Аналіз «Блакитна Панна» Вороний
«Блакитна Панна» аналіз твору — тема, ідея, жанр, сюжет, композиція та інші питання розкриті в цій статті.
ПАСПОРТ ТВОРУ
Рід літератури «Блакитна Панна»: пейзажна лірика.
Жанр «Блакитна Панна»: вірш.
Мотиви «Блакитна Панна»: возвеличення краси природи та єдність її з мистецтвом.
Віршовий розмір «Блакитна Панна»: хорей.
Художні особливості: «Блакитна Панна» рясніє асонансами й алітераціями, як і сама Весна, що приходить до нас зі співом птахів і струмків. Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику (Осанна!), метафори (в душі моїй / В сяйві мрій / В’ються хмелем арабески), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові неповторного інтелектуально-мистецького естетичного забарвлення. Щоб створити об’ємну, різногранну картину, М. Вороний поєднує у вірші кілька видів образів: зорові, слухові, запахові. Зорові образи: прозорі шати; лине в серпанках і блаватах; попелясті, пелехаті хмари; майорить крізь блакить; в’ються хмелем арабески. Слухові образи: земля виспівує; сміючись на пелюстках; гомонять-бринять пісні. Запахові образи: весна запашна. Специфічним є розміщення рядків у строфах «Блакитної Панни»: вони ніби сходинки, якими збігає навесні талий сніг під грою сонячного проміння. Таке розміщення рядків поезії будить особливий темпоритм. Для символістів форма вірша, художні засоби набували дуже великого значення: важливо не стільки що сказати, а як сказати.
Художній напрям, стиль: модернізм: символізм. У поезії, попри символічні образи, звучить неоромантичне звеличення краси природи.
Примітки: Микола Вороний витворює гімн весняній природі, молодості, натхненню.
Новаторство письменника стосовно цього твору виявилося в розширенні музичних можливостей українського вірша. «Я писав не так од образу, як од звуку», — зазначав він. Джерелом його поезії є мелос, мелодія. Звук для символістів — понад усе.
Образ Блакитної Панни не подібний до традиційного образу української дівчини; у вірші специфічна лексика, не характерний для української літератури початку XX ст. оптимізм.
Поезія перегукується з віршем П. Тичини «Арфами, арфами…».