Святий Валентій – Іван Франко

Обманом свого розуму й чуття

Перевернути мудрий суд господній?

І чом ти думаєш, що біль і горе

Єсть злом? Сліпий! Одно лиш є

Добро на світі — те, що нас зближає

До вічного добра, що убиває

В істоті нашій грішного Адама,—

Се біль тілесний, горе, бідність, мука!

А ти хвалишся людською любвою,

Не знаючи, що се найтяжчеє

Твоє прокляття! Бо любов ота

Стосотними таємними нитками

До розкошів, покус, отрути світу

Тебе прив'язує! Порвать, стоптати

Ту грішную любов — се перший крок

До вищої, господньої любви!”

Немов ражений громом, остовпів

Валентій. Все, в що вірив від дитинства,

З чим зжився, що любив, усе, усе

Валилось, в порох розпадалось тут

Від тих страшенних слів. Як в'яне древо,

Сокирою у корені підтяте,

Так він схиливсь і руки опустив,

А лиш безкровні губи прошептали:

“І що ж чинити, що чинити маю?”

“Шукай поперед всього,— мовив дід,—

Лиш царства божого і правд його,

А проче все приложиться тобі”.

І се сказавши, вийшов із хоромів.

“О боже мій, і де ж його шукати?

Які стежки ведуть до нього? Як

Свій ум безсильний наострити зможу

До розуміння правд тих так страшних?

О боже мій,— стогнав Валентій,—змилуйсь

І освіти мій ум, мій бідний ум!”

Но ум його вже освічений був!

В душі його під напором страшних

Старечих слів вже пукла милозвучна,

Жива струна гармонії чуття

І розуму, упала віра в себе,

І в труд свій, і в людей; на світ цілий

Він глянув враз мов іншими очима!

Із спальні вийшов батько, повітав

Сердечне і поцілував його;

Та не почув Валентій вже тепла

В повітанні і поцілуї тім,

Не радувавсь душею, не спитав

Вітця, як спалося йому, що снилось,

Не побажав щасливо день пробути.

І тихо відійшов отець від нього,

Не сміючи розпитувать, що сталось,

І в серці окривши жаль батьківський свій.

Валентій чув се все і добре знав,

Що батько буде мучитись весь день

Отим його повітанням холодним;

Щось наче шарпнуло його за серце:

Біжи і кинься батькові на шию,

Сльозами змий той холод неприродний!

Но тут згадалися слова старця:

“Хто ради мене не покине батька,

Той недостоїн бути враз зо мною”,—

І він оставсь, мов кам'яний, на місці.

Ввійшов невольник і на золотій

Тарілці з смирним поклоном подав

йому препишну, пурпуром горючу

Лікійську рожу. “Сільвія Мамілла

Поздоровляє вранці друга свого,

Бажаючи, щоб день його днесь був

Приємний, наче запах сеї рожі”.

Оті слова, люб'ячою рукою

Начеркнені на звитку паперовім,

Котрим обвитий був бадильок рожі,

Мов острий ніж, ударили у серце

Валентія. Поблід і задрижав

Нещасний. Сільвія Мамілла! Ах,

Мов сон чарівний, мов яка неземна

Поява, ціль, бажання всіх людей,

Мов квітка з раю — стала перед ним

Та дівчина, напів іще дитя,

А вже і вповні женщина. Допоки

її не бачив, доти і не думав,

Що може женщина так сильно, ціло

Заполонити ум, мислячий ум.

А як її побачив — рік минув,—

То й сам не стямив, що се дієсь з ним…

Та ні вже! Не до споминок любовних

йому в тій хвилі! Мов рожева хмара

В палкім промінні сонця, промигнула

В душі його щаслива та й болюща

Доба любовних зітхань, сліз, надій

І розчаровань, болів і утіх,

Таємних, страсних поглядів, случайних

Хвилевих стріч, німих запитань, признань.

Уриваних в півслові,— та щаслива

Доба святої першої любви!

Вона минула. Нині всі його

Надії й сни сповнились; та, котру

Він полюбив, його взаїмно любить

І гідна щирої любви; ще місяць,

І він на все назве її своєю.

Ох, аж до нині рана як же він

Щасливий був! Які рожеві думи

Снував він про своє й її будуще!

Тепер змінилось все, мов грім ударив

І в пил розбив пречудную будову.

“Любов ота стосотними нитками

Тебе прив'язує до злого світу!

Вона — покуса до гріха, сам гріх!

Порвать, стоптать її — се перший крок

До вищої, господньої любви!”

Оті слова, мов колесо млинське.

Загуркотіли в голові його,—

І він дрижачими руками взяв,

Пошарпав на шматочки пишну рожу,

Роздер письмо, зложив все на тарілку

І грізно приказав слузі: “Іди,

Озьми і занеси се пані своїй!”

Слуга глядів хвилину остовпілий,

З рознятим ротом, мов не розумів

Тих слів; но, бачачи зловіщу хмару,

Навислу на Валентія чолі,

Пішов понурившись, неначе чув,

Що вість несе страшну, убійчу, люту.

В німій розпуці вів за ним очима

Валентій; серце рвалось в нім, всі нерви,

Всі сустави кричали: “Зупини

Раба! Перекажи йому прихильне слово!

За що вбивать невиннеє дівча,

Що віддало тобі свою любов?”

Но стать старця йому явилась знов,

Згадалися його слова,— і ум

На ретязі залізнії замкнув

Страждуще серце, щоб не доступило

До нього розбунтоване чуття,—

І він оставсь, мов кам'яний, на місці.

Но вже недужі облягли палату.

Їх сотні йшли: у лахах і в порфирі;

Мов гомін галичі, так стопи їх

І зойки висіли у воздусі.

Здригнув Валентій, вчувши стони ті.

В душі його рвонулось щось, немов

Навикнення неодолима сила

Тягла його до любої роботи.

Но враз згадалися слова старцй:

“І чом ти думаєш, що біль і горе

Єсть злом? Вони — одно добро на світі!

На людях тих господній суд; господь

Їх тисне болем, мов вино в тискарні…”

І він почув, як звільна замикаєсь

У нього серце на їх біль і муку.

“Нехай терплятьі їм бог свій хрест дає!”

Но ось зближаєсь гомін і змагаєсь.

Не можучи дождатись лікаря,

Товпа валить у двір, реве, благає:

“О, змилуйся, не покидай болющих!”

І знов щось рвесь в душі його могуче

Здоровеє чуття перемагає,

Не думаючи — він іде до них.

Но — боже! — як відмінними очима

Глядить він нині на ті купи болю

І нужди, що, неначе чорна хмара,

Перед його очима переходять!

Він досі бачив тільки біль і нужду

І на їх дно очей не запускав.

Зато як много власної вини,

Розпусти, злоби, брудноти і зради

Побачив нині! Як гидкими нині,

Як низькими, фальшивими, з джерел

Брудного самолюбства йдучими,

Здались йому похвали і подяки,

Поклони, стони й сльози тих людей!

І він міг досі дихати тим чадом,

Міг жити в нім і любуватись ним

І ще себе здоровим уважати!

О горе, горе! Людська сліпото!

Немов ростина, у котрої корінь

Хробак підточить, голову схиляє,

Опустить листя, в забутті тупому

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: