Чортова пригода – Марко Вовчок

В голові йому вже добре бринить… Частує: «До тебе, куме, до тебе, Свириде!» – а усе сам спожива… А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем… І не вгава: у Палестини! у Палестини!

Мені аж бридко стало…

– Які там, куме, Палестини, – кажу. – Нащо вони нам здались?

– Оце ж несогласний Свирид у Палестини, – знов вв’язується Демчиха. – В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одвідать…

(Себто шинкаря – тоді у шинку сидів Панамарчук Петро).

Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:

– Несогласний Свирид у Палестини, несогласний… Поведе тебе до Панамарчука… не пустить до Палестинів,

А Демко як гримне:

– Не пустить?! Хто не пустить?

Трохи припекло вже й мені.

– Годі вже, куме, з тими Палестинами! – кажу. – Чи ж припало добрим хазяїнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, – доводжу, – хазяїну не блукать, а придбать…

А він на мене:

– Зась!

– Як-то, – питаю, – зась?

– Зась! зась! – репетує. – Не дам у кашу собі дмухать!

– Таке? – кажу.

– А мабуть, «таке»! – сміється Демчиха.

Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче… Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить на стежі та примовляє:

– Ой, Свириде, не баріться, та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила; та такий, як з заліза… І коцюба в її справна… Ой, не баріться…

А Демко таки не вгава:

– Зась! зась! Не дам собі в кашу дмухать!

Хоче знятись з лави, та несила – наче прикипів… А Демчиха аж танцює:

– Беріться додому, Свириде, беріться додому! Ой, беріться, бо макогін у Гапки срібний, а коцюба золота.

Горобець маленький, а сердечко має… І не те що горобець, і святий часом скривиться…

Надозолила мені катова дзундзуриха.

– А пожди, – кажу, – дам я тобі й макогона, і коцюби!

Та впрост до неї…

А вона скок до дверей та з хати… А я за нею, та якось трохи зачепивсь на порозі, – бо до ката було там в неї усячини понастановлено, – а вона в мене попід рукою дзиґ знов у хату, та на дзиґу шторх мене у плечі, та хатнії двері за собою на защіпку… Я й не схаменувсь, як випхався…

Постояв, постояв, полапав трохи двері – двері в їх славнії – дубовії – та й повернув на греблю: хай тобі риба і озеро!

Іду та гадаю: нащо-то Господь милосердний натворив оцю жіноту? Нащо вона здалася? Тільки спокушає доброго чоловіка та світ йому зав’язує!

Ось і гребля. А зоряно так, що, здається, зорями в вічі сипле. Коли зирк: ВІН сидить, саме де вирва, та такий невеселий, наче всі шляхи загубив. У воду дивиться.

– А що, – кажу, – бісику, чого се такеньки зажуривсь?

Зітхає важенько.

Питаю:

– Гірко, бісику?

– І-і! – одказує.

Та й посувається трохи, ніби навздогад: «Сідай коло мене». А що, думаю, сяду я, посиджу, бо таки добре спізнився, а дома Гапка дожидає… Виглядала-виглядала, а далі вже годі… Сидить на лавці, очі втопила в землю й кипить… Тихесенько потягну я двері… Га! чого се так раненько вертаєшся, господарю? Чому ще хоч трохи не погуляв? Та як візьметься з мене воду варить, то варитиме, варитиме… Пізно прийду – не помилує, і раніш прийду – не помилує, то нехай вже прийду пізно.

Сів я коло його. Посиділи. Він усе дивиться у воду, а я дивлюсь на його. І такий він, сіромаха, смутненький. Скорчився, зморщився, аж ріжки ніби прив’яли, – у такій скрусі, що мені жалко стало. А до того ще й цікавий я, що то його, бісика, такеньки сильне зажурило. І знов питаю:

– Гірко, бісику?

А він знов:

– І-і-і!

– А хіба ви вчора народились, – кажу, – не знаєте, що на світі більш смутку, як радості… Не з вас воно началося, не вами воно й скінчиться… А ви таки не вдавайтесь у тугу, КИНЬТЕ ЛИХОМ ОБ ЗЕМЛЮ. Журба сорочки не дає. Не все ж і хмариться та сонечко заступа – колись і виясниться.

– Не виясниться! – каже.

– Чому так? Нема, – доводжу, – не переходячого на Божому світі, нема повсічасного, навічного – або перейде, або привикнеш. Он, славлють, що як обсвідчуться, то живуть і в самому пеклі, хоч у кип’ячій смолі не велика придоба.

– Що те ваше пекло? – сумує. – Що та ваша кип’яча смола! Жарти…

Та зітха так, що старі височенні верби до землі на греблі похиляються.

– Як підкладати угілля, – кажу, – та піджарювати, то, може, воно й жартушки, а як у смолі кипіти, то вже не іграшка.

– Та ваша пекельна смола – ласощі. Я не в такій киплю од вечора до ранку, од ранку до вечора! Га!

Та як гакне, то аж зорі на небі заворушились.

А я йому:

– Панич ви, бачу, і чи не паничівські у вас примхи? Траплялись мені такі, що пучку на тернинку поколе та й реве до Бога, яке його страшенне лихо спостигло. Коли така ваша напасть, я без знахаря ліки знаю.

Аж підскочив:

– Які?

– А ось які: забрать би вас на роботу, на щиру крестьянську, щоб ви й попоорали і попоборонили, а до того попобідкувалися, що нічим засіяти, та пішли, горуючи, додому, а вдома нічим голодну душу поживити…

Махнув лапкою, ніби: «нікчемні твої ліки!» Та й буркнув:

– І не такої вона мені завдавала!

Наче мене у тім’я стукнуло: «вона!»

– Що ж то за «вона»? – питаю.

– Жінка. За жінкою пропадаю! – признається.

– Еге! се вже непереливки! – Згадалося, знаєте, яка та сіль в оці, ті жінки…

– Жінка? – перепитую.

– Не любить! Не вгоджу! Не дам собі ради! Пропадаю!

– Оце, – кажу, – щоб то з жінкою та не дать собі ради! Нехай жінка буде, як кропива жижкая, а в здатнього чоловіка у тиждень стане м’якенька, як шовкова.

– Як ваша Гапка? – всміхнувсь, та так, наче вкусив.

(Сказано, бісик, то добре зна, де торкнуть!)

– Що та моя Гапка, – кажу, – як ввіряться мені Гапчині примхи, так, бувайте певні, в один мент запобіжу тому лиху.

– Хвастик з вас! – і знов всміхається. – А проте напоумте… Скажіть, будь ласка, як би ви моєму лиху запобігли?

(Відома річ, кого огнем пече, тому скрізь вода мріється, а хто топиться, той і за зіллиночку хопиться).

– Що ж, – згоджуюся, – може, я вам і стану у пригоді. Ви розкажіть мені, з чого і як скоїлось ваше лихо, нехай я усю подрібницю втямлю. То, може, й добру пораду дам.

Він важенько зітхнув і почав:

– Впала вона мені добре в око, ледве я її назорив, – тільки я того не вжахнувся, бо не першина було мені цяцькаться з жінотою. Траплялось, що одна вдряпне, друга забере трохи глибше, третя ніби й за живе зашморгне, то все те, як з гуски вода. Щоб з нею одружитись або вік коротати, того я і в помислі не мав. Думка така була: погуляю та поласую, щоб мене брати мої знали, що і я не в пні живу. Доки схочу, доти пожартую, а докучить – далі помандрую… Жартуючи, почав до неї вчащати… вчащаю та жартую, а далі вже без неї мені якось і нудно, і трудно, де вона – там мої й очі, там мої й мислі, а зійдуся – не надивлюся, не наговорюся… Ой, та й година ж була! Як згадаю, то аж…

Та й умився сльозами.

– Самий мед? – питаю.

– Мед! – плаче. – Мед! Ой, мед! Такий… такий… мед… такий…

– Та годі вже, – впиняю (бо не впини закоханця, то він і поки світа сонця той мед смакуватиме у споминку). – Шкода, що вража ласощ кисне… а то б її і не вціновать. Скис і ваш мед, еге?

Затуливсь лапками, та тільки ріжки тріпотять.

– Чи ж припада жвавому бісеняті отакечки побиватись? – соромлю його. – І сорому не має!

– А я ж їй годив! – плаче. – А я ж на своїй шиї скрізь по світі її возив! А я ж переривавсь, як вона того хотіла!

– Як-то, – питаю, – ви на своїй шиї її возили? Як-то ви переривались? Розказуйте швиденько, бо незабаром вже на світання благословиться, то й не встигну я поради вам дати. Годі вже вам ридать – чихніть та розказуйте.

Вгамував він сльози, схиливсь на праву лапку головкою, та й знов розказує:

– Забажала вона, – розказує, – світа провідать. Ніжки, каже, в мене маленькі, то шкода їх втомлювати, а коли ти такий на все здатний, як хвалишся, і мене дуже кохаєш, то впоряди так, щоб ти мене на шиї возив, та скрізь, де мені любля, та щоб скоком з гори і на гору…

Вона ще каже, а я вже долі лежу й шию наставив: «Сідай, моє золото, мостись, моє серце»… І повіз на шиї… І возив… І по горах, і по долинах, по всіх українах… Возив і в сльоту, і в мороз, і в спеку. Часом духу вже в мене не хвата, от-от впаду, а трохи вона скривиться, то де та сила візьметься – знов порхну так, аж залускотить. Возив, поки їй надокучило. «Обридла мені та гулянка, зсади мене швиденько»! Я поспішавсь, а був дуже зморений, аж в очах мені зеленіло, і хоч не впав, а не вдержався, трохи похитнувся і схитнув її злегенька…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: