених, особливо жінок. Згадував матір, сестер, добру сусідку Оксану. По-різному склалася їхня доля.



Щаслива мати тішиться своїм дитям. їй здається, що кращого за нього немає у світі, і всі також милуються ним. Але проходить с, діти виростають, змушені кидати матір одну і йти на заробітки. А вона все молиться за них. Інша мати проклинає своє материнство, адже вона — по крихітка, її дитина — байстря від лукавого пана, який порозважався й покинув. Усі люди також відвертаються від них. Яка доля такої дитини? Тільки старців водити, а матері — загинути десь під тином.



Вірш пройнятий гарячим співчуттям до долі жінки-матері, а слова:







У нашім раї на землі



Нічого кращого немає,



Як тая мати молодая



З своїм дитяточком малим







стали афоризмом.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар