Червона хустина – Андрій Головко

Дівчата й дух затаїли. Зітхнула якась. А Федорка раптом перехилилася головою за тин і очима зірко придивлялася. Враз хлипнула в себе, наче повітря їй не вистачило, і прутик тину хруснув під рукою.

— Тата повели!

Зблідла одразу. Дивилася вслід по вулиці. Не видно вже, пилом накрило. Чути — зарипіли ворота в маєток — ковтнули юрбу і знов зарипіли. А по вулиці пил побіг сполоханий і ген за селом шмигнув. У бур'яни.

Федорка, плачучи, побігла додому. І всі дівчата посмутились. Почали розходитись.

Марійка з Оксаною „теж пішли тією ж стежкою поміж осик, що нижче городів. Ішли й мовчали. Спереду — Марійка, Оксана за нею. І спитала Оксана раптом:

— А правда, Марійко, що пан казав, ніби у твого батька кіп не братиме?

— Не знаю, — відповіла та. А сама згадала, що справді чула вдома про це розмову, і сказала: — Може, й не братиме. Так чого б же? Не знаю.

Тут Оксані було звертати. Марійка пішла далі, а вона по картоплі звернула до хати. Ішла помалу, і чомусь мимохіть пригадувалося: то пані сердита з голубою парасолькою, то юрба по вулиці в пилу. Ще Федорка пригадалася — зблідла вся, а очі такі злякані-злякані.

Було боляче.

Дід погнав уже пасти на степ: хвіртка в загороді стояла одчиненою. А в сінях на порозі проти сонця — мати з сусідкою.

Оксана підбігла й насамперед розповіла, що бачила заарештованих — погнали вулицею. Бачили й вони. То кацаївські всі, один тільки Семен, батько Федорчин, тутешній, а в Кацаївці ховавсь. Ну й половили.

Оксані сумно так. І хустка, що на колінах лежала, наче аж полиняла одразу. Згадалося (ще не було тоді козаків), дід якось після сходки на дубках отут за двором при всіх сказав Семенові:

— Молодця, Семен! Бідняк, за бідняків і дбаєш. Молодця, синашу! — І по плечі ударив.

А дід же в неї сивий — розумний. Чи то ж знає, що трапилося?

І було сумно. І ще було боляче.

Побігла дівчина в садок, півники свої полила. Ні, тоскне. А сусідка додому пішла, і мати спати поклалася. Така нудьга! Тоді знялась і — з двору. А далі стернями навпростець подалася до діда, що пасе за могилою біля гречки.

Там і була аж до вечора. А як сонце сідало, вернулася^ з дідом разом. Трошки розважена. І спати лягла надійна: адже дідусь каже, — може, ще й випустять.

На другий день Оксана встала рано, як і завжди — ще до схід сонця, і зразу ж по дідовому обличчю догадалася, що трапилося щось надзвичайне: він так кумедно підморгнув до неї І посміхнувся весело.

— Ну, брат, шукай вітру в полі. Утекли наші.

— Хто?

І вмить сама догадалась. Блиснула очима.

— І Федорчин?

— Атож. Усі втекли. Підкопалися з конюшні. А вартові почули, та пізно, як тікали вже. Стрілянину зняли там таку були. Ну, ніч — мати. Піймай його!

Він радо сміявся очима, що так поталанило втікачам. Дивився на онуку, на її очі блискучі і посміхався.

Рада й Оксана, погнала на степ.

До обід пасла з іншими дівчатами вкупі. Грали у крем'яшки, вишивали. Потім прилучилися хлопці до них і почали жартувати: то крем'ях закинуть абощо.

А один хустку червону одняв у Оксани й почав у "революцію" грати. Дівчина сердилась, бо хіба хустку порвати довго? А хлопці не потурали їй. Та таки одняла якось — спасибі, Марійка допомогла. І зразу ж одлучились од них.

Погнали — аж за могилу. Там сіли під копами й почали уставки вишивати, а корови на пшеничищі паслись.

І навколо тиша така. Тільки десь оддалік дзвеніла коса — хтось запізнився з жнивами.

Дівчата посхилялися над шитвом і в два голоси замугичили якоїсь пісеньки. А із-за кіп промінь сонячний і собі глянув на полотно. Блиснув на голці і хрестики червоні позолотив.

— Ой, гарно ж! Що, якби й справді, Марійко, нитки такі — золоті!

Оксана одхилилася й зачаровано дивилася на уставку. Аж глянула набік — теля в гречці. Та хоча б скраю, а то ж на саму середину забрело.

— І, капосне! Ось я тобі дам!

Схопилася з місця й побігла завертати, плутаючись у високій та густій гречці. Враз зупинилася та аж остовпіла неначе. Просто під ногами в неї лежав чоловік. Весь у білому й голова простоволоса, а очі плямами темними дивились на неї. Мовчали обоє. Потім плями очей ворухнулись, і чоловік спитав:

— Злякалася? Не бійсь, дитино, я не страшний.

І якось усміхнувся, наче боліло йому. Оксана аж трусилася вся, але стояла. І поспитав чоловік іще:

— Близько нікого немає?

Дівчина оглянулась: степ… копи… Сказала:

— Нема нікого.

— Ну й добре.

Замовк він, а очима пильно обглянув дівча з ніг до голови. Знову сказав:

— Дивлюсь я, а сорочечка на тобі полатана. бідні, мабуть?

— Бідні, дядю!

Він знов помовчав. А тоді підвівся на лікоть, промовив пошепки:

— Ну, так слухай же: я ховаюсь од козаків. Тільки ж нікому не кажи, а то мене вб'ють. Зрозуміла?

Оксана хитнула головою. Він потім спитав, чи води в неї немає. Ні, є, ось у пляшці, в торбинці. Вона оглянулась: нікого не видко. Тоді, як перепеличка, впала, сіла в гречку. Подала пляшку чоловікові. Той жадно припав до неї й випив усю. Потім пляшку поклав на землю, а до дівчини всміхнувся і знов болюче так:

— Отака рости, дочко, — сказав, — та щаслива будь. Бач, одразу ж полегшало. А то ж із самої ночі — ну, горить усередині, і край. Та ще й ніч безросяна. Думав — згорю.

Оксана насмілилася і спитала:

— А де ж ви, дядю, були, що оце тут? Чоловік помовчав. Далі відповів:

— Утекли вночі. Учора нас половили та й привели в оцю слободу, у панську конюшню закинули. Були б уночі й розстріляли всіх. Ну, а ми підкопалися. О!

Він показав руки свої в землюці і в крові.

— Бач, чим підкопувалися! Аж піт з усіх лив: ніч яка ж тепер: і хвилиночку згаєш — не наженеш. А треба ж до світу хоч у степи вирватись. Ну, й вирвались. Та вартові почули — стріляти почали. А ніч темна, розбіглися на всі боки — лови нас!

Він уже стернею біг, як раптом у ногу дало, так і спіткнувсь. Рачки ліз, а воно світає, світає. Кров'ю стік — нема сили. Тоді у гречку заліз і прищулився…

— Не чула — чи всі втекли? Не вбито нікого?

— Ні, нікого не вбито.

— Значить, усі. А не чула, шукають?

— Е, шукають. В обід як була дома, то розказували — що і в Кацаївку їздили. Ну, не знайшли нікого. Дід же каже: шукай тепер вітру в полі.

— Еге ж, якби не нога. А то й поворухнутися ніяк. А схови — які вже це в гречці, яка у степу голому латочкою маячить.

Ну, та якось буде! Цю ніч тут полежить і день, а тоді вже хоч рачки буде подаватися до лісу, що ген-ген на обрію смужкою темніє.

— Може, таки не знайдуть. — Це Оксана потішає. А як гнатиме завтра, їсти принесе й води повну пляшку.

Чоловік усміхнувся й рукою в землюці, що на ній кров запеклася, провів по голівці білявій.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: