В голові йому вже добре бринить… Частує: «До тебе, куме, до тебе, Свириде!» – а усе сам спожива… А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем… І не вгава: у Палестини! у Палестини!
Мені аж бридко стало…
– Які там, куме, Палестини, – кажу. – Нащо вони нам здались?
– Оце ж несогласний Свирид у Палестини, – знов вв’язується Демчиха. – В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одвідать…
(Себто шинкаря – тоді у шинку сидів Панамарчук Петро).
Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:
– Несогласний Свирид у Палестини, несогласний… Поведе тебе до Панамарчука… не пустить до Палестинів,
А Демко як гримне:
– Не пустить?! Хто не пустить?
Трохи припекло вже й мені.
– Годі вже, куме, з тими Палестинами! – кажу. – Чи ж припало добрим хазяїнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, – доводжу, – хазяїну не блукать, а придбать…
А він на мене:
– Зась!
– Як-то, – питаю, – зась?
– Зась! зась! – репетує. – Не дам у кашу собі дмухать!
– Таке? – кажу.
– А мабуть, «таке»! – сміється Демчиха.
Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче… Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить на стежі та примовляє:
– Ой, Свириде, не баріться, та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила; та такий, як з заліза… І коцюба в її справна… Ой, не баріться…
А Демко таки не вгава:
– Зась! зась! Не дам собі в кашу дмухать!
Хоче знятись з лави, та несила – наче прикипів… А Демчиха аж танцює:
– Беріться додому, Свириде, беріться додому! Ой, беріться, бо макогін у Гапки срібний, а коцюба золота.
Горобець маленький, а сердечко має… І не те що горобець, і святий часом скривиться…
Надозолила мені катова дзундзуриха.
– А пожди, – кажу, – дам я тобі й макогона, і коцюби!
Та впрост до неї…
А вона скок до дверей та з хати… А я за нею, та якось трохи зачепивсь на порозі, – бо до ката було там в неї усячини понастановлено, – а вона в мене попід рукою дзиґ знов у хату, та на дзиґу шторх мене у плечі, та хатнії двері за собою на защіпку… Я й не схаменувсь, як випхався…
Постояв, постояв, полапав трохи двері – двері в їх славнії – дубовії – та й повернув на греблю: хай тобі риба і озеро!
Іду та гадаю: нащо-то Господь милосердний натворив оцю жіноту? Нащо вона здалася? Тільки спокушає доброго чоловіка та світ йому зав’язує!
Ось і гребля. А зоряно так, що, здається, зорями в вічі сипле. Коли зирк: ВІН сидить, саме де вирва, та такий невеселий, наче всі шляхи загубив. У воду дивиться.
– А що, – кажу, – бісику, чого се такеньки зажуривсь?
Зітхає важенько.
Питаю:
– Гірко, бісику?
– І-і! – одказує.
Та й посувається трохи, ніби навздогад: «Сідай коло мене». А що, думаю, сяду я, посиджу, бо таки добре спізнився, а дома Гапка дожидає… Виглядала-виглядала, а далі вже годі… Сидить на лавці, очі втопила в землю й кипить… Тихесенько потягну я двері… Га! чого се так раненько вертаєшся, господарю? Чому ще хоч трохи не погуляв? Та як візьметься з мене воду варить, то варитиме, варитиме… Пізно прийду – не помилує, і раніш прийду – не помилує, то нехай вже прийду пізно.
Сів я коло його. Посиділи. Він усе дивиться у воду, а я дивлюсь на його. І такий він, сіромаха, смутненький. Скорчився, зморщився, аж ріжки ніби прив’яли, – у такій скрусі, що мені жалко стало. А до того ще й цікавий я, що то його, бісика, такеньки сильне зажурило. І знов питаю:
– Гірко, бісику?
А він знов:
– І-і-і!
– А хіба ви вчора народились, – кажу, – не знаєте, що на світі більш смутку, як радості… Не з вас воно началося, не вами воно й скінчиться… А ви таки не вдавайтесь у тугу, КИНЬТЕ ЛИХОМ ОБ ЗЕМЛЮ. Журба сорочки не дає. Не все ж і хмариться та сонечко заступа – колись і виясниться.
– Не виясниться! – каже.
– Чому так? Нема, – доводжу, – не переходячого на Божому світі, нема повсічасного, навічного – або перейде, або привикнеш. Он, славлють, що як обсвідчуться, то живуть і в самому пеклі, хоч у кип’ячій смолі не велика придоба.
– Що те ваше пекло? – сумує. – Що та ваша кип’яча смола! Жарти…
Та зітха так, що старі височенні верби до землі на греблі похиляються.
– Як підкладати угілля, – кажу, – та піджарювати, то, може, воно й жартушки, а як у смолі кипіти, то вже не іграшка.
– Та ваша пекельна смола – ласощі. Я не в такій киплю од вечора до ранку, од ранку до вечора! Га!
Та як гакне, то аж зорі на небі заворушились.
А я йому:
– Панич ви, бачу, і чи не паничівські у вас примхи? Траплялись мені такі, що пучку на тернинку поколе та й реве до Бога, яке його страшенне лихо спостигло. Коли така ваша напасть, я без знахаря ліки знаю.
Аж підскочив:
– Які?
– А ось які: забрать би вас на роботу, на щиру крестьянську, щоб ви й попоорали і попоборонили, а до того попобідкувалися, що нічим засіяти, та пішли, горуючи, додому, а вдома нічим голодну душу поживити…
Махнув лапкою, ніби: «нікчемні твої ліки!» Та й буркнув:
– І не такої вона мені завдавала!
Наче мене у тім’я стукнуло: «вона!»
– Що ж то за «вона»? – питаю.
– Жінка. За жінкою пропадаю! – признається.
– Еге! се вже непереливки! – Згадалося, знаєте, яка та сіль в оці, ті жінки…
– Жінка? – перепитую.
– Не любить! Не вгоджу! Не дам собі ради! Пропадаю!
– Оце, – кажу, – щоб то з жінкою та не дать собі ради! Нехай жінка буде, як кропива жижкая, а в здатнього чоловіка у тиждень стане м’якенька, як шовкова.
– Як ваша Гапка? – всміхнувсь, та так, наче вкусив.
(Сказано, бісик, то добре зна, де торкнуть!)
– Що та моя Гапка, – кажу, – як ввіряться мені Гапчині примхи, так, бувайте певні, в один мент запобіжу тому лиху.
– Хвастик з вас! – і знов всміхається. – А проте напоумте… Скажіть, будь ласка, як би ви моєму лиху запобігли?
(Відома річ, кого огнем пече, тому скрізь вода мріється, а хто топиться, той і за зіллиночку хопиться).
– Що ж, – згоджуюся, – може, я вам і стану у пригоді. Ви розкажіть мені, з чого і як скоїлось ваше лихо, нехай я усю подрібницю втямлю. То, може, й добру пораду дам.
Він важенько зітхнув і почав:
– Впала вона мені добре в око, ледве я її назорив, – тільки я того не вжахнувся, бо не першина було мені цяцькаться з жінотою. Траплялось, що одна вдряпне, друга забере трохи глибше, третя ніби й за живе зашморгне, то все те, як з гуски вода. Щоб з нею одружитись або вік коротати, того я і в помислі не мав. Думка така була: погуляю та поласую, щоб мене брати мої знали, що і я не в пні живу. Доки схочу, доти пожартую, а докучить – далі помандрую… Жартуючи, почав до неї вчащати… вчащаю та жартую, а далі вже без неї мені якось і нудно, і трудно, де вона – там мої й очі, там мої й мислі, а зійдуся – не надивлюся, не наговорюся… Ой, та й година ж була! Як згадаю, то аж…
Та й умився сльозами.
– Самий мед? – питаю.
– Мед! – плаче. – Мед! Ой, мед! Такий… такий… мед… такий…
– Та годі вже, – впиняю (бо не впини закоханця, то він і поки світа сонця той мед смакуватиме у споминку). – Шкода, що вража ласощ кисне… а то б її і не вціновать. Скис і ваш мед, еге?
Затуливсь лапками, та тільки ріжки тріпотять.
– Чи ж припада жвавому бісеняті отакечки побиватись? – соромлю його. – І сорому не має!
– А я ж їй годив! – плаче. – А я ж на своїй шиї скрізь по світі її возив! А я ж переривавсь, як вона того хотіла!
– Як-то, – питаю, – ви на своїй шиї її возили? Як-то ви переривались? Розказуйте швиденько, бо незабаром вже на світання благословиться, то й не встигну я поради вам дати. Годі вже вам ридать – чихніть та розказуйте.
Вгамував він сльози, схиливсь на праву лапку головкою, та й знов розказує:
– Забажала вона, – розказує, – світа провідать. Ніжки, каже, в мене маленькі, то шкода їх втомлювати, а коли ти такий на все здатний, як хвалишся, і мене дуже кохаєш, то впоряди так, щоб ти мене на шиї возив, та скрізь, де мені любля, та щоб скоком з гори і на гору…
Вона ще каже, а я вже долі лежу й шию наставив: «Сідай, моє золото, мостись, моє серце»… І повіз на шиї… І возив… І по горах, і по долинах, по всіх українах… Возив і в сльоту, і в мороз, і в спеку. Часом духу вже в мене не хвата, от-от впаду, а трохи вона скривиться, то де та сила візьметься – знов порхну так, аж залускотить. Возив, поки їй надокучило. «Обридла мені та гулянка, зсади мене швиденько»! Я поспішавсь, а був дуже зморений, аж в очах мені зеленіло, і хоч не впав, а не вдержався, трохи похитнувся і схитнув її злегенька…