Аналіз твору
Тараса Шевченка "Катерина"
1839 р.
Літературний рід: ліро-епос.
Жанр: соціально-побутова поема.
Провідний мотив: зображення трагічної долі жінки-покритки й дитини-безбатченка в кріпосному суспільстві.
Головні герої: Катерина, її батько й мати, син Івась, москаль Іван.
Сюжет твору: кохання Катрі з офіцером — від’їзд москаля — народження нешлюбного сина — вигнання батьками дочки з дому — поневіряння Катрі на чужині — зустріч із москалем Іваном — самогубство героїні (в епілозі — сцена зустрічі Івася-підлітка з батьком).
Про твір: у своїх творах Т. Шевченко втілює Україну в образі саме жінки. Поет усвідомлював, що Бог зможе порятувати те суспільство, яке духовно зростає. Так зростає, еволюціонує жінка в поемах «Катерина» (1838), «Наймичка» (1845) й «Марія» (1859). Зверніть увагу на слово «еволюціонує», воно означає передусім удосконалення. Поеми написані на різних етапах творчості, тож у них по-різному втілено й жіночі долі: романтично — у поемі «Катерина», реалістично-побутово — у «Наймичці», із символічним узагальненням — у поемі «Марія».
Поему «Катерина» Т. Шевченко написав у двадцятичотирьохрічно-му віці, отже, життєвий досвід поета був не такий і великий, проте у творі відчувається рука вже досвідченого майстра й людини. Образ жінки-кріпачки поетові був близький своїм трагізмом: багатостраждальною була доля його матері, яку «у могилу нужда та праця положила», і рідних сестер, у яких «у наймах коси побіліли».
Поема розповідає про трагічну долю покритки й дитини-безбатчен-ка в умовах тогочасного суспільства, у якому норми народної моралі були надто жорстокі. Відомо, як у той час ставилися до матерів, які народжували позашлюбних дітей: їх цуралися навіть батьки. Однак не Шевченко — він не тільки не цурається зганьблених жінок, а й стає на їхній захист.
Щирість почуттів Катерини тонко підкреслена в сцені зустрічі героїні з офіцером-кривдником: вона до останньої миті плекає надію на взаємне кохання, незважаючи на пережите: «Любий мій Іване!// Серце моє коханеє! // Де ти так барився?// Та до його… за стремена…» У відповідь на теплі слова, у яких немає й тіні докору, лунає навіть не жорстокість, а приниження й огида: «Дура, отвяжися!// Возьмите прочь безумную!»
У розпачі Катерина скоює страшний гріх — накладає на себе руки, порушивши волю Всевишнього, а до того ж прирікає на вірну смерть свого сина. В авторських інтонаціях і відступах не звучать звинувачення й докори на адресу нещасної жінки, навпаки — Шевченко її, грішну, жаліє.