Слово про похід Ігорів

Почнемо, браття, пісню невеселу

Словами призабутими старими

Про Ігорів згорьований похід.

Почнемо не за вимислом Бояна,

А просто, як насправді все було.

Коли Боян, цей віщий соловейко,

Співав комусь осанну величальну,

То білкою носився по деревах,

Землею – сірим вовком, а в підхмар’ї

Орлом могутнім клекітно ширяв.

Згадавши про усобиці колишні,

Пускав він десять соколів на зграю

Прекрасних лебедів, що линули вгорі,

І князеві, чий сокіл найспритніший,

Він пісню попереду дарував.

Співав хвалу старому Ярославу;

Або Мстиславу, мужньому із мужніх,

Який зарізав велетня Редедю;

Або Роману, сину Святослава…

Так, мовби десять соколів, на струни

Пускав він віщі пальці, й рокотали

Самі ті струни – славили князів.

Почнемо з Володимира. Й розкажем

Про Ігоря, що вигартував розум

Неміряною силою своєю

І вигострив відвагою, як меч.

Повідаєм, як, сповнившись завзяття

І болю за страждальну рідну землю,

Одчайний князь полки свої хоробрі

На землю Половецькую водив.

Бояне, соловію днів минулих!

Якби ж похід цей ти ощебетав,

Стрибаючи по дереву уяви,

Злітаючи думками попід хмари,

Сплітаючи у пісню сущу славу

Й сягаючи Троянових часів!

Ти б заспівав про Ігоря:

“Не буря несе над степом соколів –

Вороння летить до Дону, чуючи біду”.

Або почав би, Велесів нащадку:

“Іржання коней чути за Сулою,

Б’ють дзвони в Києві, у Новгороді сурми

Похід скликають, стяги над Путивлем

Загравами тривожно лопотять…”

Жде Ігор брата милого в Путивлі.

Примчав і мовив Всеволод буй-тур:

“Один ти в мене, Ігорю, мій брате;

Порада і розрада ти моя!

Сідлай же, князю, коні свої бистрі,

Бо вже мої осідлані стоять

Попереду під Курськом, наготові.

Мої куряни – воїни умілі:

Під трубами сповиті, із шоломів

Напоєні й згодовані зі списа;

Дороги та яруги їм відомі;

В них луки пружні, повні сагайдаки

І шаблі гострі – волос перетнуть.

Вовками скачуть в полі і шукають

Собі та князю слави й перемоги!..”

На сонце Ігор глянув і жахнувся –

Все військо враз покрилося пітьмою!

І мовив Ігор: “Браття і дружино!

Забитим краще буть, ніж полоненим.

Тож сядьмо, браття русичі, на коней,

Щоб глянуть на великий синій Дон!..”

Й таку незборну Ігор мав жадобу

Дістатись Дону, спробувати Дону,

Що геть йому знамення заступила.

“Бажаю, – мовив, – списа поламати

Край поля Половецького із вами,

Хоробрі, мужні русичі! Загину

Або шоломом Дону зачерпну!”

Вступивши у стремено золотеє,

Він полем рушив. З ним – уся дружина.

Їм темрява дорогу заслонила,

Від стугону, що линув звідусіль,

Збудилось птаство, звірі розкричались,

А див гукнув із чорних верховіть,

Щоб чули Волга, Сурож та Посулля,

Помор’я, Корсунь і Тмуторокань.

І половці посунули до Дону;

Мов лебеді сполохані, ячали

Кибитки незліченні опівночі…

До Дону Ігор воїнів веде!

Вороння чорне клякне на деревах,

Вовки в яругах бродять. Клекотають

Орли у небі. Злякані червоним,

Лисиці тонко брешуть на щити…

О Руська земле, ти вже за горою!

Пітьма світліє. Вранішня зоря

Встає над полем, маревом повитим.

Стих соловей. Вороння крик зняло…

Тут русичі червоними щитами

Степ перекрили, прагнучи собі

Звитяг і честі, Ігореві – слави.

У п’ятницю схрестилися мечі.

Здригнулись половці, змішалися, побігли!

Розсипавшись, мов стріли, по степу,

Помчали русичі чарівних половчанок,

А з ними – золото, єдваби, оксамит;

Кожухами, опанчами, парчею

Та іншим узороччям половецьким

Вимощували шлях через болота…

Багровий стяг, біляста хоругов,

Бунчук червоний й ратище срібляне

Хороброму дісталися звитяжцю.

Дріма в степу Олегове гніздо.

Далеко залетіли соколята!

Для кривди не народжені вони

Ні беркуту, ні кречету, ні круку,

Ім’я якому – дикий половчанин!

Кончак біжить, неначе сірий вовк;

Гзак поспішає вслід йому до Дону.

На другий день, заледве розсвіло,

Криваві зорі згубу провістили.

Від моря чорні хмари потяглись,

Чотири сонця прагнучи покрити;

Спахнули сині блискавки… Ой бути

Страшному грому! Стрілами іти

Дощу від Дону. Списам поламатись

Й мечам пощербитись об крицеві шоломи

На річці на Каялі, біля Дону!

О Руська земле, ти вже за горою!..

Тут дужий вітер, Стрибожів онук,

Війнув із моря стрілами в обличчя

Полкам черленим, Ігоревим воям.

Земля здригнулась, спінились річки,

І курява знялася над полями!

Лопочуть стяги – половці ідуть

Від Дону і від моря… Звідусюди

Хоробре руське військо обступили;

Степ перекрили кличем бойовим;

А русичі – червоними щитами.

Яр-туре Всеволоде, ти спинив грудьми

Лихе поріддя. Стрілами проймаєш,

Гримиш мечем. Де зблисне твій шолом,

Там голови погані половецькі

Летять на землю. Ковані шоломи

Поскіпані тобою, ярий туре!..

О миле браття, в січі він забув

Про тиху славу, отчий княжий стіл

І Глібівну – дружиноньку вродливу,

Що жде його в Чернігові далекім!..

Були віки Троянові; літа

Старого Ярослава проминули;

Олег мечем усобиці кував

І стріли сіяв – гордий Гориславич.

Це він вступив в стремено золоте

У городі своїм Тмуторокані,

І дзвін той Всеволод у Києві почув,

А Володимир чув його в Чернігові

Й ворота навіть вранці замикав.

Це ж за його обиди похвальба

Бориса Вячеславича поклала

На березі Канини. Звідтіля ж

Повезли Ізяслава до Софії

На вічний спокій в Києві святому…

Був смутний час. Насіяв князь Олег

Чимало лиха, й виросли роздори,

І згинуло незлічено добра

Народу руського – Даждьбожого онука.

В крамолах, в міжусобицях лягло

Людей немало. Рідко орачі,

Йдучи за плугом, голос подавали.

Зате ворони каркали щодня

На трупах, непохованих у полі…

Страшні були ті битви. Ця ж така,

Якої ще ніколи не бувало!

Від рання аж до вечора і знов

Од вечора до рання – свищуть стріли,

Гримлять мечі об крицеві шоломи

Й ламаються скривавлені списи

У полі незнайомім Половецькім…

Копитами поорана земля

Кістьми була засіяна і щедро

Полита кров’ю: тугою зійшли

Вони в тобі, о страдна Руська земле!

Над ранок знявся в полі шум і дзвін –

Ковуїв Ігор в січу завертає,

Йдучи на поміч Всеволоду-брату.

День бились. Два. Ополудні на третій

Упали мертво Ігореві стяги,

Й два брати розлучились на Каялі.

Не стало тут кривавого вина;

Скінчили учту русичі хоробрі:

Впоїли свата й поряд полягли

За землю Руську. Трави сум схилив,

І дерево в жалобі приклонилось…

Настала, браття, тужная пора;

Пустиня руську силу подолала.

Ввійшла обида у Даждьбожів рід,

Ступила Діва по землі Трояна

І заплескала крилами край Дону,

Прогнавши золоті часи.

Не йшли князі в походи в дикий степ,

Бо мовив брат до брата гордовито:

“Оце моє, і те – також моє”.

Дрібне самі великим нарекли

Й з крамолою надовго побратались.

А бісове поріддя звідусіль

Пішло на Руську землю безборонне.

Далеко мужній сокіл залетів,

Ворон б’ючи, – заледве не до моря!

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: