Іван Білик
Танго
Київ — 1968
Аще хто рече, іже бога люблю, а брата своєго ненавижу, лож єсть.
Нестор Літописець.
«Повість времянных лет»
РОЗДІЛ 1
Вилізши з переповненого двоповерхового автобуса, Сергій Ряжанка став біля афішної тумби й оглянувся довкола. Центральною вулицею в шість рядів повзли лімузини, автобуси, вантажні машини, возики, запряжені мулами й віслюками. Вся ця барвиста смуга раз у раз зупинялася, підкоряючись помахові руки поліціянта, й водії та погоничі, звиклі до такого способу пересування, спокійно вистромляли голови з кабін, перехилялися через полудрабки, перемовлялись, навіть не минали нагоди зачепити словом перехожу красуню.
«Содом і Гоморра, — знехотя подумав Сергій. — Людина вигадала автомобіль для швидкості й тим самим прирекла себе на темпи черепахи… Чудасія».
Він ковзнув очима по строкатому ряді неонових вивісок. Мабуть, тут. Проштовхався крізь щільний людський потік і рішуче зайшов у великі двері, над якими миготіли мертві сині літери: «Санта-Лючія». Але на порозі кав'ярні завагався. Всередині повнісінько елегантно вбраних чоловіків і жінок, і Сергій мимоволі зиркнув на свій пом'ятий піджак. Та вагався недовго. Треба було відшукати вільний столик. Але то, виявилось, не так просто.
Сергій перетнув зал і вже хотів був повертати до виходу, коли почув поряд:
— Якщо сеньйора влаштовує, — прошу за мій стіл. Чорненький чоловічок у старанно випрасуваному сірому спортивному костюмі кумедно морщив носа, привітно всміхаючись.
— Мені потрібен вільний стіл.
— То будь ласка, сеньйоре, я збираюсь додому. — Сергій неохоче сів. Помітивши нового клієнта, до нього крізь лабіринт столиків продирався кельнер.
— Прошу, сеньйоре? — запитально вклонився він.
— Два віскі й кухоль імбирного пива.
— Пива немає.
— Тоді кальвадос. Подвійний. Усе… Ні, ще одне. Запишіть моє прізвище — Ряжанка. Мене повинні спитати.
Кельнер щось помітив у блокнотику і, буркнувши під ніс, відійшов. У таких голодранців заробиш…
А чорнявенький сусіда знову весело зморщив носа. Це дратувало Сергія. Ще, чого доброго, полізе знайомитись. Мабуть, балакун якийсь…
А той і справді не примусив на себе довго чекати.
— Так би мовити, «ділове побачення»?
— Так би мовити, — підкреслено сухо відповів Сергій і виразно глянув на стінний годинник: збирався ж ти додому!
Сусіда ще дужче зморщив носа.
— Я ваш натяк зрозумів. Умова — над усе. Як тільки прийде ваша знайома, мене тут і сліду не буде… А ви, бува, не іммігрант?
— Яке це має значення?..
— Отже, іммігрант. Поляк? Сергій стенув плечима.
— Ні.
— Чех?
— Ні!
— Росіянин?
— Н-ні!..
— То не болгарин же ви, хай йому чорт!.. — впадав настирливий незнайомець в азарт. — А я вважав, що знаю всі слов'янські типи!
— Чому саме болгарин?
— Ну, ще є серби, хорвати, чорногорці, босняки, герцеговінці, словаки… Ні?
— Ні, — кисло всміхнувся Сергій.
— То, може, українець?
— Можливо…
— Навіщо так скептично? Я, наприклад, не соромлюсь називатися болгарином. Моя країна маленька, але багатьом великим фори дасть. Не доводилося бувати в Болгарії?
— Не доводилося… — Сергій демонстративно напіводвернувся. Певно, якийсь комуніст. Звідти. І чого прилип, наче смола?
Кельнер підійшов, поставив на стіл келих подвійного кальвадосу й мовчки зник. Оркестр грав старезне танго. «Бе-са-ме. Бесаме мучо…» Елегантні пари старанно натирали підошвами дансинг. Дві розмальовані дівулі затримались біля столика й кинули на самотніх чоловіків недвозначні погляди. Та, помітивши, що на них ніхто не звертає уваги, подалися шукати інших. Хвилин зо дві панувала мовчанка.
— Ви, юначе, не думайте, я теж… іммігрант. Сергій здивовано блимнув на нього.
— Ви… не психолог?
— Кожного життя вчить бути трохи психологом, — почулось у відповідь. При цьому ніс болгарина перестав насмішкувато морщитися. — Досвіду ми з роками набуваємо. Часом і грошей… Але не це головне. Іншого нам усім тут бракує…
Сергій нараз вихилив півкелиха.
— А саме?
Болгарин уважно глянув на Сергія й повільно, по складах, мов учитель на уроці, проказав:
— Того, без чого навіть останній жебрак не може жити: бать-ків-щи-ни…
Сергій, допиваючи кальвадос, аж похлинувся й зайшовсь лютим кашлюкою.
— Що?!
Але болгарин повторити не встиг. Цю мить над самим вухом у Ряжанки пролунала соковита полтавська гутірка: — А-а! Є ще порох у порохівницях! Не перевелося той… козацтво на Вкраїні!
Коли Сергій нарешті видерся з цупких обіймів Левонтія Горбатюка й сів на своє місце, болгарина немов і не було.
— Що він тобі плів? — запитав Левонтій, кивнувши на вільний стілець, де щойно сидів чудакуватий незнайомець.
— Та… нічого особливого… А ти що: знаєш його?
— Кого — Абаджієва? На якусь канадську фірму робе. Чи археолог, чи той… палеонтолог… Біс його маму зна!
Горбатюк обсмикав поли бездоганно чистого сако й теж сів. Навдивовижу швидко підбіг кельнер.
— Добрий вечір, сеньйоре Леон. Що накажете? Сьогодні в нас чудові речі є. О-о! Саме те, що ви любите: біфштекс із козулі, курчата з маніокою, фазан в шоколаді…
— Ша, Родріго! Сьогодні дай нам іншого. Бачиш, у мене Друг! — Левонтій глянув на Сергія, який байдуже дряпав нігтем по столі, й змовницьки підморгнув йому, потім знову звернувся до офіціанта: — Отож сковороду картоплі з салом, пів задньої ніжки свинячої… Російська горілка є?
— Нема, сеньйоре Леон, — скрушно зітхнув кельнер.
— Тоді дві пляшки джину, тільки накриши в них лютого червоного перцю.
— Зрозуміло, сеньйоре Леон. Певно, щось національне?
— Еге. Давай!
— Слухаю, сеньйоре Леон.
Заким кельнер виконував замовлення, Сергій спитав:
— Ти тут, видно, частенький гість?
— Буваю… Ех, братку, моя б воля, я б тебе зараз той… нагодував знаєш чим? Борщем, затовченим старим салом, варениками в сметані, по чарчині горілки з перцем… Як у нас дома, на рідній Україні… Ну, та вже той… як є. Може, дасть бог…
— Чого ж, я чув, і фазани в шоколаді добрі.
Горбатюк з виляском зареготав, хоч і не второпав, що це: похвала чи шпилька.
— Не хнюпся, братку, буде й у нашій хаті той… весілля!
— Весілля?
— Скоро вже, ось побачиш…
Про яке «скоре» верзе Горбатюк? Сергій уперше як слід розглянув свого співбесідника. За роки, що не бачились, просто змінився Левонтій. З-під сорочки випирає солідне черевце. Не барило, а все-таки. Руки білі, очиці манюні, позапливали, а пика кругла, мов повний місяць: уткни циркуль у кирпу та обведи — ніде не зачепить, хіба — вуха…
Сергій посміхнувся, коли Горбатюк саме розповідав про великі плани місцевого земляцтва.
— Ти чого регочеш? Не віриш?
Левонтій сумно зітхнув.
— Смієшся все, Серього, шуткуєш. Думаєш, у мене в грудях каменюка? Буває, так защемить — хоч той… вішайся. Згадаю свого хату в Очеретяному — аж плакать хочеться… Кругом у всьому селі верби, верби… А в нас понад тином той… осокори… Такі високі-високі, геть-чисто як свічки… І ставок за вгородом… Дівчата співають, наче зараз той… «Там три верби схилилися, мов журяться вони…»
Левонтій мрійливо сперся щокою на долоню й замовк. У його посоловілих від міцного джину очах виступили росинки непідробної туги.
— А ти все той… шуткуєш. Розказав би краще, як живеш, чим дихаєш. Давно з тобою не той… не бачились.
— Живу, як бог дасть, а дихаю носом переважно.
Що йому розповідати? Як тинявся останні три роки по всій Південній Америці в пошуках роботи? Як ковтав смердючу потерть пташиного посліду на славетних перуанських островах Чінча? Або як відбирав шматок хліба в індіян на срібних шахтах Кордільєр? Кому воно цікаво? Кожен дбає про себе.
Тим болючіше різонули вуха Левонтієві слова:
— Соловей ти, Серього, пташка вольна. Літаєш, де хочеш, співаєш, якої хочеш. А ми тут, грішні, за всіх той… оддуваємось.
— За кого це «за всіх»?