Іван Франко - Лис Микита

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.docx)Ivan_franko_lis_mikita.docx140 Кб3100
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.fb2)Ivan_franko_lis_mikita.fb2159 Кб2501
Скачать этот файл (Ivan_franko_lis_mikita.pdf)Ivan_franko_lis_mikita.pdf27386 Кб2433

Лис Микита - вигаданий лис, з казки Івана Франка «Лис Микита». Микита походить з бойків і мешкає десь на Західній Україні. Його можна охарактеризувати як розсудливого, господарського, запасливого і, звичайно ж, хитрого лиса. Він переконаний сім'янин і дуже любить своїх дружину і дітей. Але, обмовлений недоброзичливцями, він змушений відправитися до Львова, на заклання. На якийсь час, його рятує красномовство і його талант публічного оратора. Так чи інакше, але в підсумку він розкритий і гине, розтерзаний розгніваним натовпом.

Iван Якович Франко

Лис Микита

ПІСНЯ ПЕРША

    

    Надійшла вес­на прек­рас­на,

    Многоцвітна, теп­ла, яс­на,

    Мов дівчи­на у вінку;

    Ожили лу­ги, дібро­ви,

    Повно га­мо­ру, роз­мо­ви

    І пісень в ча­гар­ни­ку.

    Лев, що цар є над звіра­ми,

    Пише лис­ти з пе­чат­ка­ми,

    Розсилає на весь світ:

    «Час нас­тав ве­ли­ких зборів!

    Най зійдесь до царських дворів

    Швидко весь звіря­чий рід».

    Ось ідуть во­ни юр­ба­ми,

    Мов на відпуст з ко­рог­ва­ми -

    Все, що виє, гав­ка, ква­ка;

    Лиш один мов і не чує,

    В своїм зам­ку, знай, но­чує -

    Лис Ми­ки­та, гай­да­ма­ка.

    Ой, не­да­ром він хо­ваєсь!

    Знать, сумління об­зи­ваєсь:

    «Кривдив ти звіря­чий люд!»

    Тим ча­сом в своїй сто­лиці

    Цар засів по­руч ца­риці,

    Щоб тво­ри­ти звірам суд.

    Перший вий­шов Вовк Не­си­тий.

    «Царю,- ка­же,- від Ми­ки­ти

    Вже мені хоч про­па­дать!

    Діток моїх б'є, ку­сає,

    А Вов­чи­цю об­мов­ляє

    Так, що й со­ром повідать!

    А й ме­не - хіба ж то чес­но? -

    Як він хит­ро і об­лес­но

    Мало в гріб раз не ввігнав!

    Се бу­ло ще то­го ра­зу,

    Як я з царсько­го ука­зу

    Мировим суд­дею став.

    От до ме­не вбіг Ми­ки­та:

    «Вовче, спра­ва зна­ме­ни­та!

    Штири ба­ра­ни ось тут.

    Їм ли­ши­ла­ся по батьку

    Гарна част­ка по­ля в спад­ку,

    І на твій зда­ються суд.

    Бачиш, по­ча­ли сва­риться,

    Ані руш їм поділиться -

    Геометри в них не­ма.

    Я ве­ду їх в сюю нет­ру:

    Будь їм ти за ге­омет­ру,-

    Праця бу­де не­дар­ма».

    Втішивсь я - не­ма що кри­ти.

    Бачте, ба­ранів ми­ри­ти

    Дуже я люб­лю над все:

    Як зроб­лю їм спра­ву в по­ли,

    То вам жа­ден з них ніко­ли

    Вже ре­кур­су не вне­се.

    От я швид­ко зби­ра­юся,

    З ба­ра­на­ми віта­юся -

    Хлопці повні, як струч­ки!

    «Ну-бо, хлопці, поспішімо,

    На той спор­ний грунт ходімо!

    Маєте пальки, дрюч­ки?»

    «Все є,- ка­жуть,- все го­то­ве!»

    Вийшли в по­ле Ба­ра­но­ве,

    Стали мірять - ні, не йде!

    Тут зам­но­го, там за­ма­ло,

    Вшир не хо­чуть, вздовж не ста­ло,

    Бо тут ліпше, там ху­де.

    Далі ка­же Лис Ми­ки­та:

    «Тут од­на лиш стеж­ка би­та

    Вас до прав­ди за­ве­де.

    Вовче, стань на се­ре­дині,

    A з них кож­дий в сій хви­лині

    На ріг ни­ви най іде.

    Станьте й стійте там спокійно,

    Кождий ува­жай подвійно!

    Як я крик­ну: раз, два, три! -

    То з вас кож­дий без угов­ку

    Якнайшвидше к па­ну Вов­ку

    Що є си­ли прос­то дри!

    Хто най­швид­ше доч­ва­лає,

    Вовка з місця геть зіпхає,

    Матиме най­більшу часть.

    Зрозуміли?» - «Зро­зуміли!» -

    «Ну, ста­вай­те ж, і до ціли

    Най вам бог добігти дасть!»

    Всередині став я ра­дий,

    Не домірку­вав­ся зра­ди,

    А Ми­ки­та на ме­жи

    Аж у собі радість тис­не -

    Як не гарк­не, як не свис­не:

    «Раз-два-три! А враз біжи!»

    Ледве крик­нув Лис Ми­ки­та -

    Гей, як ру­ши­ли з ко­пи­та

    Барани у той сам час!

    А як зби­ли­ся до­ку­пи,

    То, вам на­че шти­ри сту­пи,

    В ме­не гоп­ну­ли на­раз.

    Штири ба­ра­ни відра­зу

    Мої кості на ло­га­зу,

    Бачилося, по­товк­ли;

    Я лиш зіпнув, зак­ру­тив­ся

    Та й на зем­лю по­ко­тив­ся,

    Очі кров'ю зап­ли­ли.

    Та прок­ляті ба­ра­ниська

    Не вва­жа­ють, що смерть близька,

    Що зомлілий я ле­жу:

    Сей ро­га­ми звідси пхає,

    Той в про­тив­ний бік штов­хає,

    Щоб по­су­ну­ти ме­жу.

    Довго ще так пра­ву­ва­лись,

    Щохвилини розбіга­лись

    Та й ро­га­ми в ме­не бух!

    А Ми­ки­та, той со­ба­ка,

    Реготавсь, аж ла­зив ра­ка,

    Що так з ме­не пер­ли дух.

    І бу­ли б за нюх та­ба­ки

    Там на вічну ганьбу та­ки

    Вовка вби­ли ба­ра­ни,

    Та, дав бог, моя Вов­чи­ця

    Там надбігла по­ди­виться,-

    Аж тоді втек­ли во­ни».

    Хоч як жалібно сю повість,

    Мов сум­ную ду­жу новість,

    Вовк ца­реві го­ло­сив,

    То ца­ри­ця хи­хо­та­лась,

    Та й цар, щоб не зняв­ся га­лас,

    Ледве в собі сміх ду­шив.

    Гектор, Цу­цик, не­бо­ра­ка,

    Став на лап­ки та й ба­ла­ка:

    «Царю, стра­же на­ших прав!

    Ковбаси я мав шма­то­чок

    Та й схо­вав її в ку­то­чок,-

    Лис і тую в ме­не вкрав!»

    Кіт Мур­ли­ка ско­чив жва­во:

    «Бач, яке со­ба­че пра­во!

    Ковбаса бу­ла моя!

    Що Лис злодій, я не спо­рю,

    Але ков­ба­су в ту по­ру

    В ко­ва­ли­хи вик­рав я!»

    «Чиста прав­да, що й ка­за­ти,-

    Рись по­чав так про­мов­ля­ти,-

    Лис Ми­ки­та злодій є.

    Він сумління, честь і віру

    За дриглі, горівки міру

    Без ва­ган­ня про­дає.

    Таж то нех­рист, таж то Юда!

    Патріот - у нього злу­да!

    Хто ж доб­ра б від нього ждав?

    Знаю я йо­го на­ту­ру!

    Він ца­ря б жи­дам на шку­ру

    За сви­ни­ни фунт про­дав.

    Заяць ось - ду­ша спа­сен­на,

    Як жиє, ні в ніч, ні ден­но

Сторінка 1 з 22 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 > У кінець >>

Пошук на сайті: