Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panteleymon_kulish_chorna_rada.docx)Panteleymon_kulish_chorna_rada.docx310 Кб9428
Скачать этот файл (Panteleymon_kulish_chorna_rada.fb2)Panteleymon_kulish_chorna_rada.fb2368 Кб5695

Чо́рна ра́да — перший україномовний історичний роман, написаний Пантелеймоном Кулішем 1846 року. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663 року.

 

Пантелеймон Куліш

Чорна рада

 

    По весні 1663 ро­ку двоє по­до­рожніх, вер­хи на доб­рих ко­нях, ізбли­жа­лись до Києва з Біло­го­родсько­го шля­ху. Один був мо­ло­дий собі ко­зак, зброй­ний, як до війни; дру­гий по одежі і по сивій бо­роді, ска­зать би, піп, а по шаб­люці під ря­сою, по пісто­лях за по­ясом і по дов­гих шра­мах на ви­ду - ста­рий «ко­зар­лю­га». Коні в їх по­том­лені, оде­жа й то­ро­ки по­за­пи­лю­вані: за­раз бу­ло зна­ти, що ідуть не зблизька. Не доїздя­чи верс­тов зо дві чи зо три до Києва, взя­ли во­ни у ліву ру­ку да й поб­ра­лись гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки ба­чив, як во­ни з по­ля по­вер­ну­ли в гай, уся­ке за­раз до­мис­ля­лось, ку­ди во­ни прос­ту­ють. Кри­ва доріжка ве­ла до

    Череваневою ху­то­ра, Хма­ри­ща. А Че­ре­вань був тяж­ко гро­шо­ви­тий да й ве­се­лий пан із ко­зацт­ва, що зба­га­ти­лось за де­ся­тилітню рійну з ля­ха­ми. Річ тут про Бог­да­на

    Хмельницького, як він років з де­ся­ток шар­пав з ко­за­ка­ми шля­хет­них ляхів і не­до­ляшків. От тоді-то й Че­ре­вань дос­ко­чив собі нез­чис­лен­но­го скар­бу, та після війни й сів ху­то­ром ко­ло Києва.

    Було вже над­вечір. Сон­це світи­ло сти­ха, без жа­ри; і лю­бо бу­ло пог­ля­ну­ти, як во­но роз­ли­ва­лось по зе­ле­них вітах, по су­ку­ва­тих, мох­на­тих ду­бах і по мо­лодій тра­виці.

    Пташки співа­ли і свис­та­ли усю­ди по гаю так го­лос­но да гар­но, що все кру­гом не­на­че усміха­лось. А по­до­рожні бу­ли якось смутнії. Ніхто б не ска­зав, що во­ни

    ідуть у гості до ве­се­лою па­на Че­ре­ва­ня. От же во­ни вже й під Хма­ри­щем. А те Хма­ри­ще бу­ло ок­ри­те га­ями, справді на­че хма­ра­ми. Кру­гом об­ня­ла йо­го річка з зе­ле­ни­ми пла­ва­ми, ло­за­ми й оче­ре­та­ми. Че­рез річку йшла до воріт гре­белька. А во­ро­та в Че­ре­ва­ня не прості, а дер­жавські.

    Замість ушул - руб­ле­на баш­та під гон­то­вим щи­том, і під баш­ту вже ду­бові во­ро­та, гус­то од вер­ху до ни­зу цвя­хо­вані. Бу­ва­ло тоді, у ту ста­ро­ви­ну, та­ке, що і вдень

    і вночі сподівай­сь ли­хо­го гос­тя - та­та­ри­на або ля­ха. Так над ворітьми у башті бу­ло й вікон­це, щоб роз­ди­ви­тись пер­ше, чи впус­ка­ти гос­тя до гос­по­ди, чи ні. Над щи­том - гост­ро­вер­хий гребінь із ду­бо­вих паль, а ок­руг ху­то­ра - го­дя­щий вал. Під'їхав­ши гості під бра­му, по­ча­ли грю­ка­ти шаб­лею в цвя­хи. По гаю пішла лу­на, а в ху­торі не ози­вавсь ніхто; да вже нес­ко­ро хтось за ворітьми по­чав каш­ля­ти, і ста­ло чу­ти, як щось або ста­ре, або не­ду­же бе­реться в башті по схо­дах до вікон­ця, лізе да й гу­то­рить са­мо з со­бою. - Враг йо­го,- ка­же,- знає, який те­пер люд нас­тав! Приїде каз­на-що, каз­на-звідки та й грю­ко­тить, як воріт не роз­лам­ле. А як­би років п'ятнад­цять або двад­цять на­зад, так уся­ке сиділо по Вкраїні ти­хо та смир­но, на­че бджо­ла в зи­мов­ни­ку. Ге, то-то бо!.. Як­би вражі ля­хи, собі на ли­хо, не пот­ри­во­жи­ли ко­зацько­го рою, то й досі б, мо­же, так би сиділи. По­га­но бу­ло за ляхів, та вже ж і наші гу­ля­ють не в свою го­ло­ву! Ох, бо­же пра­вий, бо­же пра­вий! - Се Ва­силь Не­вольник,- ка­же тоді піп.- Од­на­ко­вий і досі. - Хто там грю­кає, на­че в свої во­ро­та? - пи­тає Ва­силь Не­вольник крізь вікон­це. - Да годі тобі роз­пи­ту­вать! - оз­вав­ся піп. - Ба­чиш, що не та­та­ре, то і впус­кай. - Бо­же мій пра­вий! - аж скрик­нув Ва­силь Не­вольник.- Та се ж па­во­лоцький Дірам!..

    Не знаю ж, чи од­чи­ня­ти во­ро­та, чи пер­ше бігти до па­на. - Од­чи­ни пер­ше во­ро­та,- оз­вав­ся Шрам,- а потім біжи собі, ку­ди хоч. - Прав­да, прав­да, доб­родію мій лю­бий! - ка­же ста­рий ключ­ник да й по­чав

    іспускатися униз, усе-та­ки роз­мов­ля­ючи сам із со­бою.- Го­ра з го­рою не зійдеться, а чо­ловік з чо­ловіком зійдеться. Ох, не ду­ма­ли ж мої старі очі вба­ча­ти па­на

    Шрама!

    От од­чи­ни­лись во­ро­та. Пол­ков­ник Шрам із си­ном (той мо­ло­дий ко­зак був йо­го син), схи­лив­шись, і в'їха­ли. Ва­силь Не­вольник з ве­ли­кої ра­дості не знав, що й ро­би­ти: ки­нув­ся до Шра­ма і поціло­вав йо­го в коліно.

    

    Далі до си­на:

    - Боже пра­вий! Бо­же пра­вий! Та се ж твій Пет­русь! Орел, а не ко­зак!

    Петро наг­нувсь із сідла і поціло­вавсь із Ва­си­лем Не­вольни­ком. - Орел, а не ко­зак! - ка­же знов Ва­силь Не­вольник. - Що, як­би та­ких дру­зяк прип­лив­ло хоч дві чай­ки до Кер­ма­на, як я про­па­дав там у не­волі? Ох, бо­же пра­вий!

    Далась мені та прок­ля­та не­во­ля доб­ре зна­ти, не за­бу­ду її довіку! Справді, Ва­силь Не­вольник був собі дідусь та­кий мізер­ний, мов за­раз тілько з не­волі ви­пу­ще­ний: не­ве­лич­кий, по­хи­лий, а чі йо­му по­за­па­да­ли і на­че до, чо­го при­див­ля­ються а гу­би якось пок­ри­ви­лись, що ти б ска­зав - він і зро­ду не сміявся.

    У синьому жу­пан­кові, у ста­рих по­лот­ня­них ша­ро­ва­рах, да й те на йо­му бу­ло мо,в по­зи­че­не.

    Петро, ста­ро­го Шра­ма син, ско­чив на зем­лю і взяв од па­нот­ця ко­ня. - Ве­ди ж нас, Ва­си­лю, до па­на,- ка­же пол­ков­ник Шрам.- Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці? У нього здав­на бу­ла охо­та до бджо­ли; так те­пер пев­но вже пасічни­кує. - Еге, доб­родію,- ка­же Ва­силь Не­вольник,- бла­гую часть ізбрав собі пан Че­ре­вань

    - нехай йо­го гос­подь на світі по­дер­жить! Ма­ло ку­ди й ви­хо­дить із пасіки. - Ну, да все ж од лю­дей іще не од­цу­рав­ся? Чи, мо­же, справді зро­бивсь пус­тин­но­жи­те­лем? - Йо­му од лю­дей од­цу­ра­тись! - ка­же Ва­силь Не­вольник.- Та йо­му й хліб не піде в ду­шу, як­би йо­го лю­де по­ки­ну­ли. У нас і те­пер не без гос­тей. По­ба­чиш сам, що в нас за гість те­пер у Хма­рищі. Да од­чи­нив­ши дідусь у пасіку хвірточ­ку, і повів Шра­ма попід де­ре­вом. Що ж то був за Шрам та­кий і як се він був ра­зом піп і пол­ков­ник? Був він син па­во­лоцько­го по­па, по прізви­щу Че­пур­но­го, учив­ся в Київській братській школі, і вже сай вий­шов був на по­пи. Як же підня­лись ко­за­ки з гет­цу ма­ном Ост­ря­ни­цею, то і він уст­ряв до ко­зацько­го війська; бо га­ря­чий був чо­ловік

Сторінка 1 з 39 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 > У кінець >>

Пошук на сайті: