Сни ІІрихона – Ірена Карпа

Ірена КАРПА

Сни ІІрихона

Щось спинило мої ноги. Я навряд чи й дійшов до зеленої мідяної брами, на якій написано "Украсти". Я не знав, у чому погрузли ступні. Я просто стояв і мріяв про те, щоб хоча б очі вміли літати. Тоді перетворилися б на двох блакитних птахів і полишили мене, сліпого і смішного, у багні. А назустріч ішли люди. Їхні очі розбігалися в боки, і вони не могли бачити просто перед собою. В мене не було сили дивитись на них, тим паче їх було так багато і всі вони йшли лишень назустріч. Ішли з-за муру міста з важкими ношами в руках. Я знову подумав про браму "Украсти". Позбав мене, Боже, цього необхідного гріха. Обачність мою прости і сотвори в мені Рух твій, Боже. Так стояв я і так думав, а тим часом сонце ще дужче випікало моє тіло. І боявся я, що вже повернув назад, що прикипів я до землі, аби стати нею. І люди йшли та йшли. І те, що було в них поміж очима, глузувало з мене, але руки їхні мене не дотягувались. Всі ті люди були світлі й чисто вбрані, я ж чорнів, і одіж на мені розсипалася. Та в якусь мить я побачив старця, оповитого пісковими хмарами. Він, як і я, був геть чорним і сухим. Чи може то мені приверзлось, бо старець був ген далеко, аж побіля мурів міста. Я знав, що старець дивиться на мене, хоч навіть не бачив, де в нього голова. За якусь хвилю я вже знав його ім’я і те, де в нього були діти. В старця були довгі руки, і ними він виписував знаки на піску. Потім вкладав у ті знаки пташиний послід і ліпив коралі. Я, здається, все життя знав, що, з’ївши тих коралів, зможу й далі йти до міста. Але старець продавав їх лише молодим дівчатам. Тоді, на коротку мить, все сповнювалось любов’ю, та зовсім скоро дівчата ставали матерями, і їхні перса наливались важким молоком. Світла любов помирала. Я заплакав і прокляв старого. Чи, може, поблагословив. Бо то ж він давав покоління місту. Він малював принаду на тілах і вдихав дешеві душі. Старий все знав про мою дитину. Вона померла тричі, як і жінка, що її породила. Вони спалили мій дім і волосся на моїй голові. Я не плакав. Лиш більше ні до кого вже не говорив. Старець на виднокраї не рушав з місця. Не рушав і я. Ми були на двох кінцях однієї жердини. І я зареготав. Та враз закашлявся від піску й замовк, щоб не задушитися. А старець став підходити ближче. Ноги мої вгрузали глибше, але то вже було байдуже. Я догорав. Старий тримав ліву руку у кишені, а правою щось показував небу. Воно стиха клекотіло і шугало хмарами за пальцями старого. Зненацька він тицьнув пучкою у мій бік, і хмари відразу ж опосіли мою голову. Було важко дихати, і я хутко задрімав. Мене ніхто не будив, устав я сам з приходом ночі. Ні хмар, ні старого видно не було. Щось шерехате качалось по моїх грудях. То були дідові коралі. Я стягнув і надкусив одну намистину. Вона бридко смерділа і була квасною на смак. "Якщо я лишу це, то помру". І я почав помалу жувати коралі. Та й знову провалився десь під сон: тілом тіпнуло, і я побачив червоне.

І (?..)

Я був жінкою. Блудницею, як і більшість тих, що носять золото й коштовне каміння у кучерях. Ні, я був відьмою, що, принісши вечерю, розважала гостя химерними картинами на дні вилизаного її отруйним язиком тареля. То, певно, і був мій перший похід у чужі країни і століття, бо на сріблі того тареля я бачив геть незнану історію… Я чув зітхання слов’янок, що злягались із варягами, я бачив розірваний одяг на їхніх персах, чув запах і смак поту на стегнах. Я мацав гарячу кров людей, котрі лиш щойно жили, а тепер вже збирались кормити червів… Я купав чужих дітей у пахучій воді і відносив їх до жертовника, шлях до якого відразу ж забував… Я тікав від стріл і дерся на стіни невідомої фортеці, що ім’я її З. І все те я робив водночас: помирав, віддавався, вбивав і мріяв про вбивство чи злягання. Зрештою, мені було все одно – я байдуже витирав срібний таріль своїм волоссям, крадькома проте заглядаючи, чи не визирне із дзеркала хитре око проклятого старця….

Я прокинувся, лежачи на краю піщаного урвища, лицем до соленої води. Чи то було море з мого поту, чи із сукровиці таких, як я, а чи із сліз незайманих дівчат – не знаю. Голова моя починала переважати в бік водойми, я, здається, вже складався наполовину з голови, наполовину з тулуба, коли ззаду мене хтось смикнув. То був дикий цап, чи коза, котра прийняла мене за перезрілу траву. Я сказав їй, що я – хробак, і вона врятувала моє життя. А я не зжер її пасовисько… То було ранком, і ранок був зеленим.

Сон II. Простування

Бог не був задоволений тим числом. Диявол клав його собі на роздвоєний язик і пошкрябував піднебіння. Він реготав від того лоскоту так сильно, що його живіт ставав величезною шерстяною кулею, і він підлітав так ледве не до Бога. Бог шукав своє число два, але число два вже було Дияволове, і той ні за що не хтів його випльовувати. А без числа два не міг бути зроблений третій день, що мав би втішити Бога. І тоді Бог післав Дияволу сон про Жінку, що сиділа під деревом. Диявол наступив на власну спокусу й кинувся цілувати Жінку. Він незчувся, як випустив своє Два їй до рота. А коли збагнув, що втратив свою забавку, уже не міг відрізнити, де була Жінка, а де він сам. Поки він у розпачі ганяв від одного дзеркала до іншого, Жінка, що ім’я їй Софія, мовчки пішла до Бога. Він тоді саме спав, створивши ще одну одиницю до наступного числа. Жінка не стала будити Його, лише поклала два обабіч одного. Бог прокинувся, і був задоволений. Диявол прокляв Жінку й відтоді напосівся їй відомстити. Жінка розкрила очі й пішла від них геть, не озираючись.

Сон III – відозва

…В мене була жінка, котру я кохав, чи чоловік, який кохав мене, і я також кохала його. Яка різниця. Все одно я обійшов це боком. І лиш тепер, коли я вже старий і сивий, а руки мої схожі на землю, зимними ночами я чую смак своїх солених сліз. Тоді я виходжу з хижі і кричу у ліс її імя. Та на нього не відзивається навіть дика звірина, і ліс стає смертельно німим, геть як той рік, що я провів по її смерті. Хоча, може, й смерть її мені примарилась. Просто однієї ночі я встав і пішов з нашого дому, навіть не торкнувшись до її тіла, що лежало поруч у ліжку. Не знаю, може вона спала. А може то дихав наш пес за стіною чи вітер стиха ворушив фіранками з вікон, що дивилися на схід.

На п’ятий день, у четвер, пес наздогнав мене. Я погладив його чорну голову, і з ляком намацав маленькі ріжки. Тоді пес поглянув мені в саму середину і сумно почвалав до лісу. З тих пір ночами долинає його виття – і то єдиний знак того, що я вже жив (раніше).

… Мене почало помалу засипати піском. Таким тяжким, як сніг. Мені було байдуже, що твориться довкола: ось вже із тиждень я не відкривав очей. Здається, вони мені повернулися в інший бік. Так, саме в інший бік, бо я зчудовано спостерігав теплі водоспади своєї живої крові… І, певно, через мене почався плач дитини, котра все повторювала: "Більматий…" Плач той переростав у безнастанний лемент, репет, ревіння – Боже ж мій, що є страшніше нього? Я не породжував дітей, а лише вбивав чужих: на війні – ворожих солдат, на дорогах – молодих розбійників. Я завжди був старший за них усіх, і моя старість устелена по днищу сном – жовтим, гіркуватим сном із запахом сірки. Не знаю, може сірка й пожерла мою юність і страх. О так, так! Це не я боюся дитячого плачу. Цим виродкам мене не налякати… Та, врешті, й не мені судилось дарувати їм любов.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: