Характеристика твору
Тараса Шевченка "До Основ'яненка"
Тема: відтворення спогадів поета про старожитню Україну, запорозьке козацтво, колишню славу рідного краю.
Ідея: висловлення прохання до Основ’яненка зображувати у своїх творах минуле Батьківщини, Запорозьку Січ, що мало велике значення для пробудження національної свідомості українців.
Основна думка: Т. Шевченко прагне викликати інтерес земляків до героїчного минулого рідного краю, переконати їх, що Україна знову може стати самостійною державою, що її історія не закінчилася, вона продовжиться в майбутньому за справедливого суспільного ладу.
Жанр: вірш-послання, громадянська лірика.
Віршований розмір: ямб.
Композиція.
Експозиція: розповідь про спустошення Запорозької Січі.
Зав’язка: розмірковування над славою, яку здобули козаки, захищаючи рідний край.
Кульмінація: звертання до Основ’яненка, щоб він уславив героїчне минуле, яке варто шанувати і пам’ятати.
Розв’язка: сум Т. Шевченка за рідним краєм під час його перебування на чужині.
Художні засоби:
Метафори: «Б’ють пороги, місяць сходить», «очерети питають у Дніпра», «сонце гріє, вітер віє», «могили стоять та сумують», «тирса шуміла», «жита похилились», «заграло, сказало…море», «не вернеться воля», «не покриють Україну червоні жупани!», «слава не поляже, а розкаже», «наша дума, наша пісня не вмре, не загине…», «виллю сльозами», «позички з’їли», «слава стала…», «море грає», «усміхнеться серце».
Повтори: «сходить… сходить», «Вернітеся!», «Не вернуться!», «правда… правда».
Риторичні запитання: «Де-то наші діти ділись, / Де вони гуляють?», «Де наші панують? / Де панують, бенкетують?», «Де ви забарились?», «Чи так, батьку отамане? / Чи правду співаю? / Та що й казать?».
Порівняння: «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче», «Мова… голосна та правдива, як Господа слово».
Риторичні оклики: «Вернітеся!», «Не вернуться!», «Не покриють Україну червоні жупани!», «Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава! Слава України!», «Ех, якби-то!», «…батьку ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!».
Гіпербола: «Де кров ляха, татарина морем червоніла».
Звертання: «Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава», «Чи так, батьку отамане?», «Тяжко, батьку…», «Батьку ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!», «ти батьку…», «Співай же їм, мій голубе», «Утни, батьку, орле сизий!».
Епітети: «мова хитра», «лихо тяжке», «слава козацькая».
Анафори: «Де…», «Не вернуться…», «Без…», «Чи…», «За що…», «Нехай…».
Найбільшим болем Т. Шевченка була поневолена, пригноблена Україна, в минулому — батьківщина славного запорозького козацтва. Поет думає над тим, як наштовхнути народ на думку про активніший опір, про неприпустимість покірного існування у панському ярмі. Тому звертається до свого старшого товариша по перу Г. Квітки-Основ’яненка із закликом писати про минулу славу козацьку, будити серця людей, адже «все гине, — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже. Що діялось в світі. Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине…» Вірш починається романтичною картиною природи із згадками про колишню Україну, яка протиставляється сучасній, коли країна
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…
Т. Шевченко називає Основ’яненка отаманом, батьком, орлом сизокрилим, сподіваючись, що до його авторитетного слова люди прислухаються.