Пішов, ходжу по городу та читаю по тих стовпах, де здорові газети наліплюють, з оттакелезними літерами – шукаю, чи нема де тіятру. Так усе або вчора був, або завтра буде, а сьогодні нема. От мені не щастить. Ходжу від стовпа до стовпа, як дурний… Коли таки натрапив на своє. Хоч воно й не тіятр, та таки щось на нього скидається: "у залі дворянського собранія концерт".
Одміна його зна, думаю собі, що воно за концерт! Одначе, прочитавши газету, бачу, що там грають і співають, – ну, то можна й слухати.
А почому ж там платять? Є місця по півкарбованця і по карбованцю й по два. Ото вже саме панські, як по два.
А де ж це воно є? Написано: "в залі дворянського собранія". Це ж, мабуть, там, де пани-дворяни збираються… то я ж знаю, бо колись туди сам до призводителя дворянського доступався за громадською справою. Чого ж мені ще й шукати? Ото и моє – де пани, там і я.
Ну, поки ще рано, то вернувся на квартиру до знайомого чоловіка, дещо розпитався, куди та як у те собраніє йти, та, діждавшися того вечора, й простую туди. Підходжу до великого того дому, – от, що, знаєте, позад собору, аж там уже перед дверима народу-народу – тиск! Раз у раз тії хвалітони під'їздять та все туди, та все туди! Це ж буде тіснота така, що й києм не протиснеш.
Ну, думаю, голубе, держись цупко, бо тут, гляди, ще дужче завихорить, як на машині в первому класі! Та так сміливо слідком за одним паном у ті ж двері.
Тільки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!
– Ти чого сюди?
– Не хапай, – кажу, – не поспішайсь! – та одвів його руку та й подався собі.
Іду далі так, як мені сказано, коли справді сидить за сто- лом якась панночка і білети продає. Підійшов і собі.
– Дозвольте мені, коли ваша ласка, білет!
– Нєту, – каже, – всі попродала, тільки в первих рядах єсть.
– Отого ж мені й треба – первого ряду, – давайте його мені.
– Два рублі, – каже.
– Дарма, – відказую, – давайте! – та й подаю їй два карбованці.
Взяла гроші й дала білета.
Там пани ще роздягаються, ну а я собі був у чумарчині, то так просто й пішов у ту залу, – не питався й куди, бо мені вже розказано, де повертати.
Як увійшов, то тут уже – не буду брехати – таки стало мені дуже моторошно.
Хата така здорова, як клуня, та де! ще більша!.. та вся блищить, – ну, незистино ще дужче, як у церкві!.. А пов нісінько стільців наставляно… народ вештається, та все пани та пані, – які сидять, які ходять… Зроду-звіку не бачив такого, – якби не намірився йти, то, мабуть би, вернувся, а то що дуже вже затявся.
– Держись цупко! – знов кажу собі та все посуваюся, та все посуваюся помалу проміж панами та проміж стільцями, до свого первого ряду ціляючи… Та ще ті панії з довгими хвостами, – ну їй же ти богові моєму, – одній так у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, – мало не впав… Щось мені за це й сказано, та не розібрав… Дивляться на мене всі та дивуються, одначе пускають… Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свій сьомий номер та й сів. Біля мене нікого нема, – тільки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому ряді сидять.
Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на ті здоровенні патрети, що по стінах, та на той хортоплян, що грають на ньому… А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, і вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: "Смотри! Смотри!" Зирнув я так трохи через плече, – коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разів зо два та й став коло мене.
– Мужичок, – каже, – ти не туди попав.
– Ні, туди, – ось у мене й білет є, – відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.
– То що, що білет, – каже, – то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій – ні.
– Хіба, – доводжу, – одежа слухає? Адже люди!
– Та люди – люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.
Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, – загну й я тобі карлючку. Та й питаю:
– А хіба, – кажу, – пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?
А він собі круть та й побіг од мене, нічого не сказавши. Біжи!
Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, – здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:
– Мужичок, уставай, іди!
– Чого? – питаю.
– Нідзя, тут только господам можна, панам.
– Хто заплатив за білет, той тут і пан, – одказую. – Я заплатив, то й сидітиму.
– Іди, бо виведуть!
– Побачимо, – кажу. – Ви лучче йдіть до свого діла, – чого ви до мене причепились, як шевська смола?
Побіг і цей тим слідом. Може, вже й годі, і покинуть? думаю собі.
Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, – так поспішається. Прибіг та як зашипить:
– Вон отсюда!
– Ваше благородіє, – кажу, – ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.
– Взять його!
Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.
Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!..
Коли це якісь паничі назустріч:
– За що ви його ведете: він же мас білет.
– Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! – загарчав хватальний.
Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:
– Забери його в поліцію, – хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!
Повій мене солдат.
Ідемо вулицею – темно вже надворі, ліхтарі скрізь посві- тилися. Пройшли трохи мовчки.
– А куди це ми йдемо? – питаюся.
– Хіба не чув? – одказує. – У поліцію йдемо. А бодай би ти пішов круга-світа! – думаю собі, а сам питаю:
– Так хіба це ви й справді в поліцію мене ведете?
– А веду.
– А нащо?
– Бо звелено.
– А що ж у поліції буде?
– Закину тебе в темну, то переночуєш. Хіба не чув?
– Чув, – кажу. – А як переночую, то що буде?
– А тоді надзиратель буде тобі розказувати по-своєму.
– Що ж то воно: по-своєму? – питаю.
– Хіба не знаєш?
– Не знаю.
– Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я те, то так мені мов окропом хто в обличчя линув, а далі й дух перебило. Зроду мене не бито, – хіба коли мати, як пустував малим, сторч ганчіркою вдарила. Це вскочив по самі вуха!
Ще помовчали. Тоді я й кажу:
– А що якби я зараз оце від вас та втік?
– Який швидкий! – одказує. – Помалу, бо попа звалиш.
– Ну, а якби таки втік? – знову я намагаюся.
– То я б тебе наздогнав і морду набив. А щоб ти і в старцях щастя не мав за таке слово! – думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпіти, щоб не було гірше. А він на мене скоса позира та:
– Не оставайсь, не оставайсь позаду, – іди лиш попереду!
– Та я , -кажу , -й не зостаюсь, а я так собі думаю:
що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?
– То тоді б, наздогнавши, морди не бив, а тільки узяв за шияку та таки й потяг би у поліцію.
– А якби два карбованці, то, може б, вам важко було бігти?
– Ні, не дуже… Ти багач, білети в первому ряді купуєш.
– Отож, що багато витратився я, – кажу. – Ні, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не підбіжите?
– Хто його знає… А що ж я надзирателеві казатиму?
– Скажете, що втік по темному, а ви зачепились, упали та й не наздогнали.
– Хто його знає… Давай три, то, може, й важко буде.
Виняв я три карбованці та укинув йому в руку.
А ми дійшли саме до темнішої вулички. Я й метнувся
туди, – біжу, аж земля підо мною горить, аж дух мені забиває.
Озирнувсь, – уже його в темному не добачу.
Тоді завернув у другу вулицю, чую – торохтить… їде
звощик. Підождав та так на нього й скочив.
– На станцію, та швидше! Чи вспіємо на поїзд?
– Поганятиму, то вспіємо.
– Так паняй же!
Поки до станції, то все боявся, що спізнюся, а як уві йшов у станцію, то вже не знаю, як і білета вхопив, як і у вагон ускочив.
І що ж би ви думали? Аж поки поїзд рушив, то трусився.
Не страшно мені тих поліцейських самих, та страшно тієї ганьби та зневаги.
Отак я того права добувався… та й не добувся…
Вернувшися додому, то й жінці довго не признававсь. А далі таки й сказав. Вона на мене мокрим рядном, що стільки грошей перевів.
– Тобі, – кажу, – байдуже, що з мене так назнущалися,