Мусій розповів їй, як хотів врятувати шаланду, тому й сховався під кілем, щоб Чубенко сам плив до берега. А той усе пірнав та гукав, а потім і справді поплив до берега. Вони удвох з дружиною витягли під крижаним вітром шаланду, як робили усе життя — удвох. Берег був порожній. «І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено і дружно, як ходили ціле життя».
Хай там хто що говорить про «дві правди», у них вона одна на двох, бо вони — родина.
Батальйон Шведа
«Херсон — місто греків—вигнанців, чиновництва, рибалок; цвіте липа могутньо й задушливо над розпеченим каменем вулиць, сонце гріє no-південному, по—липневому, по-новому — в цей палючий дев'ятсот дев'ятнадцятий рік. Цвіте липа й пахне неймовірно, тече вулицями повною водою, марширує олешківський партизанський загін у складі двох босих сотень — батальйон Шведа». Веде цей батальйон молодий комісар Данило Чабан. Попереду оркестр, а перед оркестром сам товариш Швед — олешківський морячок, що «як і кожний моряк, мріє про кінноту і потроху вростає в цей красивий жанр військової професії». Описуючи парадний марш цих вояків, автор, немов той Боян, не втримується від пафосу.
«О дев'ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, затяжний і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев'ятнадцятий рік!»
Утому році, як і у всій війні, поєдналися надто різні почуття і дії, слова, мрії, наміри. Ось марширують босі вояки, а з Олешок починають бомбардувати Херсон шестидюймовими гарматами. Снаряд виє і вибухає коло плацу, матроси падають, а капельдудка, не розгубившись, грає польку—кокетку, і оркестр за роботою забуває про страх. На трибуні старий політкаторжанин — «вибухи снарядів здаються йому салютами волі і життю». Як описати усю оцю мішанину? Автор то піднімається до високого мовного стилю старовинних героїчних літописів, то відверто іронізує, розмірковуючи про низькі землі бажання вояків: «Олешківці йдуть, терплячи польку й гарматний обстріл, думають про солодкий дим кухні, про шеврові чоботи білого офіцерства, про шаблю товариша Шведа й про інші бойові речі».
Та хіба й могло бути по-іншому! Той матроський загін виявився зовсім не матроським, «…вони зовсім не матроси, а миколаївські найманці, які не звикли воювати гарматами, їх завербовано за матроське вбрання… Це були офіцери з білим духом і найняті ватажки нальотчиків, спеціалісти мокрої і сухої справи, матроський цей загін мав зрадити при слушній нагоді».
Почався обстріл, а єдина гарнізонна шестидюймовка відповідала. З болем дивився Данило у бінокль на Олешки, адже стріляли по своїх.«…там горіли від снарядів будинки, матері бігали по вулицях з дітьми на руках, матері
поранені, діти закривавлені, він бачив рученята, підняті до неба, звідки летять невловимі вибухи, бачив багато такого, чого ні в який бінокль не видко».
Ю. Яновський ніби безсторонній оповідач. Він розповідає, як Швед зібрав усіх у нічну експедицію, як метушилися усі коло шаланд і пароплавчиків, готуючись до бою. Яким контрастом звучить одразу після цього опис природи! «Вечір був прекрасної прозорості й липневої щедрості, у червні мели плідні дощі, і хоч хлібові це мало допомогло, проте трави та бур'яни розрослися без міри, гримів підземними водами дев'ятнадцятий рік. Вечори падали на Дніпро з усієї сили, вечори фіалкові, вечори смоляні…»
В такі вечори люди мусять думати про кохання, про своє життя, а не виношувати плани битв. Про це роздумує товариш Данило. Усе це народжувало у ньому біль. І це природно. Неприродно було те, що більшість не відчувала цієї краси, не вміла цінувати саме життя. Подробиці бою випадають так, ніби автор змушений відволікатися на ці описи, коли над ним високе оксамитове небо, повне зір. А потім його самого заполонила прекрасна симфонія світанку: «Він майнув відобріюдо обрію, рожеворукий, голубоокий, торкаючи вершки верб. Починався липневий раноку плавнях і над Херсоном, беззвучно, без теми, без заспіву, світло лилося згори, наче з високого джерела». Уся ця новела ніби побудована як постійний діалог людей з протилежною точкою зору. Один вбачає романтику революції у кривавих боях дев'ятнадцятого року і захоплюється його подіями. Другий охоплений думами про вічність і загадковість життя, про велич людського серця. Так думав і Данило, що йшов після бою до свого дому, ще не знаючи, що снаряд влучив якраз у його хату. Єдине, що в нього зосталося,— це немовля. Яке життя чекає цю маленьку людину у такому неспокійному, суворому і немилосердному віці? Хтозна. Та життя є життя, і тим воно вже прекрасне. А доля в кожного своя.
Листу вічність
Ця новела розповідає про один з епізодів громадянської війни, коли готувалося більшовицьке повстання проти німців і гетьманців. Була саме клечальна субота. «Бездонний день клечальної суботи горів і голубів над селом, з лісу везли на возах клен —дерево, ліщину, дубове галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальної неділі, подвір'я пахло в'ялою травою, прекрасне село стало ще милішим, воно прибралося в зело, заквітчалося клечанням, хати білі й суворі, двори увігнуті, чисті й затишні, і синюще неволилося й лилося».
На фоні цього дивного спокою і краси розгортаються події життя людського. У селі німці шукають якогось листоношу, який знає, коли почнеться повстання і де захована зброя. У завзятих пошуках їм несподівано допомагають якісь два чоловічки. Вони розповідають, як ховаються в плавнях, і пропонують саме там пошукати листоношу, який, мабуть, лежить під водою, дихаючи крізь очеретину. «Одразу ж розшуки було поставлено як слід, озерця стали пильно обдивлятися, в озерця почали шкурляти ручні гранати. Хлопці негайно ж покинули шукати чорного дуба у Пслі і подалися геть розшукувати хати двох чоловічків, щоб їх підпалити». Хати й справді були знайдені і підпалені. Так сільська біднота помістилася тим, хто виказав листоношу. А того й справді знайшли під колодою серед тих озерець. Він виглядав жахливо: «босі ноги, руки й обличчя — все чорним—чорно від безлічі п'явок, і коли листоношу роздягли — на ньому не було живого місця, і п'явки купами поприсмоктувались до тіла».
Коли листоноша потроху очуняв від капітанового дому й звільнився від п'явок, байдуже сказав: «Таки знайшли». Але усе для нього було ще попереду. Врятували його зовсім не тому, що пожаліли. Від нього чекали відомостей про день і час повстання та про заховану зброю. Але незабаром зрозуміли, що він не скаже так нічого, і почали бити. Він напхав до рота трави, щоб не стогнати і не проситися. «Він не мав права на смерть, він мусив нести своє закривавлене тіло крізь потік часу до ночі, прийняти всі муки, крім смертної, важко було боротися на самоті і не сміти вмерти». І листоноша повів показувати заховану зброю, щоб зберегти для себе час. «Він ішов затишним селом і відчував на собі сонячне тепло, він босими ногами торкався лагідної землі, йому здалося, що він іде сам через фантастичні степи, іде, як тінь од свого життя, міцніє в рішучості й запеклості. Він бачить людей і знає, які йому співчувають, а які ненавидять, він іде по цій розколині двох світів, і світи не з'єднаються після його смертної ходи».
Серед миру і затишку клечальної суботи людство воює. Непримиренно й завзято. Брат іде на брата, свій на свого, бо у вогні громадянської війни так і буває. Тому і вважає Ю. Яновський, що громадянська війна — найстрашніша трагедія.
А листоноша справді дожив до вечора, витримавши усі тортури. Він страждав за свою ідею. Увечері нарешті показав справжнє місце схову зброї, але вона не дісталася німцям та гетьманцям — її захопили повстанці. Листоношу розстріляли. …Сотник підійшов до листоноші й вистрілив у лежачого, і це лист у вічність пішов од рядового бійця революції». Від рядового бійця революції. А він же був сам цілим світом. І жив на землі, виконував свою справу листоноші, мріяв носити й носити людям листи — добрі вісті. То про що не його остання думка, про що лист у вічність? Новела закінчується, як закінчуються усі трагедії на світі: скорботна матір схилилася над загиблим сином. «Коло листоноші сиділа зігнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцілував Василиху в руку.