Сам собі пан – Борис Грінченко

– Не хапай, – кажу, – не поспішайсь! – та одвів його руку та й подався собі.

Іду далі так, як мені сказано, коли справді сидить за сто- лом якась панночка і білети продає. Підійшов і собі.

– Дозвольте мені, коли ваша ласка, білет!

– Нєту, – каже, – всі попродала, тільки в первих рядах єсть.

– Отого ж мені й треба – первого ряду, – давайте його мені.

– Два рублі, – каже.

– Дарма, – відказую, – давайте! – та й подаю їй два карбованці.

Взяла гроші й дала білета.

Там пани ще роздягаються, ну а я собі був у чумарчині, то так просто й пішов у ту залу, – не питався й куди, бо мені вже розказано, де повертати.

Як увійшов, то тут уже – не буду брехати – таки стало мені дуже моторошно.

Хата така здорова, як клуня, та де! ще більша!.. та вся блищить, – ну, незистино ще дужче, як у церкві!.. А пов нісінько стільців наставляно… народ вештається, та все пани та пані, – які сидять, які ходять… Зроду-звіку не бачив такого, – якби не намірився йти, то, мабуть би, вернувся, а то що дуже вже затявся.

– Держись цупко! – знов кажу собі та все посуваюся, та все посуваюся помалу проміж панами та проміж стільцями, до свого первого ряду ціляючи… Та ще ті панії з довгими хвостами, – ну їй же ти богові моєму, – одній так у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, – мало не впав… Щось мені за це й сказано, та не розібрав… Дивляться на мене всі та дивуються, одначе пускають… Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свій сьомий номер та й сів. Біля мене нікого нема, – тільки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому ряді сидять.

Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на ті здоровенні патрети, що по стінах, та на той хортоплян, що грають на ньому… А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, і вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: "Смотри! Смотри!" Зирнув я так трохи через плече, – коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разів зо два та й став коло мене.

– Мужичок, – каже, – ти не туди попав.

– Ні, туди, – ось у мене й білет є, – відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.

– То що, що білет, – каже, – то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій – ні.

– Хіба, – доводжу, – одежа слухає? Адже люди!

– Та люди – люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.

Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, – загну й я тобі карлючку. Та й питаю:

– А хіба, – кажу, – пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?

А він собі круть та й побіг од мене, нічого не сказавши. Біжи!

Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, – здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:

– Мужичок, уставай, іди!

– Чого? – питаю.

– Нідзя, тут только господам можна, панам.

– Хто заплатив за білет, той тут і пан, – одказую. – Я заплатив, то й сидітиму.

– Іди, бо виведуть!

– Побачимо, – кажу. – Ви лучче йдіть до свого діла, – чого ви до мене причепились, як шевська смола?

Побіг і цей тим слідом. Може, вже й годі, і покинуть? думаю собі.

Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, – так поспішається. Прибіг та як зашипить:

– Вон отсюда!

– Ваше благородіє, – кажу, – ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.

– Взять його!

Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.

Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!..

Коли це якісь паничі назустріч:

– За що ви його ведете: він же мас білет.

– Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! – загарчав хватальний.

Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:

– Забери його в поліцію, – хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!

Повій мене солдат.

Ідемо вулицею – темно вже надворі, ліхтарі скрізь посві- тилися. Пройшли трохи мовчки.

– А куди це ми йдемо? – питаюся.

– Хіба не чув? – одказує. – У поліцію йдемо. А бодай би ти пішов круга-світа! – думаю собі, а сам питаю:

– Так хіба це ви й справді в поліцію мене ведете?

– А веду.

– А нащо?

– Бо звелено.

– А що ж у поліції буде?

– Закину тебе в темну, то переночуєш. Хіба не чув?

– Чув, – кажу. – А як переночую, то що буде?

– А тоді надзиратель буде тобі розказувати по-своєму.

– Що ж то воно: по-своєму? – питаю.

– Хіба не знаєш?

– Не знаю.

– Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я те, то так мені мов окропом хто в обличчя линув, а далі й дух перебило. Зроду мене не бито, – хіба коли мати, як пустував малим, сторч ганчіркою вдарила. Це вскочив по самі вуха!

Ще помовчали. Тоді я й кажу:

– А що якби я зараз оце від вас та втік?

– Який швидкий! – одказує. – Помалу, бо попа звалиш.

– Ну, а якби таки втік? – знову я намагаюся.

– То я б тебе наздогнав і морду набив. А щоб ти і в старцях щастя не мав за таке слово! – думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпіти, щоб не було гірше. А він на мене скоса позира та:

– Не оставайсь, не оставайсь позаду, – іди лиш попереду!

– Та я , -кажу , -й не зостаюсь, а я так собі думаю:

що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?

– То тоді б, наздогнавши, морди не бив, а тільки узяв за шияку та таки й потяг би у поліцію.

– А якби два карбованці, то, може б, вам важко було бігти?

– Ні, не дуже… Ти багач, білети в первому ряді купуєш.

– Отож, що багато витратився я, – кажу. – Ні, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не підбіжите?

– Хто його знає… А що ж я надзирателеві казатиму?

– Скажете, що втік по темному, а ви зачепились, упали та й не наздогнали.

– Хто його знає… Давай три, то, може, й важко буде.

Виняв я три карбованці та укинув йому в руку.

А ми дійшли саме до темнішої вулички. Я й метнувся

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: