Михайло Коцюбинський
ГОЛОВА ХОДІ
Степ був сизий, мов крило орла
Василь із сином заорали ранок на сході, у степу, і сіли під возом снідати. Коні коло воза їли овес із січкою, трусили по полудрабках овесини і сіяли на свіжу ріллю сіно з рептуха смикав вітер і люто кидав ним об голи землю.
Сонце підвелося червоне, заспане, а на вітер, по-Василевому, хрести з вінчиками помалювало на небі…
Василь з батьківською ласкою одрізав синові паляниці (пилюга хрускала на зубах), підсунув капустяний листок і і салом і повернув голову до воза, слухав:
– Десь журавлі летять… Птиця весну чує, а вітряно сьогодні…
Він глянув на широкі груди сина, зміряв очима міцну будову його тіла, і легка тінь смутку заломилась вітром на брові Василя:
– Ти б застебнувся… Ет, видумує чортовню: «Закурити хочу». Брат, літо як попокуриш коло коси – не то заку¬риш – почорнієш на жужелицю!..
Обидва засміялись; Павло обтер сіном пальці, нахилився до барила і тихо ковтав воду -«буль-буль»…
Батько дожовував шматок хліба, позирав на коні і гукав за вітром:
– Ну, стій, ще за зиму не вимокла?.. Ич, ребра знать, а губою бринькає, як під осінь!..
Василь устав і поправив борозньому Чалому шаньку, потім накинув на плечі шинелю і знову засміявся до сина:
– Закурить хочеться, правда? А як витягну книжечку про Тараса Григоровича,- будеш сердиться!
Павло скривився і здержав посмішку на русявих вусах – аж заплигала засміятись, але вітер рвонув її, і карі, великі очі Павла дивились на батька не то образливо, не то з проханням.
Він не вдержався.
– Канєшно, курить могилу з хрестом Тараса Григоро¬вича – чортовня, а ще православні, вєруєщі… Мало вам приношу з комнезаму газет?.. Нє-е, давай Тарасову мо¬гилу!..
Дивився насмішкувато на батька – сміялись очі:
– А ще в неділю -«ти б, Павлуша, про гайдамаччину що-небудь прочитав, га?..» Прочитаєш тепер: я шарив-шарив – де це ділося життя Шевченка, а батько, виходить, засмалюють його? Дов-о-о-ль-но: давайте закуримо!
Василь витяг капшук, поклав його на коліна, і на про¬стягнену руку сина -«нє, стой, раз гріх – значить усім гріх» – він почав оправдуватись; голос його хрипко рвався а грудей, поспішав:
– Я ж не курю його «Кобзаря», а тільки ту м’якеньку червону книжечку, де хата… а до могили ще не дойшов і не буду її курити!.. Да.
Він розв’язав капшук і простяг з папером синові, додав:
– Ну, ти ж сам знаєш – край: нема бомаги, а газет власть не присилає… Приходиться…- і Василь винувато гукнув знову на коні: – Ану, Чалий, не дурій!
Павло одірвав листочок паперу, перевернув його і, посмі¬хаючись до батька, прочитав:
– Бачите: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте…»
Василь перевів розмову до землі; книжечку з хатою Шевченка обережно згорнув, поклав у капшук і за іскрами городнього тютюну несміло кашлянув, оббив попілець ци¬гарки:
– До вечора умре десятина, га?
Син затягся димом і пускав носом:
– Умре-е… Ще до захід сонця упораємо. Правда, Ча¬лий?..
Чалий на слова Павлові повернув голову од шаньки, подивився на нього своїми великими очима, де маленькими рівчаками текли од вітру сльози, трохи подумав, підкинув головою шаньку і незадоволено сипнув на землю січки.
Василь підвівся із землі, розправив поперек і ще раз суворо гукнув на коня:
– Ану!
Брови Василя похмарніли під вітром, очі заласкавіли, і він твердо сперся руками на чепіги плуга; слова вирвались з грудей не до сина, а просто в степ – і були рвачкі, мов вітер:
– Тець, ореш, а красних днів не бачиш; була царизна – робили, прийшов Совєт – робимо, а пани як плили шовка¬ми в городах, і по цей день пливуть!
Думав:
– Отут тобі, Павле, все твоє – «Учітеся, брати мої…»,-він злісно обдер на пужалні кору і кинув її аж за обні¬жок: – Така тобі чехоня, вийде на базар з собачкою -плюнуть би не схотів, а візьме масло, що на подворне заплатить виніс… і «не жолтоє!..»
Думка Василя горіла, її підхоплював у словах ві і несміло кидав у сухе бадилля степу…
Він запрягав у борозну Чалого, розправляв під хомут гриву коня і підкидав на мулятину сіна.
– Робочі? Вони теж лямку тягнуть, як і ми… Хіба не приносили на села останні штани на минжу?.. А хто винен»! хто?! Отак і виходить: і власть наша, і порядки нові, а все по-старому, збулися великих панів, чорт наплодив дрібних)!і п’ють як п’явки!.. Кай, капітал, одним словом!.. Ану, рушай, Чалий! А то в тюрму за такі речі підеш!..
Василь злісно засміявся, поправив шлею коневі і твердо став у борозну.
Коні смикнули…
Павло підняв батіг – він звився од вітру: -«Гиття, малі, тупай!..», і коні тупали, земля рипіла під плугом, торішні вінички під барками коней низько схиляли свої нечесані кучері і падали у борозну – їх привертала земля, і сте¬пом – вітер: різкий, м’який, пахучий вітер і дзвін гайки коло плуга…
– Тупай, малі-і-і!..
Над степом стало сонце, Павло здержав коні – поверта¬ли коло Зеленої могили – і зціпив кулак.
– Ви про панів даром такої думки: хто ж тоді лій збиратиме з нас, як їх не стане?.. О, якби…- він не скінчив за вітром думки: – Соб, Канталупка, сліпа, чи що?
Коні йшли добре. Павло водив рівно, держав поводи міцно, очі блищали одним блиском з Чалим, брови сходи¬лися серпами, прижмурені від пилу, ступав по землі широко і твердо.
– Хіба графиня Браницька думала, що я її письма куритиму? Ха-ха-ха!.. І вітер так само разом з Василем:
– Ха-ха-ха!.. Наче воєнна цензура, ха-ха-ха.
На межі дзвонив плуг; тоді Павло припиняв коні і повер¬тав своє лице до степу:
– Які лани держала сама: од залізниць до Дніпра – лі¬си, озера, луги… Мабуть, шматок сподниці дала б скурити, не то письма, аби не орав цієї десятини Василь Орлюк?!.
Старий висмикав істик, прочищав плуга:
– А тепер скрізь кротами поліз по степу мужик – наш степ, брешуть!
Павло сміявся:
– Ого-го-го! Коли діло касається степу, ми тоді як мур; тоді, брат, не скубнеш дурничкою… Зелена могила знає. З вилами боронимо степ, ге?
Він розправляв поводи, слухав, як форкав Чалий до води, і далеко кинув очима до криничовини в левадах: «Напоїть треба…»
Така балачка подобалась Василеві, він держав міцніше чепіги плуга, а коли починали нову борозну, дзвонив ним, мов молодий,- куріла земля… І тільки синова спина сіріла за яблуками на стегнах Канталупки, а голос проти вітру:
– От я хотів би, аби подивилась графиня Браницька, як дядьки з вилами рушають у бій… Зомліла б, тату, щоб побачила вас розхристаного на шляху, гей – зомліла…
Чалий, не слухай!..
У Василя зацвіли очі силою… Він їх прижмурив і повер¬нув головою просто до сонця – там у синіх туманах плив степ і низько-низько, аж над хрестом Покрови, клекотіли журавлі – виводили пісню… І степ, і сонце, і далекий бір _ все співало разом з журавлиною піснею у грудях Василя:
– Земля… Земля… Земля…
Він хотів показати свою радість синові – нахилився, взяв у жменю грудку землі, роздавив її:
– А панський пар добрий, треба сказати правду, вміли, сукини сини, нами обробляти землю!..
Перед його очима стояла лозою панська пшениця – ви¬лискувалась, мінилася смугами зеленими, жовтими, блакит¬ними і гасла на обрії, мов радість Василева. О, він знає, як падало сонце у цвіт польової моркви, мов у чащу,- це була межа панського і мужицького.
Василь став хижим і хитрим:
– Гай гуде і риба грає: пшеничка була, та загула… Не вернеться… Прокурили.
Він похмарнів; слова падали у борозну і побажання землі були прості, мужицькі:
– Хай родить тепер – ми кров’ю сполоскали степ…
Задзвонив плуг, коні рвонули, й леміш вивернув на землю череп людини. Василь із сином стали.
– Оце ж тая Зелена могила, що кров’ю китайців ку¬ріла…
Павло перевернув пужалном голову, оглянув плескатий лоб, розломлену скивицю і задумався…
– Китайці – вірні служаки…
Василь присів і тихо дзвонив істиком об голову, а сина спитав очима в землю:
– Голова, як казан чумацький… А може, це який степовик наш закляк тут із вилами?
Павло скривився і хитнув головою -«ні», а батькові просто сказав:
– Наших тут не били. Хіба не видно? Це голова ході…
Тут були тільки вони.
Одпріг коня і поїхав задуманий напувати під левади; на! дорозі розчісував гриву Чалого, і голова ході в мережиш думки Павлової стояла тільки один мент і заткалася… Його лоскотав степовий вітер, напинав груди, і в пам’яті стала Ганна, його жінка,- а дівчиною якраз тоді – вибирала плоскінь – за стеблиною смикала із свого серця «журавоч¬ку»… Чи син, чи дочка?..
Йому хотілось співати; він пустив вільно поводи і пішов назустріч вітрові шукати у пісні дівчину, що кажуть люди:
А я б рада задля тебе брата отруїти… І з болем дає Павло пораду дівчині – пісня стелеться по гриві Чалого, він стомлено ступає, а степ не слухає, свис¬тить у торішніх бур’янах і на чотири вітри розсотує пісню:
В чистім полі могилочка,
На могилі калиночка,
На калині – гадючина;
На калину сонце пече,
А з гадини отруй тече…
Павло ненавидить таку сестру і кидає коневі, мов то¬варишеві:
– Ні, не цієї, Чалий, треба співати!
Перед ним знову сіріє на ріллі голова ході, кінь щулить вухо – слухає:
– Знаєш, якої співали, коли наступали на Зелену моги¬лу?.. Ти тоді толочив панську пшеницю, рвав копитами коріння вівса, і на всю прить -«ех, карабінка моя, давно порох нюхала» – роями кулі.
Голова ході?
– Я з Хайнан!.. Я з Хайнан!..- Це був дикий крику степу одного китайця.
Павло пам’ятає.
«Сонце пече,- пригадується йому пісня,- а з шаблі кров тече…» …І голова одного ході стоїть і зараз нерозгадана: розстрі¬ляли сорок, а останньому сам отаман волю дав…
Розкошені очі китайця дивились прямо, без страху, тро¬хи закриті віями, і сміялися над смертю.
– Твой думал, ходя не умел умірай? Я не сказал: «З Хайнан!» Знай: патрон єсть – свобод єсть. Мой умірай за свобод… всех свобод умірай…
– Та-а-ак.
Чорна тінь до сонця лягла на мочарищі; іржали коні до води…
Ще мати покійні казали: «З усіх комуністів такий був один розумний ходя, все посміхається: «Бедно,- каже,- живеш». А вскочила до хати Якилинка, він розчинив якусь коробку, витяг чорне-чорне, мов жуки, з синіми камінчика¬ми намисто, передав мені: «Вона ході боїться, дай сама». Попрощався, такий добрий, тільки нелупки й попоїв, хотіла внести ряжанки, а він…»
Павло з якимсь дитячим жалем засміявся:
– Чудна у мене була мати: «А може,- казала,- і мій син десь по чужих українах буде скитатись, а хтось шматок хліба дасть – в горлі стане?..»
Коли напоїв коні, прив’язав до верби Чалого і приліг сам напитись криничної води, споліскував барило – у криниці, між зеленим жабуринням, знову здалась голова ході і пам’ять пустила за вітром ще одне…
Тоді така смага пекла нас, почорніли, мило на конях, а отаман без сорочки кінноті дякував… і кинув своє слово до Ході насмішкувато, з ненавистю:
– Чуєш, хлопці, «патрон єсть – свобод єсть! Мой умі¬рай за свобод». А ми за що вмираємо? І наказ дано мені:
– Ану, Павлику, прожени стовповим шляхом китайоза!
Кавалеристи закидали назад чорні шлики, сміялися, ви¬тирали рукавами гімнастерок піт, і гарячим степом коти¬лась п’яна думка одного повстанця:
– А якому він богу вірує, га?..
Ходя сів на обніжок і ждав; косі очі його дивились на сонце; жовті здорові зуби смоктали колінце житини, а пальцями перебирав траву, здавалось, ловив там метеликів, мережав їм крильця і – пускав…
Я мляво зняв з плеча рушницю, підійшов до ході, він спокійно показав рукою на груди, і мережані метелики заплутались у лайці отамана:
– Чого ти не прогнав його степом?..
Він сильно ударив прикладом по скивиці ходю, і разом з розривною кулею закуріла кров… …У пізній полудень доорали десятину; коні ходили важко, думка Павла не в’язалася з батьківською, і піп замовк.
Коли розорали останню борозну, Василь перехрестився, розправив до чепіг руки і став на захід сонця, мов кремез¬на, згорблена тінь степу, а Павло чогось поспитав батька:
– Де ж ви діли голову ході?
– Е-е, ходя мій лежить коло воза: це ж тут китайців побито?
Павло мовчки кивнув головою, але старий наче забувся і вів балачку далі:
– Справді, чого він прийшов умирать до нас у степи?
Син був незадоволений: голова ході стояла перед ним і зараз, а з нею бій за Зелену могилу і метелики сонце тчуть на крильцях…
– Та-ак… Упорали… це зветься – амінь… і Чалому спа¬сибі.
Коло воза вони застали Ганну, жінку Павлову.
– Сиджу й дивлюся – батько голову китайця хотять додому везти…
Василь мирно, любовно дивився на Павла, рівняв жваву Ганну і рішив по-своєму:
– Трошки не доорана борозна на розум, але роботяща й гарна. Житимуть.
Павло запріг коні, поклав на віз плуга, підібрав сіно, повернув воза до шляху і ще раз підійшов до голови ході, а Ганні по дорозі суворо сказав:
– Сідайте з батьком на віз, тільки рептух собі підклади, понімаєш?
«Мой умірай за свобод…»
Він ударив носком черевика голову ході, вона кумедно розкололась надвоє і покотилась по свіжій ріллі.
Василеві це не сподобалось, він образливо поспитав сина: – І нащо це робить?
А Ганна, мов посмітюха:
– Фі-хі, а вам що, китайця жаль?
Павло задержав віжками коні і сміх Ганни, оглянувся назад, де сіріли дві половини голови ході:
– Хай на чотири вітри рознесе, коли це голова ході, якого я знаю!
Всі мовчали. Віжки заграли у руках Павла, він не слухав, як летіли за вітром слова батька:
– Ге… Отак прийшлося козакові вмерти. Де Китай той…і розкидали людей по світах…
У вибоїнах задзвонив плуг, Павло повернувся всім тілом до Ганни, догоряло у хмарах вечірнє сонце, а вітер нахиляв голову Ганни до нього і на лемеші одбив два силуети…
Ганна згасала під сонцем, мов прив’яла аргонія; вони везли з Павлом якусь свою радість і сміялися… Вона штовхала його:
– У-у, і – сплеще… хіба доктор бог: «Син чи дочка?»
Вітер гнав хмари, переймав Василевого воза, а Павло показував йому свої здорові, поб-ризкані степовим пилом руки коло віжок і різко, бадьоро гукав:
– Тупай, Чалий!.. Скоро домівка…
1923