МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ
ПОДАРУНОК НА ІМЕНИНИ
Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарешті з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Він був голоден і злий. Скрипів чобітьми, гримав дверима. Базарні лайки і гармидер участка ще клекотіли у ньому, сердито ворушили губи і квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввійшов у світлицю, ляснув по-офіцерськи лакерованим чоботом в чобіт і з досадою кинув картуз на вікно. Але од того руху підскочив на лутці жінчин беззубий гребінь і легкий, збитий жмуток брудного волосся вчепився до рукава.
— Фу-ти! Бардачні звички!..
Сухий, гарячий, весь в поросі, день вже гас за вікном. На столі каламутне біліли дві порожні тарілки, а перекинута ложка ловила у себе червоний відблиск заходу.
— Сусанна!
— Несу! — обізвався з глибин десь низький, осиплий голос.
Карпо Петрович примостився за столом і розщібнув мундир. Йому було душно. Суконний комір тер шию, а кітель ще й досі перуть!.. Вони пе-еруть!.. І ледве стримавсь од грубої лайки. Нетерпляче пощипував хліб і жував, сопучи носом. Лакеровані чоботи дрібно скрипіли під столом. У дверях з'явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м'який і білий, як з сирового тіста, вона проплила од порога до столу, мов літня хмара, в своїх муслінах, по яких лізли урозтіч якісь безглузді лапаті квітки.
— Мусила гріти… все прохололо…
— А ти б не розкидала своєї куделі по всіх кутках… Сусанна зробила великі очі.
— Де?
Карпо Петрович одігнув палець, ткнув ним назад себе, в вікно, й застиг у гніву вирячкуватих очей та червоного кулака.
— Бардачні звички!..
— Цс… — цикнула жінка на нього, — там Доря.
Карпо Петрович скоса поглянув на щілку в дверях, звідки пробивалося світло, і тепер тільки почув дзвінкий хлоп'ячий голос, який безперестанку співав:
— Сім раз по вісім — п'ятдесят шість… сім раз по вісім — п'ятдесят шість.
Се його заспокоїло зразу. Нахиливсь над тарілкою і потиху почав сьорбати юшку, обводячи інколи оком світлицю.
В кутку, під образами, блимала мертво лампадка, з етажерки звисало новеньке гімназичне пальто, ловлячи в ґудзики гострі червоні бліки.
Хіба завтра неділя? Фу-ти, ну-ти! Як він забув? Завтра ж Дорині іменини…
Сусанна, вип'явши зад у великих лапатих квітках, збирала з помосту своє волосся.
Бардачні звичкиї.. Згадав! Ну, і була в бурдеї, але потому вони законно звінчались. Хіба з неї не вірна жінка? Раз, правда… Та коли б не вона, коли б не пішла на ніч до поліцмейстера, кис би й досі в писарчуках… А тепер — надзиратель. Дорю в гімназії учать, і сама казначейша у них буває…
Кров заливала Сусанні шию, і тільки зморшки на шиї біліли, як крейдяні.
Вона сердито вийшла з кімнати.
Карпо Петрович жував і в задумі м'яко тарабанив пучками в стіл.
— Доря!
Доря став на порозі, сірий й незграбний у своїх довгих, аж до підлоги, гімназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкі й грубі, як в слоненяти.
— Тебе сьогодні питали?
— З географії п'ять.
— А ти часом не того… не бре-бре?
Доря ображено чмихнув і підняв вгору біласті чубки.
— Їй-богу, сам бачив… А Козерогові пару вліпили.
— Що се за Козеріг?
— Там один в нас… Дорька Сосновський…
— Віце-губернаторський син?
— Ми його добре сьогодні нам'яли. Аж кров носом пішла…
Карпо Петрович почув холодок під мундиром. Такий знайомий і неприємний, з яким завжди стрічав начальство.
— Дорь-ка! — крикнув він строго. — Руш мені тільки ще хоч разок — я тобі дам!..
Фу-ти, ну-ти, господи боже… віце-губернаторський син…
Він підняв палець в важкому персні і накивав.
Сусанна унесла лампу і присунула страву. Чоловік не дивився на неї, ще скований здивованням й жахом.
Масна пляма виразно зачорніла при світлі на новенькім сукні мундира.
— Їж… прохолоне… — нагадала йому Сусанна.
Він почав їсти хтиво і неохайне, бризкав соусом на скатерть і жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмішка. Він був задоволений врешті. Те, що його хлопець звався так само, як і віце-губернаторський син, що вони разом учились і що Доря зважився бити таке паненя, — сповняло його радісним подивом. От хоч би й він, Карпо Петрович. Він носив білі погони і шашку, як офіцер… Його боялись, бо міг зробити людям багато лиха… А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачеві через те тільки, що був сином його начальства. Який був вія щасливий, коли йому вдалось одного разу підсадити паничика того у фаетон, а от його Доря… Хе-хе!..
Сусанна тим часом таємничо щось прикривала в кутку на канапі та тривожно поглядала на двері, за якими бубонів Доря уроки.
— Чого ти смієшся?
Він пошепки розказав їй, що чув од Дорі, і обоє довго осміхались до себе очима.
— Хе-хе!
— Хі-хі!
— Завтра наш Доря кінчав десятий рік… — мрійно обізвалась Сусанна, одкривши зіпсовані зуби, і одігнула ріжок подушки, звідки щось заблищало.
— Покажи, Сузя… що там таке? Карпо Петрович піднявся з-за столу, похитався на блискучих од лаку чоботях і підійшов до канапи.
— Цс… — писнула слабо Сусанна, колихнувши важкими грудьми, і всім м'яким тілом, як тістом, що вилізло з діжі, навалилася на подушку.
— Потому покажу… А ти що йому подаруєш?
Карпо Петрович ляснув у пальці. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забігало у заросль волосся, як мілке плесо у лози, покрили зморшки. Він одкрив рота і трохи подумав.
— Я…
Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почує!
Доря їм заважав. Вони хотіли, щоб він швидше йшов спати.
За дверима чулось шелестіння сторінок, ляпання книжкою в стіл і сердите бурчання.
— Чого ти там, Дорик?
Він став на порозі, з чорнилом на лобі й на пальцях, і кисло пхинькнув:
— Задачі не можу рішити.
— Фу-ти, ну-ти! От яке горе… А подай-но сюди задачу, подивимось, що се за звір.
Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмідь перед уликом меду.
Відставив далеко книжку і читав, наче рапорт:
— Троє купців поділитися мали… Ти уяви собі троє купців, наприклад — наш Сруль, Іцько і Пінька… Здається не трудно… Другий мав грошей два рази більше, ніж перший… Розумієш, як перший, а третій стільки, як ті два разом.,. Значить, Пінька мав стільки, як Сруль та Іцько. Ну, зрозумів? Се ж дуже просто.
Але Карпо Петрович і сам не вірив, що це так просто. Він плутав, кричав на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтів роздушити всіх трьох купців, і врешті так впрів, що Дорі неприємно було дивитись на рясні крапельки поту на чолі в батька.
— Ідіотська задача! Чого вас там вчать! Він з злістю одкинув од себе задачник і піднявся сердитий та збентежений вкрай.
— Як вони мучать бідних дітей!.. — обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра під хмарою пишних муслінів.
Але Доря раптом блимнув очима, вдарив себе олівцем в лоб і в дві хвилини задовольнив купців.
— Теж арихметик! — напалась на чоловіка Сусанна. — Не міг розділити кілька рублів…
І обняла щасливим оком сіру фігуру сина, чужу неначе в довгих, аж до підлоги, штанах.
— «Арихметик»!.. Мовчала б, коли сказати не вмієш! — буркнув сердито Карпо Петрович. — У мене свої задачі… Побула б хоч раз на діжурстві.
Він навіть забув у замішанні ляснуть по-офіцерськи чоботом в чобіт.
Вийняв з штанів важкий портсигар, теж офіцерський, зважив його в руці і закурив папіроску.
Зелене світло од лампи м'яко зливалось з рожевим, що стікало з-під образа у кутку, нові ґудзики на гімназичній шинелі горіли, як самоцвіти, а синій дим папіроски хвилював легко у теплім затишку хати. Доря знову бубонів за дверима.
Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю і м'яв у долоні сукно.
— Матеріал добрий, здається… і пошив непогано… Він любовно погладив шинелю і знову повісив на місце.
— Ах, який Доря смішний! Одягся вранці, наклав картуз і став на порозі у моїй спальні. А я була ще в сорочці, тільки що встала, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увійшов… Потому ми довго сміялись…