Вона принесла меду на дорогу.
Встав голова з могили і прощався.
Він став землею вже наполовину:
"Ти вмреш у небі,
в Сонці вмреш, синочку".
І Залізняк приніс мені в дорогу
Свого веселого й наївного коня,
Що гривою патлатив і зорив
Білком прозріння на пекельне небо.
Йшла Соломія-скрипка. Біля персів
Вона тримала зоряного сина.
Він годувався молоком прощання
І дико й жахно позирав на сонце.
А стартовий майдан
був величезним серцем,
Навстіж одчиненим. Мене покинув біс.
Його ножа підлоти я пізнав
У зблідлому пораненому Сонці.
Дивилося воно в мої незрадні очі…
Спасибі вам за смуток планетарний,
Мої премудрі й нерозумні люди.
Спасибі вам за те, що я – ваш брат.
Дивіться серцем – спалахну я скоро.
А чорний ніж впаде на білі руки
Моєї матері,
Коханої моєї
Шовковим трауром.
На золотім щиті палаючого Сонця
Умру я переможцем.
Прощавайте!