Танго - Іван Білик

Іван Білик

Танго

Київ — 1968

Аще хто рече, іже бога люблю, а брата своєго ненавижу, лож єсть.

Нестор Літописець.

«Повість времянных лет»

РОЗДІЛ 1

Вилізши з переповненого двоповерхового автобуса, Сергій Ряжанка став біля афішної тумби й оглянувся довкола. Центральною вулицею в шість рядів повзли лімузини, автобуси, вантажні машини, возики, запряжені мулами й віслюками. Вся ця барвиста смуга раз у раз зупинялася, підкоряючись помахові руки поліціянта, й водії та погоничі, звиклі до такого способу пересування, спокійно вистромляли голови з кабін, перехилялися через полудрабки, перемовлялись, навіть не минали нагоди зачепити словом перехожу красуню.

«Содом і Гоморра, — знехотя подумав Сергій. — Людина вигадала автомобіль для швидкості й тим самим прирекла себе на темпи черепахи... Чудасія».

Він ковзнув очима по строкатому ряді неонових вивісок. Мабуть, тут. Проштовхався крізь щільний людський потік і рішуче зайшов у великі двері, над якими миготіли мертві сині літери: «Санта-Лючія». Але на порозі кав'ярні завагався. Всередині повнісінько елегантно вбраних чоловіків і жінок, і Сергій мимоволі зиркнув на свій пом'ятий піджак. Та вагався недовго. Треба було відшукати вільний столик. Але то, виявилось, не так просто.

Сергій перетнув зал і вже хотів був повертати до виходу, коли почув поряд:

 — Якщо сеньйора влаштовує, — прошу за мій стіл. Чорненький чоловічок у старанно випрасуваному сірому спортивному костюмі кумедно морщив носа, привітно всміхаючись.

 — Мені потрібен вільний стіл.

 — То будь ласка, сеньйоре, я збираюсь додому. — Сергій неохоче сів. Помітивши нового клієнта, до нього крізь лабіринт столиків продирався кельнер.

 — Прошу, сеньйоре? — запитально вклонився він.

 — Два віскі й кухоль імбирного пива.

 — Пива немає.

 — Тоді кальвадос. Подвійний. Усе... Ні, ще одне. Запишіть моє прізвище — Ряжанка. Мене повинні спитати.

Кельнер щось помітив у блокнотику і, буркнувши під ніс, відійшов. У таких голодранців заробиш...

А чорнявенький сусіда знову весело зморщив носа. Це дратувало Сергія. Ще, чого доброго, полізе знайомитись. Мабуть, балакун якийсь...

А той і справді не примусив на себе довго чекати.

 — Так би мовити, «ділове побачення»?

 — Так би мовити, — підкреслено сухо відповів Сергій і виразно глянув на стінний годинник: збирався ж ти додому!

Сусіда ще дужче зморщив носа.

 — Я ваш натяк зрозумів. Умова — над усе. Як тільки прийде ваша знайома, мене тут і сліду не буде... А ви, бува, не іммігрант?

 — Яке це має значення?..

 — Отже, іммігрант. Поляк? Сергій стенув плечима.

 — Ні.

 — Чех?

 — Ні!

 — Росіянин?

 — Н-ні!..

 — То не болгарин же ви, хай йому чорт!.. — впадав настирливий незнайомець в азарт. — А я вважав, що знаю всі слов'янські типи!

 — Чому саме болгарин?

 — Ну, ще є серби, хорвати, чорногорці, босняки, герцеговінці, словаки... Ні?

 — Ні, — кисло всміхнувся Сергій.

 — То, може, українець?

 — Можливо...

 — Навіщо так скептично? Я, наприклад, не соромлюсь називатися болгарином. Моя країна маленька, але багатьом великим фори дасть. Не доводилося бувати в Болгарії?

 — Не доводилося... — Сергій демонстративно напіводвернувся. Певно, якийсь комуніст. Звідти. І чого прилип, наче смола?

Кельнер підійшов, поставив на стіл келих подвійного кальвадосу й мовчки зник. Оркестр грав старезне танго. «Бе-са-ме. Бесаме мучо...» Елегантні пари старанно натирали підошвами дансинг. Дві розмальовані дівулі затримались біля столика й кинули на самотніх чоловіків недвозначні погляди. Та, помітивши, що на них ніхто не звертає уваги, подалися шукати інших. Хвилин зо дві панувала мовчанка.

 — Ви, юначе, не думайте, я теж... іммігрант. Сергій здивовано блимнув на нього.

 — Ви... не психолог?

 — Кожного життя вчить бути трохи психологом, — почулось у відповідь. При цьому ніс болгарина перестав насмішкувато морщитися. — Досвіду ми з роками набуваємо. Часом і грошей... Але не це головне. Іншого нам усім тут бракує...

Сергій нараз вихилив півкелиха.

 — А саме?

Болгарин уважно глянув на Сергія й повільно, по складах, мов учитель на уроці, проказав:

 — Того, без чого навіть останній жебрак не може жити: бать-ків-щи-ни...

Сергій, допиваючи кальвадос, аж похлинувся й зайшовсь лютим кашлюкою.

 — Що?!

Але болгарин повторити не встиг. Цю мить над самим вухом у Ряжанки пролунала соковита полтавська гутірка: — А-а! Є ще порох у порохівницях! Не перевелося той... козацтво на Вкраїні!

Коли Сергій нарешті видерся з цупких обіймів Левонтія Горбатюка й сів на своє місце, болгарина немов і не було.

 — Що він тобі плів? — запитав Левонтій, кивнувши на вільний стілець, де щойно сидів чудакуватий незнайомець.

 — Та... нічого особливого... А ти що: знаєш його?

 — Кого — Абаджієва? На якусь канадську фірму робе. Чи археолог, чи той... палеонтолог... Біс його маму зна!

Горбатюк обсмикав поли бездоганно чистого сако й теж сів. Навдивовижу швидко підбіг кельнер.

 — Добрий вечір, сеньйоре Леон. Що накажете? Сьогодні в нас чудові речі є. О-о! Саме те, що ви любите: біфштекс із козулі, курчата з маніокою, фазан в шоколаді...

 — Ша, Родріго! Сьогодні дай нам іншого. Бачиш, у мене Друг! — Левонтій глянув на Сергія, який байдуже дряпав нігтем по столі, й змовницьки підморгнув йому, потім знову звернувся до офіціанта: — Отож сковороду картоплі з салом, пів задньої ніжки свинячої... Російська горілка є?

 — Нема, сеньйоре Леон, — скрушно зітхнув кельнер.

 — Тоді дві пляшки джину, тільки накриши в них лютого червоного перцю.

 — Зрозуміло, сеньйоре Леон. Певно, щось національне?

 — Еге. Давай!

 — Слухаю, сеньйоре Леон.

Заким кельнер виконував замовлення, Сергій спитав:

 — Ти тут, видно, частенький гість?

 — Буваю... Ех, братку, моя б воля, я б тебе зараз той... нагодував знаєш чим? Борщем, затовченим старим салом, варениками в сметані, по чарчині горілки з перцем... Як у нас дома, на рідній Україні... Ну, та вже той... як є. Може, дасть бог...

 — Чого ж, я чув, і фазани в шоколаді добрі.

Горбатюк з виляском зареготав, хоч і не второпав, що це: похвала чи шпилька.

 — Не хнюпся, братку, буде й у нашій хаті той... весілля!

 — Весілля?

 — Скоро вже, ось побачиш...

Про яке «скоре» верзе Горбатюк? Сергій уперше як слід розглянув свого співбесідника. За роки, що не бачились, просто змінився Левонтій. З-під сорочки випирає солідне черевце. Не барило, а все-таки. Руки білі, очиці манюні, позапливали, а пика кругла, мов повний місяць: уткни циркуль у кирпу та обведи — ніде не зачепить, хіба — вуха...

Сергій посміхнувся, коли Горбатюк саме розповідав про великі плани місцевого земляцтва.

 — Ти чого регочеш? Не віриш?

Левонтій сумно зітхнув.

 — Смієшся все, Серього, шуткуєш. Думаєш, у мене в грудях каменюка? Буває, так защемить — хоч той... вішайся. Згадаю свого хату в Очеретяному — аж плакать хочеться... Кругом у всьому селі верби, верби... А в нас понад тином той... осокори... Такі високі-високі, геть-чисто як свічки… І ставок за вгородом... Дівчата співають, наче зараз той… «Там три верби схилилися, мов журяться вони...»

Левонтій мрійливо сперся щокою на долоню й замовк. У його посоловілих від міцного джину очах виступили росинки непідробної туги.

 — А ти все той... шуткуєш. Розказав би краще, як живеш, чим дихаєш. Давно з тобою не той... не бачились.

 — Живу, як бог дасть, а дихаю носом переважно.

Що йому розповідати? Як тинявся останні три роки по всій Південній Америці в пошуках роботи? Як ковтав смердючу потерть пташиного посліду на славетних перуанських островах Чінча? Або як відбирав шматок хліба в індіян на срібних шахтах Кордільєр? Кому воно цікаво? Кожен дбає про себе.

Тим болючіше різонули вуха Левонтієві слова:

 — Соловей ти, Серього, пташка вольна. Літаєш, де хочеш, співаєш, якої хочеш. А ми тут, грішні, за всіх той... оддуваємось.

 — За кого це «за всіх»?

 — Ну, ти вп'ять той... за рибу гроші. Не треба, Серього. Ти мені як брат. Хочеш вір, хочеш не вір... Божиться гріх. Не кажеш ти про себе нічого, мовчиш, кундуперишся, а я тебе все одно той... люблю. Ми ж із тобою земляки, з одних країв дніпровських...

Горбатюк цокнувся з Сергієм, але той сидів нерухомо, й він випив сам. Кахикнув, скривився, понюхав шкуринку хліба.

 — Наша фірма збирається той... шукать уран. Глянув, яке враження справило на Сергія це слово.

Ніякого.

 — Чого не їси? Пий... Так шеф ото колись і каже мені: знайди, каже, доброго той... геолога. Що, думаю собі, шукать? Він є! І свій. Ну, я й написав тобі, щоб той... приїхав. Був тут у нас один земляк... Ти його знаєш, Чуприна Йван. Так він ото й сказав, де ти. Це, правда, діло той... секретне, таке, що й балакать багато зась, ну, та ти хлопець серйозний, тобі той... довіритись можна. Так я кажу?

Сергій не відповів.

 — Я сьогодні вже той... казав шефові, що ти приїхав.

 — А хто ж твій шеф?

 — Г ер Мільх. Земляк. З таврійських німців. І по-нашому балакає. А дочка в нього!..

Горбатюкові очиці масно заблищали.

 — М-м-м!.. Як той... крупчатий вареничок у сметані.

Він замовк, про щось думаючи. Згодом, наче про себе, сказав:

 — Кого полюбить, тому й раю не треба.

 — А хіба тут важко інженера-геолога знайти? — запитав нарешті Сергій.

 — Важко? Чом це важко? Скільки завгодно їх тут вештається, і серед земляків є.

 — То чого ж?

 — Надійніші — всі однією ногою в могилі, а серед молодих багато нечисті розвелося. Шеф їм не той...

 — Комуністи?

 — Комуністи не комуністи, а довіритись — не той... Діло серйозне. — Горбатюк перехилився через стіл і зашептав: — Ти тільки нікому не той: ми шукатимемо уран для... Германії! Бачив, проходили отут, здоровкалися зо мною? Онде за столиком сидять.

Левонтій очима показав, куди слід подивитись.

Сергій прислухався й тільки тепер серед гамору й пронизливої музики вирізнив гортанну німецьку говірку.

 — Ото з германського рудного концерну. Мабуть, той... військові...

Сергія наче хто є груди стусонув: так ось на що натякав цей пикатий піжон, мовляв, «скоро вже»...

 — Чуєш, Серього, нікому не той!.. Гляди! Бо й мені шеф під великим секретом той...

 — Можеш за свою кар'єру не боятись...

 — Та ні, я не той... Ну, а все-таки той... Як друга про-сю. Старий же довіря мені...

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Ivan_bilyk_tanho.docx	340 Кб	3092
Ivan_bilyk_tanho.fb2	905 Кб	3298