Уривки «Слово про похід Ігорів»

Вже ж нам серебром-золотом Довіку не тішитись!»

Застогнав тоді Київ тугою, Заголосив Чернігів напастями, Журба розлилась по Руській землі, Печаль гірка розтеклася.

А князі самі на себе Незгоду взяли кувати,

А невірні набігали на Руську землю, По білиці з двору данини брали.

Тож-бо два хоробрі Святославовичі,

Ігор та Всеволод,

Розбудили лихо недобре,

Що приспав був отець їх,

Святослав грізний великий київський. Був же він грозою на ворога,

Приборкав його полками сильними,

Ще й мечами булатними,

Наступив на землю Половецьку, Потоптав гори та яруги,

Скаламутив ріки й озера,

Висушив болота і потоки,

А невірного Кобяка з лукомор’я Од залізних полків половецьких Мовби той вихор вихопив, —

І упав Кобяк у Києві,

У світлиці Святославовій.

Тут німці і венеційці,

Тут греки і морав’яни Славу співають Святославові,

Гудять Ігоря Святославовича,

Що потопив скарби в Каялі половецькій, Руського золота в неї насипав.

Пересів Ігор-князь із сідла золотого В сідло невольницьке.

Мури в містах засмутилися,

Померкли веселощі.

* * *

Смутен сон приснився Святославові На горах київських.

«Укрили мене, — каже, — звечора Чорним запиналом на ліжку тисовому, Черпали мені синього вина,

З отрутою мішаного,

Сипали мені на лоно

Сагайдаками порожніми поганськими

Перли великі,

Та ще й мене голубили, —

А вже в моїм теремі злотоверхім Покрівля розвалена,

З вечора до ранку самого Сизокрилі ворони крякали Коло Плісненська на оболоні,

Похоронні сани їхали До синього моря».

І сказали бояри князеві:

«Туга, князю, ум полонила!

Се ж бо злетіли два соколи З отецького столу золотого Пошукати города Тмуторокані,

А ще й з Дону шоломом напитись. Повтинали поганці їм крила,

Закували їх самих у залізо.

Темно було того дня:

Померкли два сонця,

Два багряні стовпи погасли,

Ще й два молоді місяці,

Олег і Святослав,

Тьмою огорнулись.

На ріці Каялі мла світ закрила, Розсипались по землі половці,

Мов та зграя лютих пардусів, Потопили наших у морі,

Хану своєму велику дали потугу. Уже ганьба славу поборола,

Уже насильство побило волю,

Уже див шугнув на землю. Заспівали готські діви красні На березі синього моря,

Руським золотом видзвонюють, Співають про часи недавні, Славлять помсту Шароканову.

А нам тепер, друзі-дружино,

Не до веселощів!»

Зронив тоді великий Святослав Золоте слово, зо слізьми змішане: «Дітки мої, Ігорю і Всеволоде!

Рано взялись ви землю Половецьку Мечами разити,

А собі слави шукати.

Не з честю ви ворога подолали,

Не з честю пролили кров поганську, Серця ваші хоробрі З булата міцного викуті,

Буйною відвагою гартовані.

Що ж бо зробили ви З сивиною моєю срібною?

Уже не бачу я влади сильного,

На війська багатого Брата мого Ярослава З чернігівськими боярами,

З могутами і з горянами,

З зайдиголовами та з похожанами, – Ті без щитів,

Із ножами захалявними Криком війська побивають, Прадідною славою видзвонюючи. Ви ж сказали:

«Самі мужаймось,

Самі візьмем славу прийдешню, Колишньою самі поділимось».

Чи то диво, браття,

Старому помолодіти?

Коли сокіл перелиняє,

Високо він птахів ганяє,

Не дає гніздо своє скривдити.

Тільки ж лихо: не маю підмоги

Від князівства, братів моїх кревних, —

Невесела година настала!

Уже Римів кричить

Під шаблями половецькими,

А Володимир поранений-порубаний, Туга і печаль сину Глібовому!

Великий князю Всеволоде!

Чи не прилинув ти здалека Отчий золотий престол покріпити? Твої-бо воїни можуть Волгу веслами розплескати,

А Дон шоломами вилити,

Коли б ти був, —

Продавалась би невільниця по ногаті, А невільник —- по різані.

Ти-бо можеш на суходолі Живими стріляти самострілами — Завзятими синами Глібовими!

Ти, буй-Рюриче, і ти, Давиде!

Чи не ваші воїни Золотими шоломами У крові ворожій плавали?

Чи не ваша хоробра дружина Рикає, мов ті тури,

Ранені шаблями гартованими В полі незнаному?

А вступіть же,

Панове-браття,

В золотеє стремено За кривду сьогочасну,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Хороброго Святославовича! Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти На своїм золотокованім престолі, Підперши гори угорські Своїми залізними військами, Заступивши королеві дорогу, Зачинивши ворота на Дунаї,

Через хмари каміння кидаючи,

Суд по Дунай рядячи.

Грози твої по землях течуть. Одчиняєш ти браму Києву,

Стріляєш із отчого столу золотого На султанів у далеких землях.

Стріляй, господарю, Кончака,

Раба поганого,

За землю Руську,

За рани Ігореві,

Хороброго Святославовича!

А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе!

Мисль одважна

Покликає ваш розум на діло.

Високо плаваєш ти, Романе,

В подвигах ратних,

Як той сокіл на вітрі ширяючи,

Птицю долаючи одвагою.

Маєте ви залізні нагрудники Під шоломами латинськими.

Та й не одна країна гуннська,

Литва ще й ятвіги,

Деремела й половці Списи свої покидали,

А голови преклонили Під тими мечами булатними!

Та вже князю тому Ігореві Світ-сонце померкло,

Зронив тоді великий Святослав Золоте слово, зо слізьми змішане: «Дітки мої, Ігорю і Всеволоде!

Рано взялись ви землю Половецьку Мечами разити,

А собі слави шукати.

Не з честю ви ворога подолали,

Не з честю пролили кров поганську, Серця ваші хоробрі З булата міцного викуті,

Буйною відвагою гартовані.

Що ж бо зробили ви З сивиною моєю срібною?

Уже не бачу я влади сильного,

На війська багатого Брата мого Ярослава З чернігівськими боярами,

З могутами і з горянами,

З зайдиголовами та з похожанами, – Ті без щитів,

Із ножами захалявними Криком війська побивають, Прадідною славою видзвонюючи. Ви ж сказали:

«Самі мужаймось,

Самі візьмем славу прийдешню, Колишньою самі поділимось».

Чи то диво, браття,

Старому помолодіти?

Коли сокіл перелиняє,

Високо він птахів ганяє,

Не дає гніздо своє скривдити.

Тільки ж лихо: не маю підмоги

Від князівства, братів моїх кревних, —

Невесела година настала!

Уже Римів кричить

Під шаблями половецькими,

А Володимир поранений-порубаний, Туга і печаль сину Глібовому!

Великий князю Всеволоде!

Чи не прилинув ти здалека Отчий золотий престол покріпити? Твої-бо воїни можуть Волгу веслами розплескати,

А Дон шоломами вилити,Коли б ти був, —