Моя автобіографія (Характеристика твору) – Остап Вишня

Характеристика твору

Остапа Вишні "Моя автобіографія"

Тема: розповідь про родину, становлення і формування Остапа Вишні, як письменника.

Ідея: у гумористичній формі розповісти про фактори, що сприяли становленню митця.

Гумореску «Моя автобіографія» вперше надруковано окремим виданням у 1927 році (Харків, «Книгоспілка»).

За жанром це гумористичне оповідання, або гумореска. Хоча тут є одна особливість. Взагалі-то автобіографія — один з видів ділових паперів. А це дійсно автобіографія, бо у творі присутні всі дані, властиві цьому документу: місце і дата народження, відомості про батьків, про освіту, захоплення, початок трудової діяльності та літературної творчості. Але все це приправлене такими коментарями, поясненнями та своєрідними «ліричними відступами», що до ділового паперу його ніяк не віднесеш.

Очевидно Остапу Вишні треба було написати автобіографію на чиєсь прохання чи для особової справи, а вийшов художній, та ще й гумористичний твір. Така вже вдача в письменника.

Він міг жартувати навіть на допиті у в’язниці, гостро висміювати дикі звинувачення його у вбивстві відомого радянського партійного діяча П. Постишева.

Хоча є й інше пояснення. Сам Остап Вишня пише: «Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію… А так сам зробиш, — знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть».

Комічне починається вже із заголовка. Автобіографія, як засвідчують словники, — це написаний будь-ким самим опис власного життя. Тому слово «моя» зайве. Це налаштовує на якісь невідповідності, на комічний лад.

Далі — більше. Маленьким дітям на питання «звідки вони взялися?» зазвичай відповідають, що приніс лелека, знайшли в капусті чи ще десь там. Оскільки в сім’ї Губенків дітей було багато, то й « знаходили» їх, відповідно, у різних місцях. Павла, наприклад, «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку».

Про це писав М. Рильський у своїй статті «Остап Вишня»: «Автор «Усмішок» — дуже своєрідний художник. Його манеру не сплутаєш ні з чиєю. Можна і треба вчитись у нього творчого ставлення до життя, але марна річ — наслідувати його.От візьмемо хоч би початок його «Автобіографії».

«У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий, і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казали (саме казали — М. Р.), що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку».

…Тут увесь Вишня: любов до життя, любов до людини, іронія до отого «щасливого» дитинства… Навіть сама назва корови — Оришка — якась вона, я сказав би, вишнівська, особлива, з затаєним усміхом (хоч, може, це й «історично точне» ім’я корови)».

Наслідуючи справжній документ, Остап Вишня пише про умови свого розвитку: «Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростеш собі Помаленьку.

Так ото й пішло, значить: їси — ростеш, потім ростеш — їси».

Починається речення в діловому стилі, а закінчується народно-розмовним (вживаються просторічна лексика «ото», «значить»; зменшувально-ласкаві слова «помаленьку», «трішки»; повтори «ростеш», «їси» і т. ін.).

Потім автор згадує про батьків. Перша фраза із своєрідним обрамленням: «Батьки мої були як узагалі батьки». Далі письменник силкується дотримуватися «стилю», «серйозності», навіть вживає таке наукове слово, як «генеалогія». І тут же вдається до діалогу, та ще й з лайливими словами: «…а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала: — Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було!» Комізм цієї фрази підсилюється вживанням середнього роду замість чоловічого («було»).

Хоч Остапу Вишні не зовсім вдалося дослідити свій родовід, все ж ми можемо з певністю сказати: його предки були люди дотепні, з гострим розумом і не менш гострим слівцем. Причому письменник не приховує й такі негативні факти, як пияцтво дідів, а бабуся по матері, за словами батька, «і любила випити, і вміла винити». З іншого боку, це можна розуміти й так: «вміє випити» та людина, яка знає міру, може обставити сам процес випивання влучною примовкою, жартом, людина компанійська.

Розповідь про батьків Вишня завершує таким резюме: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі». І «послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному». Легка насмішечка («усього тільки»!), натяк («вміли… молитись») засвідчують той факт, що в родині Губенків любили дітей, жодна дитина не була зайвою й росла, як і сам Павло, в атмосфері добра та любові.

Наступний фрагмент твору розповідає про те, що вплинуло на формування світогляду майбутнього письменника, що привело його до літературної творчості. Тут Остап Вишня, явно іронізуючи над чиєюсь пишномовною біографією, зазначає: «Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина. …Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами…»

Свій нахил до письменства автор жартівливо пояснює «батьковим пророкуванням» і наводить два «факти», які зазвичай не змальовуються в літературі. Але, зважаючи, що йдеться про дитину, та ще й у гумористичному творі, цілком допустимі: «Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу». І «коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде. І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?

…Так було й зо мною. За хатою недалеко — картопля, на підметі — коноплі. Сядеш собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки.І все думаєш, думаєш…»

Звичайні події дитячого життя Остап Вишня знову ж таки жартівливо називає «літературними предзнаменуваннями»: «То вглиб тебе потягне, — тоді ото ямки колупаєш, — то погирить тебе в височінь, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята». Або: «…упав я дуже з коня. …Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло».

Але підсумовує свої дитячі роки Остап Вишня зовсім не іронічно-жартівливо. Тут уже звучать щирі ліричні нотки: «Отак між природою з одного боку та людьми — з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого».

Далі — початок навчання. І відразу ж глузливеньке: «Школа була не проста, а «Міністерства народного просвещенія». Та, мабуть, ота школа, звичайна сільська хата, так не в’язалася з поняттям «Міністерства»!

Про першого вчителя Івана Максимовича, «ходячу совість людську», навіть про його лінійку, «що ходила іноді по руках… школярських замурзаних», у автора найкращі, найщиріші та найліричніші спогади: «Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-бі-лий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно…» І навіть його лінійка «ходила, бо така тоді комплексна «система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто», примушуючи «в книжку зазирати», вона ж виробляла і «стиль літературний».

Викликають сміх рядки гуморески про формування «класової свідомості», особливо вживання автором суспільно-політичних термінів поряд з просторічним фразеологізмом: «Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку — цілував барині ручку, а з другого — клумби квіткові їй толочив.

Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша».

Далі Вишня розповідає про свій шлях у науку. Початкова школа, Зіньківська двокласна, військово-фельдшерська школа в Києві. Викликає захоплення і подив ставлення батьків (при їхніх прибутках) до навчання дітей. Недаремно з сім’ї Губенків вийшло два письменники — Остап Вишня та Василь Чечвянський.

З гумором письменник інтерпретує той факт, що в Зінькові він учився разом з майбутнім письменником і критиком М. Зеровим, прихильником неокласиків: «…неокласиком бути — силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником — значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені». Читачі, звичайно, поціновують скромність автора. Сучасники й колеги, зокрема М. Білкун, відзначали високу культуру, ерудицію, інтелектуальність Остапа Вишні: «Поговориш з людиною, і здається, що вона закінчила Оксфорд, Кембрідж, ще й Сорбонну на додачу.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар