Сам собі слово промовляючи:
«Дружину твою, княже,
Укрили птиці крилами,
Звірі її кров полизали».
Не було там брата Брячислава Ані другого, Всеволода,
Сам-один зронив він перлову душу Крізь золоте намисто.
Голоси жалобою лунають,
Навкруги веселощі примовкли,
Трублять труби городенські.
Ярославе і всі внуки Всеславові! Преклоніть ви свої корогви.
Укладіте в піхви мечі оганьблені: Втратили-бо ви дідівську славу!
Ви своїми чварами Зачали наводити невірних На землю Руську,
На життя Всеславове!
Що ж то була за наруга Через лихі усобиці Від землі Половецької!
На сьомім віці Трояновім Метнув князь Всеслав жереб На дівчину, йому любу.
Сів він на бистрого коня,
Помчався до Києва-города,
Діткнувся кінцем списа До золотого столу київського.
Поринув він лютим звіром Серед ночі темної Із города Білгорода,
Окрився млою синьою,
А вранці-рано
Відчинив сокирами браму новгородську. Розбив славу Ярославову,
Скочив вовком до Немиги з Дудуток.Не снопи кладуть на Немизі, — Кладуть голови молодецькі, Молотять ціпами булатними, Стелять на току життя, Одвівають душу від тіла.
Береги криваві немизькі Не добром-збіжжям засіяні, — Засіяні кістьми синів руських.
Всеслав-князь людей судив,
Городи мирив із князями,
А сам вовком серед ночі темної Вибігав із города з Києва,
До півнів сягав Тмутороканя, Вовком путь перебігаючи Великому Хорсові.
Йому в місті Полоцьку Дзвонили дзвони до заутрені,
У святій Софії раннім-рано,
А вже в Києві він чув той дзвін. Віща душа була В тілі його молодецькому,
А не раз, не два біди зазнавала. Тим же то Боян віщий І склав колись мудру приповідку: «Ні мудрому, ні меткому,
Ні за пташку прудкішому Суда божого не минути!»
Ой і стогнати землі Руській, Колишні часи і князів колишніх Пригадуючи!
Не можна ж було прикути Того старого Володимира До гір київських!
Стали-бо корогви Одні Рюрикові, інші — Давидові, В різні боки вони розвіваються, Списи співають на Дунаї!
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
В Путивлі-граді вранці-рано Співає-плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає:
«Полечу, — каже, — зигзицею, Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу В ріці Каялі. І на тілі,
На княжім білім, помарнілім, Омию кров суху, отру Глибокії, тяжкії рани».
І квилить-плаче Ярославна
«Вітрило, вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього? На морі Гойдай насади-кораблі!
А ти, прелютий, — горе, горе! —
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав!»
Сумує, квилить, плаче рано В Путивлі-граді Ярославна І каже: «Дужий і старий, Широкий Дніпре, немалий! Пробив єси великі скали, Текучи в землю Половчана; Носив єси на байдаках На половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю.
О мій Словутицю прекрасний! Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала,
У море сліз не посилала, Сльозами моря не долить!»
І каже: «Сонце пресвятеє!
На землю радість принесло І людям, і землі — моєї Туги-нудьги не розвело. Святий, огненний господине! Спалив єси луги, степи, Спалив і князя, і дружину, Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи!.. Загинув ладо — й я загину!»