Але це не заперечує існування й власного імені з таким самим коренем, бо ймення або прізвиська в старовину давали й за фах людини. Слово ж «амадоки» давньогрецькою мовою означає колоди, стулені разом, тобто пліт. Отже, логічно думати, що амадоками називано людей, які плавали Дніпром на плотах, а це те саме, що й поромники-перевізники, найближчі родичі амаксовіям-фурманам – чумакам.
З другого боку, карта Птолемея цікава ще й тим, що вже тоді разом із згадуваними амадоками та амаксовіями-перевізниками тут мешкали й гуни, роксани та інші цікаві нам племена.
Пізніше це різночитання на картах Геродота й Птолемея було ще дуже поглиблено Йорданом та наступними істориками, які послуговувалися готською мовою. Слова kwanen, konae, chonae, що означають кияни, плуталися з близькими за звучаннями словами kuna, quena, kwana й chona, які означають жінка. Просто Йордан і його апологети намагалися виправдати Геродотове твердження, що на Дніпрі був народ, яким управляли жінки, й у такий спосіб помилка потроху канонізувалася, перейшовши в норму. Киянів град, місто киян-перевізників, стало Куенугардом, Кіенуборгом – містом жінок, або ж просто Гунагардом, що вже й зовсім означає мсто гунів.
Або згадаймо з цього приводу слова Марціана Гераклійського про те, що обабіч Дніпра, відразу ж за аланами, живуть так звані хоани. Всі погоджуються з тим, що хоани – це гуни, так само, як і стосовно Птолемеєвих хоїнів. Але ж коли зважити на те, що «х» та «к» і в латинській, і, особливо, в давньогрецькій мові часто писались одне замість одного, то коїни й коани це не що інше як кияни, тобто перевізники.
Отже, якщо кияни так давно відомі історикам, то й їхня столиця, Метрополіс Птолемея та Басілея часів Геродота, це теж не що інше, як «мати городів руських» – Київ.
Але пригляньмося пильніше до «батька історії». Справді-бо, все, що говориться в нього про ту Басілею, не може не стосуватися Києва. На перехресті таких важливих доріг з півдня на північ і з заходу на схід мусив виникнути якийсь центр хоча б у ролі міжнародної торгової перевалки, в ролі складу багатих товарів. Та й стратегічне розташування Києва – найкраще в усіх відношеннях: такої думки дотримувалися всі історики військової справи.
А тепер співставимо всі ці відомості перших століть нової ери та пізніших часів із тими, які залишив нам Геродот. Насамперед слід з'ясувати, кого має на увазі історик під словами "царські скіфи", «скіфи-орачі» та «скіфи-хлібороби». Може скластися враження, що панівний народ Великої Скіфії мешкав у кочовищах понад Чорним морем, оті ж «орачі» та «хлібороби» були підвладними колоніями «царських скіфів». І все було б зрозуміло й ясно, й можна б легко погодитися, що миролюбні, важкі на підйом осілі хліборобські племена підпали в залежність од войовничих кочовиків, що траплялося впродовж історії не раз. Хлібороби орють землю й забезпечують зерном своїх загарбників, а загарбники збирають із них данину й царствують у кибитках. Та ось помирає черговий скіфський цар, і така струнка на перший погляд теорія починає хитатися й падати.
Геродот у своїй «Історії» каже: «Некрополі царів скіфських містяться в Геррах…».
Отже, не в причорноморській Гілеї, а зовсім інде, куди «40 днів плавання». Де ж маємо шукати ті Герри? Історик відповідає: «в тому самому місці, до якого Борисфен відомий».
Але читаймо далі: «Коли в них помирає цар, то… очистивши тіло від нутрощів і намастивши його запашними оліями.., його возами везуть у Герри».
Де ж мусимо шукати ту землю? Геродот каже про це трохи раніше; виявляється, в країні, яка носить назву однойменної річки чи навпаки.
«Річка Герр витікає з Борисфену там, де він стає широким; ця річка одержала назву від країни, названої Герри». Далі читаємо, певно, переписувачами попсовані рядки: Герр витікає з Дніпра і впадає… в Гіпакіріс (Сіверський Донець). Абсурд, бо дніпровсько-донецький вододіл, як свідчать топографи, не дозволив би жодному рукавові, який би витікав з Дніпра «на сорок днів плавання від гирла», впадати в річку зовсім іншої системи. Отже, Герр не витікав, а впадав у Дніпро в області Герри, а за 40 днів од моря Дніпром можна доїхати саме до Десни (згадаймо, скільки на Подесенні скіфських могил!).
І Геродот дає точні відомості про розташування царської вотчини: «За річкою Герром міститься ота сама Басілея й живуть найхоробріші й численні дуже скіфи, які вважають усіх інших скіфів своїми підданцями».
Таким чином центр Геродотової Скіфії переміщається з Причорноморських степів у землі «орачів» та «хліборобів», а це вже щось зовсім інше.
А тепер пройдімо шлях від гирла дніпрового до тієї Басілеї, де скіфи ховали своїх царів. Усе нормально: коли вирушимо човном на веслах або під вітрилами з Лиману, то за сорок днів опинимося, що б там не було, під Києвом, долаючи в день по 20-30 кілометрів. Отже, цілком вірогідно, що коли за часів Геродота вже був центр «усіх скіфів» Басілея, то це те саме, що Птолемеєва «мати городів» – Метрополіс, тобто Київ. Тим більше вірогідно, коли зважити, що так звані амаксовії – відомі нам із київських літописів перевізники-кияни.
Говорячи про землі, підвладні скіфам, Геродот каже: головних племен тут чотири – скіфи царські, скіфи-орачі, скіфи-хлібороби та скіфи-скотарі. Можливо, кожне плем'я по-різному себе й називало. Але ж як? Сколотами? Ні, це слово грецьке й означає «частокіл». Отже, й сколоти – не самоназва, швидше за все – теж переклад. А що ж ховається за самим словом «скіфи»? Загляньмо до словника вже згадуваного київського еллініста Поспішіля. Там усі слова, що мають у собі корінь «скіф», означають дуже близькі поняття: «скіфропос» – похмурий, сердитий; «скіфрадзо» – бути похмурим, сердитим, сумним; «скіфропадзо» – дивитися сердито, похмуро чи сумно. Та коли перекласти ці слова грецькою мовою взворот, одержимо геть незрозуміле. «Російсько-грецький словник» Е. Чорного (М., 1885) дає одинадцять перекладів слова «похмурий»: стігнос, халепос, склерос і т. д., й лише на одинадцятому місці отой синонім «скіфропос», а слово «похмурий» (з відтінком «страшний») взагалі «скілерос».
І коли вчитаєшся в усі ті переклади й контрпереклади, раптом спадає на думку: а хіба слово «суворий» не лягає в одне синонімічне гніздо зі словами «похмурий», «сердитий», «страшний» і «сумний»? Лягає, ще й дуже добре! Воно мовби якесь середнє арифметичне всіх отих понять. А коли так, то з ним асоціюється назва північних українських племен, які жили в суворій лісовій та болотистій землі й самі були, за свідченням Нестора Літописця, людьми суворої вдачі.
Латинською мовою «суворі» означає «severi», корінь із цих трьох звуків «с-в-р» на ознаку тієї самої якості зустрічається в багатьох індоєвропейських мовах, а майже в усіх слов'ян "север" став ознакою півночі – традиція, що тягнеться ще з докиївської Русі.
Отже, севери, сіверяни. Й це – єдино можлива самоназва скіфів, і Геродот, вірний традиціям своїх попередників (Платон свідчить, що греки ще до Солона мали звичку перекладати власні імена), автентичне, найбільш точно перекладає й назву цього народу: скіфи.
Й тоді кожна згадка Геродотова стає зрозумілою, й народ-привид набуває реальних рис і національної конкретності. Царство скіфів було царством северів, яких ми за правилами сучасної фонетики й літературної мови тепер звемо сіверянами. Сіверяни тримали своє військо на південних кордонах країни – на схід від Дніпра, бо вся Лівобережна Україна була споконвіку сіверською землею, навіть до татарської навали. Це військо зветься в Геродота царськими скіфами. Коли ж цар помирав, його везли на вотчину, на Подесення, в так званий Геррос. Що то вотчина – про це свідчить сам Геродот, а наш відомий філолог Іларіон Огоновський підтверджує його свідчення в своєму словнику: в часи Троянської війни «герас» означало «королівство» («Словар до Гомерової Одиссеї і Іліїди», Львів, 1900).
Таким чином виходить, що й гуни, й скіфи – це лише різні назви на різних етапах одного й того самого народу. Чому ж археологи й досі не підтвердили цієї гіпотези? Нам здається, тому, що вони не шукали підтверджень. Гуни, якщо вірити наслідкам розкопок, просто «випарувались», «пропаша, аки обри». Й це тільки тому, що всталилася застаріла думка, нібито гуни – північнокитайські племена. Археологи й шукають на гунських шляхах монголів або принаймні тюрків, а коли й знаходять там, де мали бути тюрки, слов'янські поховання й речі слов'янської зброї та побуту, це зовсім не асоціюється в них із поняттям азійців і не відповідає наперед загаданому об'єктові.