Притча про красу – Іван Франко

Арістотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш написав:



"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя – жіноча краса.



Тільки мудрість, наука і старші літа

Подають проти неї міцного щита".



Арістотель- мудрець по садочку гуля, –

Бач, Аглая іде і очима стріля!



Та Аглая, котрої надземна краса

Звеселяє людей і самі небеса;



Та їдких її слів і шпаркого ума

Всі боялися, навіть цариця сама.



Арістотель дівчині гаразд придививсь,

Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь



І промовив: "Аглає, благаю, молю!

Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.



На часок-волосок вволи волю мою,-

Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!"



Усміхнулась Аглая. "Се ж почесть мені,

Що на мні зупинив свої очі ясні



Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,

Що умом обняв землю, зглибив небеса.



Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,

Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.



По саду тім, де в'ються доріжки круті,

Півгодини мене повози на хребті".



Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!

Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.



І хламиду він зняв, і рачкує піском,

Його очі Аглая закрила платком,

І сидить на хребті, й поганяє прутком.



Так заїхали враз аж на площу садка,

Де під тінню дерев край малого ставка



Олександер сидів, його мати й весь двір,-

Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.



А Аглая кричить: "Ну, мій ослику, ну!"

Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!"



Аж у круг двораків його дівка пуста

Завела, і зіскочила живо з хребта,



І платок із очей поспішилася знять…

Що там сміху було, то й пером не списать.



Арістотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш написав:



"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя – жіноча краса.



Ані мудрість, наука, ні старші літа

Не дають проти неї міцного щита.



Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець

Може буть проти неї надійний борець".