Київ — 1968
Аще хто рече, іже бога люблю, а брата своєго ненавижу, лож єсть.
Нестор Літописець.
«Повість времянных лет»
РОЗДІЛ 1
Вилізши з переповненого двоповерхового автобуса, Сергій Ряжанка став біля афішної тумби й оглянувся довкола. Центральною вулицею в шість рядів повзли лімузини, автобуси, вантажні машини, возики, запряжені мулами й віслюками. Вся ця барвиста смуга раз у раз зупинялася, підкоряючись помахові руки поліціянта, й водії та погоничі, звиклі до такого способу пересування, спокійно вистромляли голови з кабін, перехилялися через полудрабки, перемовлялись, навіть не минали нагоди зачепити словом перехожу красуню.
«Содом і Гоморра, — знехотя подумав Сергій. — Людина вигадала автомобіль для швидкості й тим самим прирекла себе на темпи черепахи... Чудасія».
Він ковзнув очима по строкатому ряді неонових вивісок. Мабуть, тут. Проштовхався крізь щільний людський потік і рішуче зайшов у великі двері, над якими миготіли мертві сині літери: «Санта-Лючія». Але на порозі кав'ярні завагався. Всередині повнісінько елегантно вбраних чоловіків і жінок, і Сергій мимоволі зиркнув на свій пом'ятий піджак. Та вагався недовго. Треба було відшукати вільний столик. Але то, виявилось, не так просто.
Сергій перетнув зал і вже хотів був повертати до виходу, коли почув поряд:
— Якщо сеньйора влаштовує, — прошу за мій стіл. Чорненький чоловічок у старанно випрасуваному сірому спортивному костюмі кумедно морщив носа, привітно всміхаючись.
— Мені потрібен вільний стіл.
— То будь ласка, сеньйоре, я збираюсь додому. — Сергій неохоче сів. Помітивши нового клієнта, до нього крізь лабіринт столиків продирався кельнер.
— Прошу, сеньйоре? — запитально вклонився він.
— Два віскі й кухоль імбирного пива.
— Пива немає.
— Тоді кальвадос. Подвійний. Усе... Ні, ще одне. Запишіть моє прізвище — Ряжанка. Мене повинні спитати.
Кельнер щось помітив у блокнотику і, буркнувши під ніс, відійшов. У таких голодранців заробиш...
А чорнявенький сусіда знову весело зморщив носа. Це дратувало Сергія. Ще, чого доброго, полізе знайомитись. Мабуть, балакун якийсь...
А той і справді не примусив на себе довго чекати.
— Так би мовити, «ділове побачення»?
— Так би мовити, — підкреслено сухо відповів Сергій і виразно глянув на стінний годинник: збирався ж ти додому!
Сусіда ще дужче зморщив носа.
— Я ваш натяк зрозумів. Умова — над усе. Як тільки прийде ваша знайома, мене тут і сліду не буде... А ви, бува, не іммігрант?
— Яке це має значення?..
— Отже, іммігрант. Поляк? Сергій стенув плечима.
— Ні.
— Чех?
— Ні!
— Росіянин?
— Н-ні!..
— То не болгарин же ви, хай йому чорт!.. — впадав настирливий незнайомець в азарт. — А я вважав, що знаю всі слов'янські типи!
— Чому саме болгарин?
— Ну, ще є серби, хорвати, чорногорці, босняки, герцеговінці, словаки... Ні?
— Ні, — кисло всміхнувся Сергій.
— То, може, українець?
— Можливо...
— Навіщо так скептично? Я, наприклад, не соромлюсь називатися болгарином. Моя країна маленька, але багатьом великим фори дасть. Не доводилося бувати в Болгарії?
— Не доводилося... — Сергій демонстративно напіводвернувся. Певно, якийсь комуніст. Звідти. І чого прилип, наче смола?
Кельнер підійшов, поставив на стіл келих подвійного кальвадосу й мовчки зник. Оркестр грав старезне танго. «Бе-са-ме. Бесаме мучо...» Елегантні пари старанно натирали підошвами дансинг. Дві розмальовані дівулі затримались біля столика й кинули на самотніх чоловіків недвозначні погляди. Та, помітивши, що на них ніхто не звертає уваги, подалися шукати інших. Хвилин зо дві панувала мовчанка.
— Ви, юначе, не думайте, я теж... іммігрант. Сергій здивовано блимнув на нього.
— Ви... не психолог?
— Кожного життя вчить бути трохи психологом, — почулось у відповідь. При цьому ніс болгарина перестав насмішкувато морщитися. — Досвіду ми з роками набуваємо. Часом і грошей... Але не це головне. Іншого нам усім тут бракує...
Сергій нараз вихилив півкелиха.
— А саме?
Болгарин уважно глянув на Сергія й повільно, по складах, мов учитель на уроці, проказав:
— Того, без чого навіть останній жебрак не може жити: бать-ків-щи-ни...
Сергій, допиваючи кальвадос, аж похлинувся й зайшовсь лютим кашлюкою.
— Що?!
Але болгарин повторити не встиг. Цю мить над самим вухом у Ряжанки пролунала соковита полтавська гутірка: — А-а! Є ще порох у порохівницях! Не перевелося той... козацтво на Вкраїні!
Коли Сергій нарешті видерся з цупких обіймів Левонтія Горбатюка й сів на своє місце, болгарина немов і не було.
— Що він тобі плів? — запитав Левонтій, кивнувши на вільний стілець, де щойно сидів чудакуватий незнайомець.
— Та... нічого особливого... А ти що: знаєш його?
— Кого — Абаджієва? На якусь канадську фірму робе. Чи археолог, чи той... палеонтолог... Біс його маму зна!
Горбатюк обсмикав поли бездоганно чистого сако й теж сів. Навдивовижу швидко підбіг кельнер.
— Добрий вечір, сеньйоре Леон. Що накажете? Сьогодні в нас чудові речі є. О-о! Саме те, що ви любите: біфштекс із козулі, курчата з маніокою, фазан в шоколаді...
— Ша, Родріго! Сьогодні дай нам іншого. Бачиш, у мене Друг! — Левонтій глянув на Сергія, який байдуже дряпав нігтем по столі, й змовницьки підморгнув йому, потім знову звернувся до офіціанта: — Отож сковороду картоплі з салом, пів задньої ніжки свинячої... Російська горілка є?
— Нема, сеньйоре Леон, — скрушно зітхнув кельнер.
— Тоді дві пляшки джину, тільки накриши в них лютого червоного перцю.
— Зрозуміло, сеньйоре Леон. Певно, щось національне?
— Еге. Давай!
— Слухаю, сеньйоре Леон.
Заким кельнер виконував замовлення, Сергій спитав:
— Ти тут, видно, частенький гість?
— Буваю... Ех, братку, моя б воля, я б тебе зараз той... нагодував знаєш чим? Борщем, затовченим старим салом, варениками в сметані, по чарчині горілки з перцем... Як у нас дома, на рідній Україні... Ну, та вже той... як є. Може, дасть бог...
— Чого ж, я чув, і фазани в шоколаді добрі.
Горбатюк з виляском зареготав, хоч і не второпав, що це: похвала чи шпилька.
— Не хнюпся, братку, буде й у нашій хаті той... весілля!
— Весілля?
— Скоро вже, ось побачиш...
Про яке «скоре» верзе Горбатюк? Сергій уперше як слід розглянув свого співбесідника. За роки, що не бачились, просто змінився Левонтій. З-під сорочки випирає солідне черевце. Не барило, а все-таки. Руки білі, очиці манюні, позапливали, а пика кругла, мов повний місяць: уткни циркуль у кирпу та обведи — ніде не зачепить, хіба — вуха...
Сергій посміхнувся, коли Горбатюк саме розповідав про великі плани місцевого земляцтва.
— Ти чого регочеш? Не віриш?
Левонтій сумно зітхнув.
— Смієшся все, Серього, шуткуєш. Думаєш, у мене в грудях каменюка? Буває, так защемить — хоч той... вішайся. Згадаю свого хату в Очеретяному — аж плакать хочеться... Кругом у всьому селі верби, верби... А в нас понад тином той... осокори... Такі високі-високі, геть-чисто як свічки… І ставок за вгородом... Дівчата співають, наче зараз той… «Там три верби схилилися, мов журяться вони...»
Левонтій мрійливо сперся щокою на долоню й замовк. У його посоловілих від міцного джину очах виступили росинки непідробної туги.
— А ти все той... шуткуєш. Розказав би краще, як живеш, чим дихаєш. Давно з тобою не той... не бачились.
— Живу, як бог дасть, а дихаю носом переважно.
Що йому розповідати? Як тинявся останні три роки по всій Південній Америці в пошуках роботи? Як ковтав смердючу потерть пташиного посліду на славетних перуанських островах Чінча? Або як відбирав шматок хліба в індіян на срібних шахтах Кордільєр? Кому воно цікаво? Кожен дбає про себе.
Тим болючіше різонули вуха Левонтієві слова:
— Соловей ти, Серього, пташка вольна. Літаєш, де хочеш, співаєш, якої хочеш. А ми тут, грішні, за всіх той... оддуваємось.
— За кого це «за всіх»?
— Ну, ти вп'ять той... за рибу гроші. Не треба, Серього. Ти мені як брат. Хочеш вір, хочеш не вір... Божиться гріх. Не кажеш ти про себе нічого, мовчиш, кундуперишся, а я тебе все одно той... люблю. Ми ж із тобою земляки, з одних країв дніпровських...
Горбатюк цокнувся з Сергієм, але той сидів нерухомо, й він випив сам. Кахикнув, скривився, понюхав шкуринку хліба.
— Наша фірма збирається той... шукать уран. Глянув, яке враження справило на Сергія це слово.
Ніякого.
— Чого не їси? Пий... Так шеф ото колись і каже мені: знайди, каже, доброго той... геолога. Що, думаю собі, шукать? Він є! І свій. Ну, я й написав тобі, щоб той... приїхав. Був тут у нас один земляк... Ти його знаєш, Чуприна Йван. Так він ото й сказав, де ти. Це, правда, діло той... секретне, таке, що й балакать багато зась, ну, та ти хлопець серйозний, тобі той... довіритись можна. Так я кажу?
Сергій не відповів.
— Я сьогодні вже той... казав шефові, що ти приїхав.
— А хто ж твій шеф?
— Г ер Мільх. Земляк. З таврійських німців. І по-нашому балакає. А дочка в нього!..
Горбатюкові очиці масно заблищали.
— М-м-м!.. Як той... крупчатий вареничок у сметані.
Він замовк, про щось думаючи. Згодом, наче про себе, сказав:
— Кого полюбить, тому й раю не треба.
— А хіба тут важко інженера-геолога знайти? — запитав нарешті Сергій.
— Важко? Чом це важко? Скільки завгодно їх тут вештається, і серед земляків є.
— То чого ж?
— Надійніші — всі однією ногою в могилі, а серед молодих багато нечисті розвелося. Шеф їм не той...
— Комуністи?
— Комуністи не комуністи, а довіритись — не той... Діло серйозне. — Горбатюк перехилився через стіл і зашептав: — Ти тільки нікому не той: ми шукатимемо уран для... Германії! Бачив, проходили отут, здоровкалися зо мною? Онде за столиком сидять.
Левонтій очима показав, куди слід подивитись.
Сергій прислухався й тільки тепер серед гамору й пронизливої музики вирізнив гортанну німецьку говірку.
— Ото з германського рудного концерну. Мабуть, той... військові...
Сергія наче хто є груди стусонув: так ось на що натякав цей пикатий піжон, мовляв, «скоро вже»...
— Чуєш, Серього, нікому не той!.. Гляди! Бо й мені шеф під великим секретом той...
— Можеш за свою кар'єру не боятись...
— Та ні, я не той... Ну, а все-таки той... Як друга про-сю. Старий же довіря мені...
Сторінка 1 з 41 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 > У кінець >>