Детальна біографія Тараса Шевченка

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
(1814-1861)

Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище як в українській, так і у світовій літературі. Із 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 — на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика — і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Творчість Шевченка була одним з головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Вплив Шевченка на різні аспекти духовно-національного життя народу відчувається до сьогодні.

Творчість Кобзаря — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка становить велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п’єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою; записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису й графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів.

Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринці (тепер Звенигородського р-ну Черкаської області) в сім’ї селянина-кріпака. Наймитував. Учився грамоти у сільського дяка. З 1829 р. жив у м. Вільні, з 1831 р. — у Петербурзі. 1832 р. відданий у науку до живописця В. Ширяєва. 1838 р. Шевченка викуплено із кріпацтва і того ж року прийнято до Петербурзької академії мистецтв, де він став учнем К. Брюллова. 1840 р. в Петербурзі вийшла його всесвітньо відома збірка поезій «Кобзар». У травні 1843 р. — перша поїздка в Україну. У лютому 1844 р. повернувся в Петербург. Закінчивши 1845 р. Академію мистецтв, Шевченко повернувся в Україну, де займався мистецькою, літературною і науковою діяльністю.

5 квітня 1847 р., після розгрому Кирило-Мефодїївського братства, членом якого був Тарас Шевченко, — арешт і заслання в солдати із забороною писати й малювати. Десятилітнє заслання не зламало Шевченкового духу. В ув’язненні він написав одні з найкращих в українській літературі зразки лірики, поезії на історичні теми, а також повісті російською мовою (переважно на сюжети однойменних поем), створив цикл малярських творів. Після повернення до Петербурга 1858 р. працював над новими поетичними і мистецькими творами. Для недільних шкіл видав підручник «Букварь южнорусскій» (1861 р.). В 1860 р. Т. Шевченкові було присвоєно звання академіка.

Т. Г. Шевченка вважають основоположником нової української літератури й літературної мови. Нова українська літературна мова почала формуватися у кінці XVIII – на поч. XIX ст. Поштовхом до цього стало пробудження національної самосвідомості української інтелігенції, її потяг до вивчення своїх історичних і фольклорних джерел, увага до народної мови. Активними учасниками процесу творення української літературної мови на народній основі були І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, А. Метлинський, Л. Боровиковський, Є. Гребінка та ін. Пошук шляхів розвитку української літературної мови завершився у творчості Т. Шевченка.

Твори Т. Шевченка характеризують такі дві найголовніші особливості:

• орієнтація на весь український народ, на весь обшир України;
• прагнення згуртувати народ навколо важливих суспільних ідеалів: антикріпосництва, демократичного ладу, національної самосвідомості.

Творчість Т. Шевченка поділяють на такі періоди:

• 1837-1843 — рання творчість;
• 1843-1847 — період «трьох літ»;
• 1847-1857 — період арешту і заслання;
• 1857-1861 — останні роки життя.

Для творів раннього періоду (1837-1843) характерне осмислення життя свого народу, його сімейно-побутових традицій та етнічних особливостей, усвідомлення стосунків свого народу із сусідніми, заглибленість в історичне минуле, критика сучасних поетові суспільних вад. Частина творів (поеми «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки») присвячена історичній тематиці. До раннього періоду творчості Т. Шевченка належать також поеми «Катерина», «Слепая»; драматичні твори: уривок п’єси «Никита Гайдай» (російською мовою), «Назар Стодоля»; поезії «Причинна», «Тополя», «Утоплена», «Перебендя», «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка».

Період «трьох літ» (1843-1847) — це період творчої зрілості поета, роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Для нього характерне органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінантною тенденцією стає прагнення об’єктивно відображати дійсність в усій складності її суперечностей. У ці та наступні роки поет пише і реалістичні твори («Сова», «І мертвим, і живим…»), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним («Сон», «Єретик»), і твори суто романтичні (містерія «Великий льох», «Розрита могила»). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас «відкритий», тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв’язував. У цей період письменник замислюється над долею України, над її теперішнім станом та історією. Найвидатнішими творами цього періоду були: «Сліпий» (пізніша назва «Невольник»), «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Наймичка», «Холодний Яр», «Заповіт» та інші.

До періоду арешту й заслання (1847-1857) входить цикл «В казематі», поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник», «Меж скалами, неначе злодій», «Москалева криниця», «Княжна», «Варнак», автобіографічні поезії «Мені тринадцятий минало…», «1 виріс я на чужині…», «І золотої й дорогої…», «Ми в купочці колись росли» та ін. Значення «невільницької» поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене тим, що в роки 1847-1850, коли після розгрому Кирило-Мефо- діївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активно дієвого силою українського літературного процесу. Проте слід врахувати, що Шевченкова поезія періоду арешту і заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в «Кобзарі» 1867 р.

У цей час Т. Шевченко глибоко розробляє пісенний жанр. Спираючись на фольклор, він творить свої, позначені яскравою індивідуальністю і високою художньою майстерністю пісні, які перегукуються з усім розмаїттям фольклорних тем, сюжетів, образів. Ще до заслання Т. Шевченко написав «Давидові псалми», у яких широко використав церковнослов’янізми. У творах періоду солдатчини він знову звертається до цього джерела, вводячи церковнослов’янські елементи у творах, де використовуються біблійні сюжети («Царі»), а також у поезіях, що відображають суспільне життя України.

До періоду творчості останніх років життя (1857—1861) входять триптих «Доля», «Муза», «Слава»; поеми «Неофіти», «Юродивий», «Відьма», «Невільник», «Марія»; поезія «Я не нездужаю, нівроку…» та ін. У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860 р. Рада Академії мистецтв присвоїла йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858 р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859 р. — 11 і велику поему «Марія», а 1860 р. — 32. Ще 1858 р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення із заслання окремі його поезії з’являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847 р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860 р. під назвою «Кобзар» вийшла збірка, яка складалася із 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл «Давидові псалми» повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов «Кобзарь Тараса Шевченко в переводе русских поэтов». А 1859 р. у Лейпцигу видано (без участі поета) збірку «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко», де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема «Кавказ» і «Заповіт». Видання «Кобзаря» 1860 р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення.

Заслання підірвало здоров’я Т. Шевченка. На початку 1861 р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — «Чи не покинуть нам, небого». У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Був похований Т. Шевченко на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах в Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі в Каневі.

Творчість Тараса Шевченка — особливе явище як в історії української літератури, духовної культури взагалі, так і літературної мови. Розвинувши у своїй поезії важливі суспільні ідеї — рівності й братерства суверенних народів, створення гуманного суспільства, у якому розкриваються найкращі людські якості, привернувши увагу народу України до сучасного й минулого своєї батьківщини, поет майстерно втілив їх у художніх текстах.