Особливості літературного процесу
кінця XX – початку XXI століття
У 1991 році Україна проголосила свою незалежність. Почалася розбудова демократичної суверенної європейської держави. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу: відкидалися догматичні схеми розвитку літератури в заідеологізованих рамках «соцреалізму», відбувався інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності. Проте нова естетична стратегія в українському письменстві намітилася ще після катастрофи на Чорнобильській АЕС (1986 р.), яка неначе пробудила і письменників старшого покоління, і шістдесятників, породила нову генерацію митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім.
Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, які протягом багатьох століть нав’язувала імперська ідеологія. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації та свободи індивідуальності. Водночас вибухнула потужна творча енергія молодшого покоління письменників, яке прагнуло вивести літературу на нові естетичні обрії, але не копіюючи Захід. Про це заговорили «західники» — митці, що орієнтуються на постмодерні зразки західної культури (Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Микола Рябчук) — і «ґрунтівці», які захищають національну самобутність мистецтва і село як метафору світу, де ще живе неповторний дух українства (В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Василь Герасим’юк). Відомо, що село в сучасній західній літературі не змальовується, тож селянська тематика — це можливість для наших майстрів виявити самобутність на тлі західної словесності.
У літературному процесі наприкінці 80-90-х років XX ст. відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань. Почали виходити раніше заборонені праці відомих етнографів, культурологів, політологів, зокрема істориків Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Івана Крип’якевича, Наталії Полонської-Василенко, Ореста Субтельного, Дмитра Яворницького. їхні дослідження допомогли читачеві сформувати нові погляди на історію України і її місце в європейському контексті.
З’явилися раніше заборонені твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя- Левицького, Михайла Старицького, Олени Пчілки (Косач), Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, митців «Розстріляного відродження» — Миколи Хвильового (Фітільова), Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки (Стрільця), Гната Михайличенка, Михайла Івченка, Володимира Свідзинського, Майка Йогансена, Павла Филиповича, Миколи Куліша, Михайла Драй-Хмари (Драя), Валер’яна Поліщука, Андрія Чужого (Сторожука) та інших. Перевидано «Історію української літератури» Дмитра Чижевського, «Історію українського письменства», «Літературно-критичні статті», «Щоденники. 1923-1929» Сергія Єфремова.
Читач ознайомився із творчістю митців української діаспори: Уласа Самчука, Івана Багряного (Лозов’ягіна), Василя Барки (Очерета), Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олени Телі- ги, Юрія Клена (О. Бургардта), Богдана Бойчука, Богдана Рубчака, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста (Зерова), Олега Зуєвського, Тодося Осьмачки, Яра Славутича (Г. Жученка) та інших. Значний резонанс мали літературознавчі праці Григорія Грабовича, Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Марка Павлишина, Юрія Бойка-Блохіна, Романи Багрій, Юлії Войчишин.
1991 року в Києві було проведено Міжнародний фестиваль української поезії, на якому виступили українські поети всіх материків світу. Вийшло дві антології української поезії «Золотий гомін» (1991 р., 1997 р.), які презентують надзвичайно багату картину нашої лірики XX століття, цілу галерею талантів різних художніх систем, уподобань і напрямів. Було знищено штучну «ідеологічну завісу» щодо розвитку української літератури на материковій Україні й у діаспорі — літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи національно самобутнє мистецтво.
Типи дискурсів у сучасній українській літературі. Дискурс (лат. discursus — міркування, промова, виступ, сукупність висловлювань) — способи, форми організації мовної діяльності (писемної чи усної), тексти. Дискурс уживається як стиль (романтичний, модерний, постмодерний), а також як ідіолект — індивідуальний стиль митця. Є різні види дискурсу: філософський, художньо- літературний тощо.
У сучасній українській літературі функціонують такі типи дискурсів: модерний, неомодерний, заповідально-селянський, постмодерний. Зокрема, заповідально-селянський базується на реалістичній традиції з певними вкрапленнями романтизму та модернізму, будується на селянському ґатунку мислення і ментальності. Плекає свої символи й поняття: нація, традиція, Шевченко, Франко (Маланюк, Донцов, Стус), русифікація, державність, національна символіка, земля, праця. Постмодерний дискурс з’явився в кінці 80-90-х років і має такі характерні ознаки: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, художній твір як відверта гра цитатами, ремінісценціями, алюзіями зі світового письменства. Існують окремі дискурси, пов’язані з іменами Валерія Шевчука, Емми Ан- дієвської, Оксани Забужко і Юрія Винничука, неомодерний дискурс поетів «Київської школи».