Бо й відомий французький дослідник XIX сторіччя Тьєррі пише про Каталаунську битву:
«Сангібан, воєвода аланський, якого підозрювали в зраді, був поставлений у центрі, щоб можна було стежити за всіма його пересуваннями й покарати, якщо зрадить».
Чи можна після всього вірити, що всі оті народи, яких силою примусили воювати на боці сполучених римо-готських військ, були готами? Чи просто прозелітами готів, які прийняли від останніх і віру християнську, й перначі васалів? Очевидно, що це найвірогідніше припущення, так само як і припущення про остроготів. Фома Архідиякон у своїй «Хроніці» каже про тих остроготів, яких 376 року «гунський» цар Велімир переселив у Паннонію, що цих «далматських слов'ян» багато хто помилково вважає за готів, у той час як вони насправді є слов'яни.
Для пояснення нагадаймо собі слова Гельмольда, якими він стверджує: всі землі, що лежать на схід від Данії, називалися спершу Острогардом, а пізніше Гунігардом. Чи не тут слід шукати й розгадку таємничих остроготів?
Навіть сам Йордан, певно, забувши про всі вказівки та настанови, часом прохоплюється щодо походження остроготів. Говорячи про остроготів, які з нетерпінням чекали смерті Аттіли, він каже: «Інакше не могло жодне скіфське плем'я визволитися з-під гунського володарювання – тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен, а так само й для римлян, смерті Аттіли…». А О. Скржинська, не повіривши власним очам, вигукує в коментарях: «Як це не дивно, Йордан – сам «варвар» – назвав готів «скіфським плем'ям». А далі міркування, які з лабіринту не виводять.
Та це не єдиний випадок у Йордана. Говорячи про сарматів та гунів, він завважує: до цього ж самого роду належали Блівіла, пентаполітанський вождь, і його брат Фроїла, до нього ж належить і наш сучасник патрицій Бесса». Всі троє згаданих були остроготськими сановниками, це відомо з Йордана й це ж таки підтверджує його сучасник Прокопій. О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорідненості остроготів із гунами та сарматами, вважає, що це помилка Йордана: «Слова «до цього ж самого роду» («ex quo genere») стосуються не племен сарматів, кемандрів та гунів, «названих у § 264 готів».
Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслідок якої Аттіла опинився під стінами Рима й імператор Валентиніан мусив вислати назустріч йому благальників щоб якось одвернути «бич божий» від «столиці всіх столиць». Хіба міг переможений Аттіла безборонно зайти аж в Італію? В той час як міфічні «переможці» – готські полки та римські легіони мов у землю запалися.
Всі відомості про Каталаунську битву почерпнуті з вуст людей, які уявлення не мали в справах військових. Це стверджує й англійський історик кінця XVIII ст. Едуард Гіббон, й інші, пізніші й раніші дослідники. Після уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторінках Йорданової «Гетики», Рим Східний і Рим Західний продовжували не тільки Аттілі, а ще й його синам платити данину, а візіготи змушені були повернутися туди, звідки й вийшли, – в подаровану їм Аквітанію, не розжившись на війні.
Такий висновок можна зробити, навіть не ходячи далеко: з аналізу самого Йордана, бо гуни були й залишилися й надалі жити на своїх землях, нехай і не в ореолі колишньої слави й величі.
Ось що каже про них сучасник Йорданів – Прокопій Кесарійський: «Якщо йти з міста Боспора в місто Херсонес, то всі землі, що лежать між ними, належать варварам – гунським племенам». Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову.
А тепер на хвилинку звернім увагу свою до тих, хто, власне, став причиною Каталаунської битви: мешканців Піренейського півострова, які посідали всі його західні та східні землі. Про «вандалів» царя Гейзеріка ми вже говорили вище. Але, крім них, на півострові були ще дві держави, які складали з ними федерацію: Галиція й Лузитанія. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй праці він без жодних вагань каже:
«Галицію й Лузитанію споконвіку населяли свави». А хто такі свави, ми вже теж знаємо. То чи не слід зробити й висновку, що Галицію населяли галичі, а Лузитанію – лужичі? Бо спробуймо написати слово «лужичі» латиною – й одержимо: luzici, а звідси й Luzitania (до речі, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужичі»). Так само galisi, galici. Адже народ, який мешкає по той бік Рейну, Нестор Літописець теж називав не інакше, як галичани.
Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогів: улани, галани й навіть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням військового стану слов'ян, своєрідним античним козацтвом, яке охороняло креси землі, тому користувалося самоуправлінням і не підлягало ні податкам, ні данині, ні якимось іншим повинностям. Це засвідчує й Амміан: «Рабству не підлягали ці так звані алани, бо всі вони благородної крові».
Флавій стверджує їхню етнічну приналежність: «Алани належать до скіфських племен і живуть побіля Танаїса й Меотідського озера». Цілком згоден з ним і Лукіан: «Мова й одяг – це і в аланів, і в скіфів однакове. Різне в них тільки волосся». Тобто стрижка. Скіфами називає їх і Птолемей. Амміан же дає не тільки соціальний, а й етнічний опис. Він називає аланів гарними людьми із світлим волоссям, вони високі на зріст, швидкі й стрімкі, але мають грізний вигляд, який лякає інших, бо в погляді в них похмурість і затамована лють. Алани майже нічим не відрізняються од гунів, може, хіба, трохи стриманіші.
Традиція «волині» через форму всім відомих «бродників», які існували в часи Київської Русі, передалася пізніше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нібито означає «вільну людину», але правдивішими здаються нам гіпотези походження назви «козак» від нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служінню батьківщині й на честь цього вчинила над собою врочистий обряд постригання, лишаючи на тім'ї лише одну кіску; звідси – косар, косак і козак). Адже ще Лев Диякон писав у Х сторіччі, що Великий князь київський Святослав голив бороду й голову й носив тільки вуса та довгу косу на голові, що було ознакою високого роду.
Ми не випадково пов'язали всі ці слова в один ланцюг – і козак, і косак, і гусар, і улан, і алан, і волиняни, бо щось подібне знаходимо й у Західному Римі: чи то була стародавня традиція, привнесена в Рим і в античну Італію тими, хто асимілював етрусків, чи згодом слов'яни перейняли від римлян цей звичай. Але в римському війську теж був кінний стан (сословие) – так званий «ordo equestur», куди теж вступали з урочистим «обручанням», як і в козаки.
Й хоча в Амміана аланами називаються всі племена й народи, які живуть на схід від Дністра, однак аланами називав Амміан і неврів, і будинів, і гелонів, і козарів, а це щось та означає. Тож нічого дивного в тому нема, що в IV столітті аланів знаходимо в Західній Європі. Фрагментарність цього дослідження не дозволяє приділити повнішої уваги таким землям, як Галлія або Іспанія. А тут же безліч топонімів, які свідчать про довге перебування в цих краях слов'ян і, на нашу думку, історикам варто звернутися на крайній захід континенту.
Таціт, описуючи землі по цей бік Ельби, каже, що сітони – такі самі, як і лужичі (лугії), лише управляють ними жінки. Ця давня історія, яка почалася ще з Геродота, мусила йти від помилки Геродотових переписувачів і продовжувачів або навіть і самого оригіналу, де амазони та їхні близькі сусіди алазони трактуються зовсім по-іншому. Амазонів Птолемей на своїй карті садовить уже зовсім не там, де ми їх бачимо в Геродота, тобто не біля Дніпра, а коло Волги. На місці ж Геродотових амазонок бачимо амадоків та амаксовіїв. Це дуже цікаво, хоча дехто з-поміж істориків, у тому числі й М. С. Грушевський, не погоджувалися з Птолемеєм і його картою. Цікаво з двох міркувань.
По-перше: Амадокія розташована саме там, де стоїть Київ. Найближчі сусіди амадоків – амаксовії. Коли ж заглянути до давньогрецького словника, то знайдемо переклад: амакса, амаксея – віз, хура, а похідне від них амаксеіс (амаксей) – перевізний, фурман. Отже, Птолемеєві амаксовії – перевізники. Тож варто пригадати собі й слова Нестора Літописця, який переказує легенду, нібито засновник Києва також був перевізником. І хоч Несторові здавалося, що це принижує гідність монарха, проте факт сам собою дуже красномовний. Тим паче, що в деяких діалектах української мови й досі збереглися дієслова «кийлювати», «кийляти» й «кияти», які означають переправлятися через річку, відштовхуючись києм на плоті або поромі. Мабуть, найстаріша пам'ять про це стародавнє поняття збереглася в топонімах принаймні двох сіл на Дніпрі неподалік від Києва та в місті, яке кодись звалося Київець на Дунаї, а тепер зветься Килія. Й чи не тут належить шукати розгадку української столиці? Згадаймо й варіант назви мешканців цього міста («київляни»), бо він теж може бути реліктом.