Іван Франко - Борислав смiється

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_borislav_smietsya.docx)Ivan_franko_borislav_smietsya.docx457 Кб2249
Скачать этот файл (Ivan_franko_borislav_smietsya.fb2)Ivan_franko_borislav_smietsya.fb2515 Кб2949

Іван Якович Франко – видатний український дослідник, письменник, поет, драматург, перекладач, громадський діяч. Найбільш відомим циклом із життя українського народу вважають «Бориславські оповідання» куди також входять повісті «Boa constrictor» (1878р) та «Борислав сміється» (1880 – 1881 рр.). Можна твердити, що в цьому циклі зображена історія становлення національного капіталу. Сам Борислав став синонімом раю для одних і пекла для інших. Повість «Борислав сміється» друкувалася в журналі «Світ», з номера в номер аж до його закриття у 1881 році. Вона залишилася незакінченою. Це пов’язують не лише із закриттям журналу, а й з певним охолодженням самого Франко до ідеології соціалізму.

Iван Якович Франко

Борислав смiється

    Сонце до­ся­га­ло вже по­луд­ня. Го­дин­ник на ра­ту­ше­вiй ве­жi ви­бив швид­ко i плач­ли­во оди­над­ця­ту го­ди­ну. Вiд гро­мад­ки ве­се­лих, гар­но пов­би­ра­них па­нiв-оби­ва­те­лiв дро­го­бицьких, що про­ход­жу­ва­ли­ся по план­тах ко­ло кос­те­ла в тi­нi цвi­ту­чих каш­та­нiв, вiд­дi­лив­ся пан бу­дов­ни­чий i, ви­ма­ху­ючи блис­ку­чою па­лич­кою, пе­рей­шов че­рез ули­цю до ро­бiт­ни­кiв, за­ня­тих при но­во­роз­по­ча­тiй бу­до­вi.

    - Ну, що ж, май­стер, - крик­нув вiн, не до­хо­дя, - го­то­вi ви вже раз?

    - Все го­то­во, про­шу па­на бу­дов­ни­чо­го.

    - Ну, то ка­жiть же вда­ри­ти даст!

    - Добре, про­шу па­на! - вiд­по­вiв май­стер i, обер­та­ючи­ся до по­мiч­ни­ка, що сто­яв по­бiч нього i до­кiн­чу­вав об­тi­су­ва­ти ве­ли­чез­ну фун­да­мен­то­ву бри­лу по­пе­лiвсько­го пi­ща­ни­ка, ска­зав: - Ану, Бе­не­дю, ту­ма­не який­сь! Не чуєш, що пан бу­дов­ни­чий ка­жуть раст би­ти?.. Жи­во!

    Бенедьо Си­ни­ця ки­нув з рук ос­карб i пос­пi­шив спов­ни­ти май­ст­рiв роз­каз. Пе­рес­ка­ку­ючи че­рез роз­ки­да­не кру­гом ка­мiн­ня, за­ди­хав­шись i по­си­нiв­ши з на­ту­ги, вiн бiг, що бу­ло мо­цi в йо­го тон­ких, мов скi­пи, но­гах, iд ви­со­ко­му пар­ка­но­вi. На пар­ка­нi за­вi­ше­на бу­ла на двох мо­туз­ках дош­ка, а по­бiч неї на та­ких же мо­туз­ках ви­сi­ли двi де­рев'янi дов­беньки, кот­ри­ми би­то о дош­ку. Се був при­лад, кот­рим да­ва­лось знак, ко­ли по­чи­на­ти або кiн­ча­ти ро­бо­ту. Бе­недьо, до­бiг­ши до пар­ка­на, хо­пив дов­беньки в обi ру­ки i з усеї си­ли заг­ри­мав ни­ми о дош­ку.

    "Капать! ка­лать! ка­лать!" - роз­да­ло­ся ра­дiс­не, го­лос­не гав­кан­ня "де­рев'яної су­ки". Так му­ля­ри зва­ли об­ра­зо­во сесь при­лад. "Ка­лать! ка­лать! ка­лать!" - гри­мо­тiв Бе­недьо без упи­ну, всмi­ха­ючись до дош­ки, кот­ру так не­ми­ло­серд­но ка­ту­вав. А всi му­ля­ри, за­ня­тi кру­гом на ши­ро­кiм пла­цу: хто те­сан­ням ка­мiн­ня на фун­да­мен­ти, хто га­шен­ням вап­на в двох гли­бо­ких чо­ти­риг­ран­них вап­няр­ках, усi ко­па­тiльни­ки, що ко­па­ли ями пiд пiд­ва­ли­ни, тес­лi, що вза­дi, мов жов­ни, цю­ка­ли, об­тi­су­ючи здо­ро­вен­нi яли­цi та ду­бо­ве ди­лин­ня, тра­чi, що рi­за­ли тер­ти­цi руч­ни­ми пи­ла­ми, цег­ля­рi, що скла­да­ли в сто­си свi­жо при­ве­зе­ну цег­лу, - весь той рiз­но­род­ний ро­бу­чий люд, що сну­вав­ся, мов му­раш­ки, по пла­цу, дви­га­ючи, цю­ка­ючи, хи­та­ючись, стог­ну­чи, по­ти­ра­ючи ру­ки, жар­ту­ючи та ре­го­чу­чись, - усi зу­пи­ни­ли­ся i пе­рес­та­ли ро­би­ти, мов ве­ли­чез­на, сто­ра­мен­на ма­ши­на, кот­ру од­но по­дав­ле­ния крюч­ка на­раз спи­нить в її ска­же­нiм хо­дi.

    "Калать! ка­лать! ка­лать!" - не пе­рес­та­вав зав­зя­то гу­ка­ти Бе­недьо, хоть усi вже дав­но по­чу­ли гав­кан­ня "де­рев'яної су­ки". Му­ля­ри, що сто­яли схи­ле­нi над ка­мiн­ни­ми бри­ла­ми та з роз­ма­хом ценька­ли о твер­дий пi­ща­ник, аж час вiд ча­су iск­ри пирс­ка­ли з-пiд ос­кар­ба, те­пер, по­ки­нув­ши свої при­ла­ди, вип­рос­то­ву­ва­ли кри­жi i роз­дой­ма­ли ши­ро­ко ру­ки, що­би за­хо­пи­ти як­най­бiльше воз­ду­ху в гру­ди. Де­якi, кот­рим ви­гiд­нi­ше бу­ло кля­чi­ти або ча­пi­ти при ро­бо­тi, звiльна пiд­дви­га­ли­ся на рiв­нi но­ги. В вап­няр­ках ши­пi­ло та булько­тi­ло вап­но, не­мов лю­ти­лось, що йо­го на­пе­ред спра­же­но в ог­нi, а те­пер на­зад вки­не­но в во­ду. Тра­чi та­кiй ли­ши­ли пи­лу в не­до­рi­за­нiм бру­сi; во­на по­вис­ла, спер­ши­ся го­рiшньою руч­кою о ди­ли­ну, а вi­тер хи­тав нею на бо­ки. Ко­па­тiльни­ки повст­ром­лю­ва­ли рис­ка­лi в м'яку гли­ну, а са­мi по­вис­ка­ку­ва­ли на­верх з гли­бо­ких ро­вiв, виб­ра­них пiд пiд­ва­ли­ни. Мiж тим Бе­недьо вже пе­рес­тав гри­ма­ти, а весь ро­бу­чий люд, з обт­ря­си­на­ми цег­ли та гли­ни, з тра­чин­ням та сприс­ка­ми ка­мiн­ня на оде­жi, ру­ках i ли­цях, по­чав зби­ра­ти­ся на фрон­то­вий угол но­во­го бу­дин­ку, де був го­лов­ний май­стер i пан бу­дов­ни­чий.

    - А як, про­шу па­на, спус­ти­мо сей ка­мiнь на мiс­це? - спи­тав бу­дов­ни­чо­го май­стер, опер­ши­ся гру­бою, креп­кою ру­кою на об­те­са­ну пiд­ва­ли­ну, кот­ра, хоть ле­жа­ла плос­ким бо­ком на не­ве­ли­ких де­рев'яних ва­лах, все-та­ки ся­га­ла май­ст­ро­вi тро­хи не по по­яс.

    - Як спус­ти­мо? - пов­то­рив про­тяг­лим го­ло­сом бу­дов­ни­чий, зир­нув­щи крiзь мо­нокль на ка­мiнь. - Ну, прос­та рiч, на дрю­ках.

    - А мо­же, во­но тро­ха не­без­печ­но, про­шу па­на? - за­ки­нув май­стер.

    - Небезпечно? А то для ко­го?..

    - Ну, та пев­но, що не для ка­ме­ня, а для лю­дей, - вiд­по­вiв, ус­мi­ха­ючи­ся, май­стер.

    - Е-е-е! Що то­то! Не­без­печ­но!.. Не бiй­те­ся, нi­чо нi­ко­му не ста­не­ся! Спус­ти­мо!..

    I пан бу­дов­ни­чий по­важ­но на­мор­щив чо­ло та стяг­нув ус­та в три склад­ки, не­мов то вiн уже на­пе­ред си­лується i на­ту­жується, спус­ка­ючи ка­мiнь на приз­на­че­не для нього мiс­це.

    - Спустимо без­печ­но! - пов­то­рив ще раз, i то з та­кою пев­нiс­тю, не­мов пе­ре­ко­нав­ся, що йо­го си­ли вис­та­чить на та­ке дi­ло. Од­на­ко май­стер-не­до­вi­рок по­хи­тав го­ло­вою, але не ска­зав нi­чо­го.

    Тим ча­сом i про­чi оби­ва­те­лi, що до­сi гро­мад­ка­ми про­ход­жу­ва­ли­ся по план­тах дов­ко­ла кос­те­ла, на го­лос "де­рев'яної су­ки" по­ча­ли звiльна стя­га­ти­ся '"теж iд но­вiй бу­до­вi, а по­пе­ред всiх сам влас­ти­вець но­вої бу­до­ви, Ле­он Гам­мерш­ляг, ви­со­кий i стат­ний я;ид з круг­ло пiдст­ри­же­ною бо­ро­дою, пря­мим но­сом i чер­во­ни­ми, мов ма­ли­ни, ус­та­ми. Вiн був ни­нi ду­жо ве­се­лий, го­вiр­кий i до­теп­ний, си­пав жар­та­ми i за­бав­ляв, ви­ди­мо, цi­ле то­ва­рист­во, бо всi гро­ма­ди­ли­ся i тис­ну­ли­ся круг нього. Да­лi, в дру­гiй гро­мад­цi, прий­шов Герм.ан Тодьдкре­мер, най­по­важ­нi­ший, то єсть най­ба­гат­ший з усiх при­сут­нiх оби­ва­те­лiв. Вiн був бiльше здер­жа­ний, ти­хий а на­вiть тро­хи чо­гось мар­кiт­ний, хоч i ста­рав­ся не по­ка­зу­ва­ти то­го. Да­лi йшли ще дру­гi пiдп­риємцi, ба­га­чi дро­го­бицькi i бо­рис­лавськi, де­якi уряд­ни­ки та один око­лич­ний дi­дич, ве­ли­кий при­ятель Гам­мерш­ля­га, пев­но, то­му, бо весь йо­го маєток був в Гам­мерш­ля­го­вiй ки­ше­нi.

    Цiле те то­ва­рист­во, в мод­них чор­них сур­ду­тах, в пальто­тах з до­ро­гих ма­те­рiй, в блис­ку­чих чор­них ци­лiнд­рах, в ру­ка­вич­ках, з лiс­ка­ми в ру­ках i перс­те­ня­ми на пальцях, див­но вiд­би­ва­ло вiд­сi ма­си ро­бiт­ни­кiв, пест­рi­ючої хюа чер­во­ною крас­кою i. цег­ли або бi­лою крас­кою вап­на. Тiльки ве­се­лий га­мiр од­них i дру­гих мi­шав­ся до­ку­пи.

    Цiлий плац на ро­зi улиць Панської i Зе­ле­ної за­пов­не­ний був людьми, де­ре­вом, ка­мiн­ням, цег­лою, гон­тям, ку­па­ми гли­ни i по­до­бав на ве­ли­ку руїну. Тiльки од­на до­ща­на бу­да, тро­хи по­ниж­че в не­ви­ру­ба­нiм са­ду, ма­ла вид жи­вий i при­над­ний. Во­на бу­ла прик­ра­ше­на зе­ле­ною яли­ною пiд вхо­ду, все­ре­ди­нi об­вi­ша­на ди­ва­на­ми, в нiй i дов­ко­ла неї кру­ти­ли­ся прис­луж­ни­ки з кри­ком та прок­лят­тя­ми. При­го­тов­ля­ли пе­ре­кус­ку, кот­рою Гам­мерш­ляг хо­тiв уч­ти­ти зак­ла­ди­ни но­во­го до­му. I ще один нез­ви­чай­ний гiсть з ве­ли­ким по­ди­вом при­див­ляв­ся цi­ло­му то­му на­тов­по­вi лю­дей i пред­ме­тiв. Се бу­ла не­ве­ли­ка осо­ба, - а пре­цiнь усi на неї ззи­ра­ли­ся цi­ка­во i якось див­но.

    - Ти, Бе­не­дю, - спи­тав який­сь за­ма­за­ний гли­ною ро­бiт­ник, - а то на яку пам'ятку то­го щиг­ля сю­да ви­вi­си­ли?

    - А, щось-то вже вни з ним га­да­ють ро­би­ти, - вiд­по­вiв Бе­недьо.

    Всi ро­бiт­ни­ки пе­ре­шiп­ту­ва­ли­ся мiж со­бою i по­зи­ра­ли на щиг­ля, що ска­кав в дро­тя­нiй клiт­цi, за­вi­ше­нiй на дрю­цi над са­мою ямою, але нiх­то не знав, на­що вiн. На­вiть май­стер не знав, хоть на­да­вав со­бi пре­муд­рий вид i на за­пи­тан­ня ро­бiт­ни­кiв вiд­по­вi­дав: "Аяк­же, все би-сь хтiв зна­ти! Пос­та­рiєшся, як усе пiз­наєш!"

    А щи­голь мiж тим, отя­мив­ши­ся з пер­шо­го пе­ре­ля­ку при пер­шiм нап­ли­вi цi­лої тов­пи на­ро­ду, ска­кав со­бi по щеб­ли­ках клiт­ки, те­ре­бив ко­ноп­ля­не сiм'я дзьоби­ком, а ча­сом, став­ши на верх­нiй щеблпк, трi­по­тав чер­во­но-жов­то-бас­ма­нис­ти­ми крильця­ми i ще­бе­тав то­не­сенько: "Тi­кi­лi-тлiнь! цюр­рiньцюр­рiнь! куль-куль-куль!.."

Сторінка 1 з 64 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 > У кінець >>

Пошук на сайті: