Тут іще дехто з панів підійшов, дивляться на мій білет та дивуються.
– Хто ж це тобі дав? – питають.
– Ніхто, – кажу, – мені не давав, я сам собі купив.
– Нащо ж ти його купив? Це ж дорого – у третьому класі дешевше, – озивається товстий пан з такою бородою, що з щік теліпається, а посередині голе.
– А дешевше , – одвітую.
– Так нащо ж ти сюди купив?
– А ви ж, пане, нащо сюди купили, а не в третій? Адже ж і вам дешевше було б.
Один пан, такий огрядний собі, з чорною бородою, засміявся та й каже:
– Правду говорить.
А той товстий пан, що шлях у нього серед бороди від губів до шиї, вже трохи й сердитенько:
– То ти, а то я! – навчає. – Ти не рівняй, а коли вже сів тут, так сиди тихо та чорт зна чого не розказуй.
– Та хіба ж то я вас, пане, зачепив? То ж ви мене зайняли, – відговорюю йому, та бачу, що воно сердите, та вже й мовчу собі. 1 воно замовкло і пішло в куточок до вікна та й сіло навпроти мене, тільки навскоси трохи, бо я скраю сидів.
Поки ми так оце балакали, вже й поїзд рушив, а трохи .згодом і кондухтор ускочив, – той-таки, що мене виряджав до третього класу. Дивиться на білети та цокає по них. Дійшов і до мене та:
– Ти чого тут? Я ж тобі казав, що не в цей вагон.
– Аж воно таки в цей, – одказую та й подаю йому білета. Він зирк та й ні в сих, ні в тих.
– Так це, – каже, – твій… ваш білет? – уже не знає, як йому й казати.
– Та мій же, мій, – одповідаю.
Він тоді глянув так неймовірно по панах, а той огрядний пан з чорною бородою, читаючи книжку, та й киває з-за книги головою:
– Його, його, – каже.
Здвигнув кондухтор плечима, цокнув по білетові та й вернув. Подався далі.
Коли це трошки згодом підходить до мене той молодень- кий панок із білявими вусиками. Зіперся на стовпчик, утупив у мене очі та й питає:
– А ти ж, мужичок, як це: завсігди їздиш у первому класі? – Випитує б то, що воно за чоловік. – Так, як бог дасть, – кажу. – Чи, може, ти козак?..
– Та козак.
– А де ж ти живеш: на селі чи хутір свій маєш?
– На селі.
– Далеко від станції?
– Де там, зараз і станція.
– Ти ж на станцію ходиш чи їздиш?
– Як коли йду, а як треба, то й їду, – відказую спокійненько, – що то воно далі буде?
– А їздиш же ти одним конем чи парою?
– Як треба, то й трьома поїду.
– Возом, чи, може, чим іншим?
– Як треба возом, то й возом, а як чим іншим, то й іншим, – одспівую паничеві, згадуючи свою гарбу.
– Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?
– Чому нема?
– А хата ж у тебе велика? Докучило вже мені це.
– Та саме як на мене, – кажу. – А у вас, пане, яка, – чи велика?
– Як? – говорить.
– Та хата, – кажу, – у вас велика?
– А тобі яке діло до моєї хати? – вже сердиться панок.
– Та ви ж за мою питаєте, – відказую так собі плохенько. – А наймита ви держите, пане, чи самі на станцію їздите?
– Чорт зна що говориш! – одказав мені на те панок та одвернувся та й пішов.
Ну, дарма. Сидимо собі та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собі про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене.
Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець. Якби такого чоловік заживав, то жінка й не вигонила б у сіни з люлькою.
Е, а це вже не ладанець! Товстий пан із двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й міцна! Ця й мені дух забиває. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить.
Отак собі думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив…
Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мої пани кашляють уже від мого люлечного. Зараз і підбігає той паничик із закрученими вусиками:
– Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?
– Та, – кажу, – пане, покурити схотілося.
– Не можна тут курить! – говорить.
– Адже ж пани курять, – одказую, – от і у вас цигарка в руках.
– То, чуєш, табак не той, а в теб'я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердев.
– Коли ж у мене нема іншого. А хіба ж, – питаю, – тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?
– Авжеж!
– А де ж це написано?
– Отам! – та й показує на табличку.
– Ні, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.
Коли тут як зірветься з місця той пан з двома мичками на щоках, як підбіжить до мене, як гуконе:
– Вон, мужлан! Вон! Не смій курить своєї смердючої гидоти!
А сам аж труситься зо злості, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, мені спершу трохи моторошно стало, а далі думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собі люлечку:
– Ви, пане, не кричіть і не тупотіть, бо й мої такі самі гроші, як і ваші, а ота цигарка, що в вас у руці, може, вона мені смердючіша, ніж вам моя люлька.
Як же затупотить мій пан, як же зарепетує: – Кондухтор!
кондухтор!
Та й побіг із вагона.
За малу годину вже й з кондухтором вертається. Зараз той до мене:
– Не кури!
– А хіба ж не вільно?
– У первому класі не можна такого тютюну.
– А де це написано?
Тик-мик – і цей нічого не відкаже, тільки все:
– Не кури, бо я тебе виведу!
– Ні, не виведете, бо я білета маю. Нехай пани не курять, то й я не куритиму, а як їм вільно, то й мені.
– Дак ти ж би хоч узяв вийшов з вагона та постояв там надворі та й покурив.
– Коли пани виходитимуть надворі курити, то й я виходитиму, вжеж!
Тут той панок із закрученими вусиками як підбіжить до мене, як кине мені на тапчан цигарку:
– На, – каже, – кури, чорт би тебе взяв, та тільки не чади своєю смолою!
– Ні, – одвітую, – у мене й свій є, – нащо мені цей? Не кидайте мені, пане, бо я не собака.
Та хоп тую цигарку пальцем та й скинув її додолу. Як ізчиниться тут лемент та крик! Як позбігаються всі! Пани лаються, панії дріботять та знов-таки лаються, кондухтор лізе відчиняти того вітрогона, що вгорі, та собі верещить, а я мовчки сиджу та люлечку пихкаю.
– От буде станція, – я тебе на станції виведу, їхати не дам далі! – каже кондухтор.
А той пан із чорною бородою глянув на нього пильно та й питається:
– Хіба ви маєте право не давати пасажирам їхати? Кондухтор верть, – поживився, як пес макогоном , –
нічого не відказав та й подався собі. Змовкли й пани, тільки
сопуть та плюють, а той пан із чорною бородою чогось сміється мовчки з-за своєї книги. Загула машина, – уже й станція. Дожидаюся я того кондухтора, – не йде мене виводити. І поїзд рушив, а його нема.
Ну й гаразд!
Я тим часом давно вже й люльку докурив, і дим од неї розвіявся, затихли й пани мої зовсім.
Проскочили ми так іще станцій зо три,– знов заманулося мені курити. Тепер уже, думка, – вийду справді з вагона та надворі покурю – однак же мене жінка вигонить, як я курю в хаті, – вона вже й звикла до нашого ручкового, а то ж таки пани, – з незвички, то їм воно і в носі, і в горлянці теє… Треба й їх пожаліти, авжеж… А свого права я вже доказав.
Одначе тільки сягнув у кисет по люльку, хотів тут набити, бо надворі вітер, – коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересідає до мене.
– Куди їдете? – питає.
– Та до Ч. – відказую.
– Діло там маєте?
– Атож! – кажу, а того й не признаюся, чого саме їду, набиваю люльку далі.
– Чи не хочете, – говорить, – мого?
Та й подає мені повен капшучок цигарок панських.
– Та спасибі, дякую, – у мене ще й свого потягне: вже коли курець, то маю свою люльку й тютюнець.
– Та свій і надалі здасться, – умовляє, – а я був би дуже радий, якби мого зажили: який він вам буде на смак.
Подивився я на нього, – сміється з мене вражий пан: не хоче нюхати ручкового, так підносить турецького. А втім, видко, що добрий чоловік, – може, він, щоб сварки знову не було та нападу на мене. Нема вже чого мені сваритися, коли він до мене по-людському озивається.
– Добре, – кажу, – коли ваша ласка, то й візьму. Узяв, подякував, закурив та й думаю собі:
– Бач, як воно на світі діється: то як собаці кидали, а те- пер уже як людині подають та припрохують. Еге-ге! Треба тільки не подаватися! Так же я тепер і робитиму!
Ото собі думаю, а тим часом машина уже й до Ч. добігає.
Приїхав я до Ч., – у мене, кажу ж, таки й діло було там до знайомого чоловіка. До обід із тим чоловіком, а тоді покупив дещо… Увечері б можна й на машину, щоб додому, та в мене думка не така. Треба ж іще подивитися, яково то самому собі паном бути. Куди б же мені піти?
Розпитуватись у людей не важився, щоб, бува, не насміялися, а надумав собі так, що піду до тіятру. Хоч я сам у ньому й не був, та таки попович наш мені розказував, що там шут- куючи таке роблять, неначе справді воно є: і кохаються, й цу- раються, і миряться, і сваряться, ще й убивають одне одного… а що вже співають та танцюють!.. і так каже, що без сорому при людях і цілуються… А пани сидять та дивляться. Отож піду й я подивитися та й куплю собі панське місце.