Або-або (фрагмент) – Олена Теліга

— А я до панночок справу маю,— звернувся він до неї.— Декілька разів сюда заходив, але вас не було.

— Я нагорі писала, в деканаті,— пояснила Ніна. (— Що за справа у нього до мене й чому «панночка», а не «товариш»?) — В чому справа?

— А в тому, що ви, панночко, мусите тут сьогодні добренько змити підлогу: бачите, яка брудна, та й того… вікно теж треба змити, і двері пошурувати варто, та й коридор, до сусідніх дверей. Я вже вам і води приніс і щітку. Ось вже й поміч вам, хоч і не моє це діло.

Ніна здивовано глянула на відро, на ганчірку, на усмішку сторожа й нарешті зрозуміла: хочуть, щоб вона після цього дня праці, після всієї писанини поза годинами роботи, ще змила своїми руками весь цей бруд. Десь глибоко в душі зайнявся вогонь образи й гарячим полум’ям спалахнув на обличчі.

— Хто це сказав? — знайшла вона нарешті силу запитати спокійно.

— Як хто? — здивувався сторож,— звичайно, завканц. А ось і він іде.

— Я ось кажу, щоб вона мила, а вона вередує,—звернувся він до чоловіка, який входив до канцелярії,— скажіть їй самі.

Він весело хіхікнув і відійшов набік, цікавий сцени, яка має відбутися.

До кімнати ввійшов завканц. З його темного френча звисала ціла серія різних ремінців і якихсь футлярів на олівці, сцизорики й навіть мапи. Розкішне галіфе пишно, як два самовари, віддувалося над високими чоботами із жовтої шкіри. Все це надавало йому військового вигляду, хоч з військом він зроду не мав нічого спільного.

— В чому справа? — пролунав його спокійний солідний голос,— ви не хочете виконувати свої обов’язки, товаришко?

— Це ніколи не було моїм обов’язком. Я роблю, що від мене вимагається, цілі дні розвожу повістки. Де ви бачили, щоб посильний складав каталоги, навіть німецькі? А я все роблю, бо то я все вмію, а підлогу змити не можу,— швидко забелькотала Ніна.—Подивіться, яка вона? У всіх деканатах це спеціяльні баби роблять. Та й змучена я за цілий день праці і голодна дуже.

— Боже мій. Тільки бути спокійною,— пронеслася думка,— це, мабуть, помилка. Він сам зрозуміє. Не з дерева ж він.

— Я вам кажу,— знову пролунав дерев’яний голос,—що ви, товаришко, або вимиєте підлогу, або… я знайду собі іншу працівницю, яка буде це робити. Не маємо стільки грошей, щоб розкидати їх направо й наліво. Кажу вам востаннє: підлога мусить бути вимита сьогодні і то добре. Візьміть ласкаво своїми ручками ганчірку.

Сторож у кутку хіхікав. Ніна відчула, як кудись далеко відривається від неї вся радість, яку вона носила в собі цілий день. Відірвалася й покотилася далеко по недокурках і гарбузовому насінню.

Кинутися на коліна під поглядами завканца й сторожа і шкребти, дряпати, що є сили, цю брудну вонючу підлогу? Кожна баба вимиє її за годину, а вона буде вовтузитися цілий вечір, та й добре не змиє. Зробити їм цю приємність? Цей театр?

Перед очима встала постать матері, яка чекає на сукно й цукор. Перед очима затріпотали всі олівці, ножики й мапи на грудях завканца й, як крізь сон, долетіли його слова:

— Бачу, що ви, товаришко, нарешті хочете мене послухати. Ось і добре. І столи відсуньте, всюди вимийте. А я буду тікати, бо дійсно погано робиться в цьому оточенню.

— Аякже, і під столом треба, і під лавками,— швидко заговорив сторож і затупотів до дверей. Цілим виразом свого обличчя він хотів продемонструвати, що й його нерви ні однієї хвилини більше не можуть витримати цієї атмосфери.

Ніна подивилась на ці два такі різні й однаково підлі обличчя. Хотілося ногою вдарити відро, а брудною ганчіркою хльоснути по задоволенім обличчі завканца й по його надзвичайному френчу.

— Не буду я мити вашу підлогу, мийте самі,— крикнула вона й вибігла на коридор, не чуючи затривожених питань Наташі.

Сонце по-старому світило крізь вікно, але Ніна вже не бачила ні його золота, ні весни. І нічого веселого не було в танцях пороху у весняному повітрі. Ні. Це просто був порох, який давно було б змити.

На душі було сіро, тяжко й брудно, як все довкола. Як жива, стала перед очима мати, як живий, став весь тяжкий завтрашній день, без отримання їжі й одягу.

Але раптом в душі щось сіпнуло й розпач зник, як хворий вирваний зуб. І відразу ж хворе місце залила пекуча, незнана до того часу хвиля ненависти. І замість жалісних — вирвалися слова спокійні й жорстокі.

— Слухай, Наташа, я вже не буду тут працювати. Завканц примушував мене сьогодні мити підлогу. Розумієш, просто йому треба було мене викурити або висміяти. Я його вже давно дратую. І не тому, що зле працюю, а якраз тому, що осмілилася не киснути дома, а працювати й заробляти. Навіть помилки того тумана на оголошеннях виправляти. Якби я ще працювала з виглядом мучениці, то, може б, він стерпів мене. Бо я ж мушу бути для нього «жертвою революції» й ні до чого непридатним продуктом «гнилої інтелігенції». Але коли цей «продукт» радісно ганяє по місту з повістками, а потім голодний до вечора пише всяку требуху, він не може цього знести.

Краще буду маківники продавати, на городах працювати і, повір мені, я з ним ще зустрінуся. Але в інших умовах і при інших обставинах.

На слідуючий день на місці Ніни працювала інша — родичка завканца.

Підлогу вимив сторож. Мануфактуру й пайок за цілий місяць одержала нова працівниця.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: