Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_borislav_smietsya.docx)Ivan_franko_borislav_smietsya.docx457 Кб1167
Скачать этот файл (Ivan_franko_borislav_smietsya.fb2)Ivan_franko_borislav_smietsya.fb2515 Кб1235

Іван Якович Франко – видатний український дослідник, письменник, поет, драматург, перекладач, громадський діяч. Найбільш відомим циклом із життя українського народу вважають «Бориславські оповідання» куди також входять повісті «Boa constrictor» (1878р) та «Борислав сміється» (1880 – 1881 рр.). Можна твердити, що в цьому циклі зображена історія становлення національного капіталу. Сам Борислав став синонімом раю для одних і пекла для інших. Повість «Борислав сміється» друкувалася в журналі «Світ», з номера в номер аж до його закриття у 1881 році. Вона залишилася незакінченою. Це пов’язують не лише із закриттям журналу, а й з певним охолодженням самого Франко до ідеології соціалізму.

Iван Якович Франко

Борислав смiється

    Сонце до­ся­га­ло вже по­луд­ня. Го­дин­ник на ра­ту­ше­вiй ве­жi ви­бив швид­ко i плач­ли­во оди­над­ця­ту го­ди­ну. Вiд гро­мад­ки ве­се­лих, гар­но пов­би­ра­них па­нiв-оби­ва­те­лiв дро­го­бицьких, що про­ход­жу­ва­ли­ся по план­тах ко­ло кос­те­ла в тi­нi цвi­ту­чих каш­та­нiв, вiд­дi­лив­ся пан бу­дов­ни­чий i, ви­ма­ху­ючи блис­ку­чою па­лич­кою, пе­рей­шов че­рез ули­цю до ро­бiт­ни­кiв, за­ня­тих при но­во­роз­по­ча­тiй бу­до­вi.

    - Ну, що ж, май­стер, - крик­нув вiн, не до­хо­дя, - го­то­вi ви вже раз?

    - Все го­то­во, про­шу па­на бу­дов­ни­чо­го.

    - Ну, то ка­жiть же вда­ри­ти даст!

    - Добре, про­шу па­на! - вiд­по­вiв май­стер i, обер­та­ючи­ся до по­мiч­ни­ка, що сто­яв по­бiч нього i до­кiн­чу­вав об­тi­су­ва­ти ве­ли­чез­ну фун­да­мен­то­ву бри­лу по­пе­лiвсько­го пi­ща­ни­ка, ска­зав: - Ану, Бе­не­дю, ту­ма­не який­сь! Не чуєш, що пан бу­дов­ни­чий ка­жуть раст би­ти?.. Жи­во!

    Бенедьо Си­ни­ця ки­нув з рук ос­карб i пос­пi­шив спов­ни­ти май­ст­рiв роз­каз. Пе­рес­ка­ку­ючи че­рез роз­ки­да­не кру­гом ка­мiн­ня, за­ди­хав­шись i по­си­нiв­ши з на­ту­ги, вiн бiг, що бу­ло мо­цi в йо­го тон­ких, мов скi­пи, но­гах, iд ви­со­ко­му пар­ка­но­вi. На пар­ка­нi за­вi­ше­на бу­ла на двох мо­туз­ках дош­ка, а по­бiч неї на та­ких же мо­туз­ках ви­сi­ли двi де­рев'янi дов­беньки, кот­ри­ми би­то о дош­ку. Се був при­лад, кот­рим да­ва­лось знак, ко­ли по­чи­на­ти або кiн­ча­ти ро­бо­ту. Бе­недьо, до­бiг­ши до пар­ка­на, хо­пив дов­беньки в обi ру­ки i з усеї си­ли заг­ри­мав ни­ми о дош­ку.

    "Капать! ка­лать! ка­лать!" - роз­да­ло­ся ра­дiс­не, го­лос­не гав­кан­ня "де­рев'яної су­ки". Так му­ля­ри зва­ли об­ра­зо­во сесь при­лад. "Ка­лать! ка­лать! ка­лать!" - гри­мо­тiв Бе­недьо без упи­ну, всмi­ха­ючись до дош­ки, кот­ру так не­ми­ло­серд­но ка­ту­вав. А всi му­ля­ри, за­ня­тi кру­гом на ши­ро­кiм пла­цу: хто те­сан­ням ка­мiн­ня на фун­да­мен­ти, хто га­шен­ням вап­на в двох гли­бо­ких чо­ти­риг­ран­них вап­няр­ках, усi ко­па­тiльни­ки, що ко­па­ли ями пiд пiд­ва­ли­ни, тес­лi, що вза­дi, мов жов­ни, цю­ка­ли, об­тi­су­ючи здо­ро­вен­нi яли­цi та ду­бо­ве ди­лин­ня, тра­чi, що рi­за­ли тер­ти­цi руч­ни­ми пи­ла­ми, цег­ля­рi, що скла­да­ли в сто­си свi­жо при­ве­зе­ну цег­лу, - весь той рiз­но­род­ний ро­бу­чий люд, що сну­вав­ся, мов му­раш­ки, по пла­цу, дви­га­ючи, цю­ка­ючи, хи­та­ючись, стог­ну­чи, по­ти­ра­ючи ру­ки, жар­ту­ючи та ре­го­чу­чись, - усi зу­пи­ни­ли­ся i пе­рес­та­ли ро­би­ти, мов ве­ли­чез­на, сто­ра­мен­на ма­ши­на, кот­ру од­но по­дав­ле­ния крюч­ка на­раз спи­нить в її ска­же­нiм хо­дi.

    "Калать! ка­лать! ка­лать!" - не пе­рес­та­вав зав­зя­то гу­ка­ти Бе­недьо, хоть усi вже дав­но по­чу­ли гав­кан­ня "де­рев'яної су­ки". Му­ля­ри, що сто­яли схи­ле­нi над ка­мiн­ни­ми бри­ла­ми та з роз­ма­хом ценька­ли о твер­дий пi­ща­ник, аж час вiд ча­су iск­ри пирс­ка­ли з-пiд ос­кар­ба, те­пер, по­ки­нув­ши свої при­ла­ди, вип­рос­то­ву­ва­ли кри­жi i роз­дой­ма­ли ши­ро­ко ру­ки, що­би за­хо­пи­ти як­най­бiльше воз­ду­ху в гру­ди. Де­якi, кот­рим ви­гiд­нi­ше бу­ло кля­чi­ти або ча­пi­ти при ро­бо­тi, звiльна пiд­дви­га­ли­ся на рiв­нi но­ги. В вап­няр­ках ши­пi­ло та булько­тi­ло вап­но, не­мов лю­ти­лось, що йо­го на­пе­ред спра­же­но в ог­нi, а те­пер на­зад вки­не­но в во­ду. Тра­чi та­кiй ли­ши­ли пи­лу в не­до­рi­за­нiм бру­сi; во­на по­вис­ла, спер­ши­ся го­рiшньою руч­кою о ди­ли­ну, а вi­тер хи­тав нею на бо­ки. Ко­па­тiльни­ки повст­ром­лю­ва­ли рис­ка­лi в м'яку гли­ну, а са­мi по­вис­ка­ку­ва­ли на­верх з гли­бо­ких ро­вiв, виб­ра­них пiд пiд­ва­ли­ни. Мiж тим Бе­недьо вже пе­рес­тав гри­ма­ти, а весь ро­бу­чий люд, з обт­ря­си­на­ми цег­ли та гли­ни, з тра­чин­ням та сприс­ка­ми ка­мiн­ня на оде­жi, ру­ках i ли­цях, по­чав зби­ра­ти­ся на фрон­то­вий угол но­во­го бу­дин­ку, де був го­лов­ний май­стер i пан бу­дов­ни­чий.