тільки за гроші клопочешся!
– Так тобі й треба! – гримає, – не витівай абичого!
Ну, що ти їй казатимеш? То, як їхав, так аж плакала, а як цілий вернувся, так і байдуже, – аби гроші!
Та то б іще дарма, а то біда, що хоч я їй наказував, щоб нікому анітелень, одначе вона таки розказала про все своїй сестрі Хотині, а в тієї язик як лопатень, – так усі й довідалися.
Сміються тоді з мене: панського права, – кажуть, – добувався.
А воно й неправда: не панського, а таки людського.
Та де воно в нас є?
1902. XII. 5, м. Чернігів.