БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
(1909-1937)
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (територія між Східними Бескидами, річками Сяном і Попрадом та на захід від Ужа). Його батько — греко-католицький священик Василь Кіт, що змінив прізвище незадовго перед народженням єдиного сина. Дитячі роки Антонима припали на час Першої світової війни, коли його батьки були змушені 1914 року переселитися до Відня, а 1919 року — на Пряшівщину, до Чехословаччини. Із середини 1920-х років жили в с. Бортятин (тепер Мостиського району Львівської області), де о. Василь був місцевим парохом.
Хлопець спочатку навчався вдома, а з 1920 року — у Сяноцькій гімназії, яку він закінчив 1928 року. Після закінчення гімназії Богдан-Ігор вступив на гуманітарний факультет Львівського університету за спеціальністю «Польська філологія» (1928-1933 рр.). Паралельно із загальними філологічними студіями і поетичною творчістю Антонич багато уваги приділяв оволодінню українською літературною мовою, чому сприяло уважне читання та опрацьовування творів українських письменників — від класиків до сучасників (П. Тичини, М. Рильського, Є. Плужника).
Уперше прилюдно з читанням власних творів Антонич виступив 20-річним юнаком 1929 року як член товариства студентів-україністів у «Живій літературній газеті».
Після закінчення університету Б.-І. Антонич здобув ступінь магістра філософії та магістра польської філології. На державну службу Б.-І. Антонич не пішов, бо за часів польського панування українцеві влаштуватися туди було дуже важко. Він почав співпрацювати із львівськими українськими журналами, збірниками, виступав з поезіями і статтями на літературні та мистецькі теми.
Поет друкував свої твори у журналах різних політичних спрямувань («Вогні», «Дзвони», «Вісник», «Назустріч», «Наша культура», «Ми» тощо). Не бажаючи обмежувати свою поетичну творчість якоюсь певною ідеологією, Б.-І. Антонич з 1934 року припинив публікуватися у «Віснику», що його редагував Д. Донцов, та релігійному часописі «Дзвони», віддаючи перевагу позапартійному часописові «Назустріч».
Син священика, Богдан Антонич, вірить у Бога, звертається у творчості до біблійних мотивів та образів. Проте він одночасно культивує і язичництво. Природа в Антонина жива, одухотворена, багатолика. Через поетичні вірування предків, через культ природних сил Антонич визнає існування вищої сили, що створила гармонію на землі. Богдана-Ігоря Антонина називають поетом-роман- тиком, поетом-мислителем. Що дає підстави для такого твердження? Найперше — це світосприйняття митця, його особистісне відчуття в реальному техногенному світі: «Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве». Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців — цю гармонію відтворювати.
У своїх творах Б.-І. Антонич зумів передати лемківський колорит без уживання діалектизмів. Він зумів так опанувати літературну мову, що читачі вбачали в ньому представника Наддніпрянської України і щиро дивувались, дізнавшись про походження поета.
Поет майже ніколи у віршованих текстах відкрито не висвітлював своїх почуттів, зокрема й патріотичних. Вважав, що не в цьому полягає справжнє покликання його таланту. «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність», — наголошував він у статті «Національне мистецтво».
Якийсь час він редагував молодіжний часопис «Дажбог». Перша збірка поезій Б.-І. Антонича «Привітання життя» вийшла 1931 р., коли авторові було 22 роки. Згодом з’явилися ще дві: «Три перстені» (1934 р.) та «Книга Лева» (1936 р.). Уже після смерті поета побачили світ «Зелена Євангелія» (1938 р.) та незакінчена збірка «Ротації» (1938 р.).
Б.-І. Антонич добре грав на скрипці, компонував музику, малював. У приватному житті він був малоговірким задумливим самітником, так і не встиг одружитися. Смерть захопила його несподівано, наче якесь непорозуміння. Богдан захворів на апендицит. Після операції розпочалося запалення легенів. Він тривалий час перебував у лікарні. Його стан поліпшувався: він навіть став працювати над переробкою лібрето опери «Довбуш». Та раптом все змінилося: не витримало змалку слабке серце, до того ж перевтомлене високою температурою.
6 липня 1937 року Богдан-Ігор Антонич помер. Похований у Львові.