І шукає на долівці.
Пахне кропом в хаті.
Кукурікають на стінах півні пелехаті.
Вітер голову просуне,
візьме руки в боки,
Пронесеться з сватом Гнатом
вивертом високим.
Садівник бере у руки квашені,
пахучі,
Жовто-сизі, повнощокі,
з хвостиком закрученим,
Кум в наливку губи мочить,
щось кумі шепоче,
Вус вихрястий, попелястий
щоку пролоскоче.
Молодий – красивий, гордий,
зверхньо очі мружить,
Сизим соколом вприсядку
по долівці кружить.
Дітвора багатоока стукав у шибку
До тонкої молодої
несуть тоншу скрипку.
Сутенів. Вечоріє. Блакитніють вії.
"Ти заграй нам, наша мріє,
пісне, Соломіє".
І заграла-затужила, розкрилила крила.
Зразу хрипко, потім скрипка
сльози проросила.
Скрипка-Соломія:
Я – дівчина, я – скрипка тонкостанна.
Я – ніжна ніч у зорянім вінку.
У мене тіло з білого туману,
Із сонця у хмарнннім сповитку.
Я – мерехтлива чорнобрива птиця
Із крилами жевріючих світань,
Переді мною м'якне синя криця,
Бо мука моя сива і свята.
Несу я ніжність у світи жорстокі,
її бджолою брала я з століть,
Щоб в ці скажені і трагічні роки
Коханому хоть хвильку пробриніть.
Я хочу дати зоряного сина
Тому, що рветься крізь ракетний грім,
І докором хай буде ця хвилина
Тому, що зветься судженим моїм.
Ви шлюбну постіль стелите грошима,
Зірки у вас не сіються з руки.
Даровані золочені зажими
П'ють кров душі, як золоті п'явки.
А в мене ж тіло з білого туману,
Із сонця у хмариннім сповитку.
Я – дівчина, я – скрипка тонкостанна.
Я – ніжна ніч у зорянім вінку.
Так квилила, так тужила,
сльозою росила,
Отак крила розкрилила дівчина красива,
Аж зірками проростала
темно-синя шибка.
На столі в риданнях билась
тонкостанна скрипка.
Українські коні над Парижем
Заслуженому майстрові народної
творчості Омелянові Залізняку
Цей світ живий витворював не бог,
А чоловік з Адамової глини,
Цей світ пофарбувався і просох –
Просився в серце зрячої людини.
Коти тут ніжились,
шугали тут жар-птиці,
Із глини ліплені, пропечені вогнем.
Жевріли зеленіючі очиці
В таких тварин, яких не відав Брем.
Я не звертав уваги на коня.
"Дитяча забавка",-
подумалось недбало.
Козла дзвінкого тихо з шафи зняв
І задививсь на роги небувалі.
Я був сліпий – і кінь помстив мені,
Коли на нього позирнув я вдруге:
Мені він кинув душу в пломені,
І трісли неіснуючі попруги.
Зробив він з мене дикий сизий степ,
Байдужого жбурнувши літ на триста.
І мчала по мені крізь марево густе
Орда іржача, буйна і розхристана.
Він поводир був, імператор-кінь,
Він бив мене копитами некутими,
Щоб десь там через кількасот років
Не йшла байдужість в зорі п'ятикутні.
Я подивився вдруге. Він мене
Зробив Дніпром, чи то пак Бористеном.
Я ждав – він зараз орди прожене
Нутром блакитним в розпалі шаленім,
А він прийшов і хмари з мене пив.
Вуздечка срібна вилася розгублено.
Із-за полинних гіркнучих снопів
Лоша він кликав – принца ніжногубого.
Я подивився втретє. І проріс
Палацами, халупами й мостами.
І Сена бігла по мені навскіс,
А в ній купались і дерева й храми.
А по мені на скіфському коні
І наді мною в строгім неспокою
Пікассо мчав крізь хмари срібляні
І голуба притримував рукою…
Прости мене, розумний коню мій,
За темноту, що з горя попеляста,
І поведи крізь цих рядків сувій
До свого бога, до творця, до майстра.
На тій майстерні не шукай табличок,
А просто йди із серцем під рукою,
Де сивий муж із глини коней кличе
Й воли в печі ремиґають юрбою.
Де по незвичній сум'ятній палітрі
Тривога йде з-за дальніх небокраїв:
Сидить корова в чорному циліндрі
І бомбу ратицями чорними ж тримає.
І скачуть коні через бюрократів
В Москву, в Париж – некуто і красиво,
Негнуздані і волею багаті,
Вкраїну мчать на вицвічених гривах.
Як задні ноги – біля стін Софії,
Стрибок – передні на столі в Амаду.
А Залізняк щось сумовито мріє
Й сіда до нього Вічність на пораду.
А скіфський кінь із мазаної хати
Чумацьким Шляхом зорі прогортає…
Ну, що ти скажеш, бісе плутуватий,
Про хуторянську долю мого краю?!
ДРУГА ЧАСТИНА
НІЖ У СОНЦІ
Радіограма японських рибалок
Ми витягли сіті,
на палубу сипали рибу.
Тільки сходило сонце,
як ми починали улов,
І меншали тіні
на висрібленій лусці,
І сум наш зникав,
спалений сонцем і рибою.
Ми знову закинули сіті
у води надії.
Чекали нас діти голодні
й вагітні дружини.
Ми витягли сіті,
на палубу сипали рибу.
Як раптом –
спинилися наші тіні.
Ми очі звели на чисте
блакитне небо.
Попадали ми на палубу,
колінами мнучи рибу.
І билися разом з нею, і теж
задихалися з нею.
Ми стали нікчемною рибою, хіба що
з ногами й руками.
Спинилося сонце на небі,
на небі спинилося сонце.
А потім пішло назад
і сипало іскри на землю.
Сонце пішло на Америку.
Ми били один одного –
Мо', сон навіявся звідкись,
і це нам лише наснилось.
Та сонце пішло на схід – і ми
божеволіли скопом.
Ми витягли сіті з води
і їх закидали в небо,
Щоб сонце зловити – спинити
цю золоту і єдину
Рибу неба, рибу предків
й нащадків наших.
Повідомлення агентства
Ассошіейтед пресе (Америка):
Слухайте, слухайте всі:
Кінець правді, кінець красі.
З мису Канаверал (знай силу нашу)
Вчора ракету пустили.
А росіяни безсилі.
Ех, заварили ж ми кашу –
В Сонце всадили ножа.
Гітлер би з радості заіржав.
Автомат ракети вдарив ножем
Сонцю в палаюче серце,-
Ми у всесвітньому герці,
Пальму першості ми несем.
Ніж Америки в сонячнім серці.
Комуністи безкрилі.
Комуністи безсилі
Інтерв'ю Хемінгуея
кореспондентові Франс Пресс:
Кров Сонця спалить все на світі,-
Кричить газет лякливий хор.
Так! Це кінець людській кориді.
Догралось людство-матадор.
Повідомлення інституту
пораненого сонця (Париж)
Вчена рада інституту вирішила на своїх
численних засіданнях
1. Сонце-це втілення людських прагнень до правди,
до краси, до сміливості, до ніжності і т. д.
Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі
людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина
звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина.
2. Чому Сонце не стоїть на місці?
Бо ж треба зібрати в себе всі прагнення і
помисли білих і чорних, жовтих і червоних
людей, в ескімосів і полінезійців, в академіків
і сміттярів і, крім того, треба ще світити.
3. Чому на Сонці плями?
Всяка людська підлість, дим війни і крик вдів
споконвіку осідають на Сонці Тому воно так
потемнішало
4. Смертельно зранене Сонце стікає полум'яною кров'ю
і заливає вогнем всю Америку. Атлантичний океан
обмілів уже наполовину. Атомні підводні човни
лежать з акулами і китами на суші. Людство
гине. Наші повідомлення йдуть з Парижа, з
підземелля. Невідомо, чому Сонце повертається
назад. З Москви повідомляють, що кожному
комуністові видно ніж неозброєним оком, а ми його
не бачимо і в найсильніші телескопи.
5. В Москві створено Комітет порятунку Сонця і
Землі: Голова Комітету – Ленін. В складі
Комітету кращі сини всіх віків і народів
ЕПІЛОГ
Чоло я витирав і мчав сюди,
Бо Сонце з Заходу летіло вже на нас,
Як Лев поранений,
воно неслось на небі,
По хмарах, по зірках і по супутниках,
І слід тягнувся золотий, кривавий,
Як шлейф печалі і близької смерті.
Я двері прочинив, я чув їх голоси.
Навшпиньках я пройшов до них і сів
За круглий стіл, кулястий, як планета,
Де засідав тривожний комітет.
Я витяг ринку меду, подаровану
Старечими руками божевільної –
Мудрющої праматінки-печалі,
Дихнуло поле медом доброти,
Хліб мудрості лежав тут на столі.
Я пам'ятаю, Ленін пильно стежив
За кожним моїм порухом і поглядом,
І він казав, як смертнику, мені:
"У Сонці Правди – ніж. Лети туди.
Врятуй планету – Сонце порятуй.
Народ недосипав, недоїдав.
Ракету ми зробили з хліба й сліз,
Із гордості і доброти людської.
Це найміцніший сплав – ти долетиш.
Назад не вернешся,
бо не простиш собі,
Собі – Людині – не простиш за те,
Що ти і досі не зробив планету
Квітучим садом, а терпиш двобій".
"Ніж у мистецтві",- бурунив Бетховен.
"В науці чесній ніж!" –
Курчатов додавав.
І раптом ми почули дикий стогін,
І ми поглухли, бо Земля стогнала,
Напівобпечена, змордована і сива.
І тільки серцем ми почули стогін:
"Рятуйте мене, діти! Годі вам
У суперечках убивати роки.
Я ваша мати – з пальмами, калинами,
З березами, ялинами.
Мене вогонь оголює –
Я божеволію!"
І стало Сонце в небі, й ми почули
Його шептання, вогняне й суворе
(Воно спинилось просто над Москвою):
"Вмираю, люди! Вийміть клятий ніж!"
Я одягав спорядження і йшов
До сизої ракети-домовини.
І божевільна мати йшла за мною,
І півень йшов, і йшли собака й кіт –
її сини, народжені безумством.