Голова Ході – Михайло Коцюбинський

Михайло Коцюбинський

ГОЛОВА ХОДІ

Степ був сизий, мов крило орла

Василь із сином заорали ранок на сході, у степу, і сіли під возом снідати. Коні коло воза їли овес із січкою, трусили по полудрабках овесини і сіяли на свіжу ріллю сіно з рептуха смикав вітер і люто кидав ним об голи землю.

Сонце підвелося червоне, заспане, а на вітер, по-Василевому, хрести з вінчиками помалювало на небі…

Василь з батьківською ласкою одрізав синові паляниці (пилюга хрускала на зубах), підсунув капустяний листок і і салом і повернув голову до воза, слухав:

– Десь журавлі летять… Птиця весну чує, а вітряно сьогодні…

Він глянув на широкі груди сина, зміряв очима міцну будову його тіла, і легка тінь смутку заломилась вітром на брові Василя:

– Ти б застебнувся… Ет, видумує чортовню: «Закурити хочу». Брат, літо як попокуриш коло коси – не то заку¬риш – почорнієш на жужелицю!..

Обидва засміялись; Павло обтер сіном пальці, нахилився до барила і тихо ковтав воду -«буль-буль»…

Батько дожовував шматок хліба, позирав на коні і гукав за вітром:

– Ну, стій, ще за зиму не вимокла?.. Ич, ребра знать, а губою бринькає, як під осінь!..

Василь устав і поправив борозньому Чалому шаньку, потім накинув на плечі шинелю і знову засміявся до сина:

– Закурить хочеться, правда? А як витягну книжечку про Тараса Григоровича,- будеш сердиться!

Павло скривився і здержав посмішку на русявих вусах – аж заплигала засміятись, але вітер рвонув її, і карі, великі очі Павла дивились на батька не то образливо, не то з проханням.

Він не вдержався.

– Канєшно, курить могилу з хрестом Тараса Григоро¬вича – чортовня, а ще православні, вєруєщі… Мало вам приношу з комнезаму газет?.. Нє-е, давай Тарасову мо¬гилу!..

Дивився насмішкувато на батька – сміялись очі:

– А ще в неділю -«ти б, Павлуша, про гайдамаччину що-небудь прочитав, га?..» Прочитаєш тепер: я шарив-шарив – де це ділося життя Шевченка, а батько, виходить, засмалюють його? Дов-о-о-ль-но: давайте закуримо!

Василь витяг капшук, поклав його на коліна, і на про¬стягнену руку сина -«нє, стой, раз гріх – значить усім гріх» – він почав оправдуватись; голос його хрипко рвався а грудей, поспішав:

– Я ж не курю його «Кобзаря», а тільки ту м'якеньку червону книжечку, де хата… а до могили ще не дойшов і не буду її курити!.. Да.

Він розв'язав капшук і простяг з папером синові, додав:

– Ну, ти ж сам знаєш – край: нема бомаги, а газет власть не присилає… Приходиться…- і Василь винувато гукнув знову на коні: – Ану, Чалий, не дурій!

Павло одірвав листочок паперу, перевернув його і, посмі¬хаючись до батька, прочитав:

– Бачите: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте…»

Василь перевів розмову до землі; книжечку з хатою Шевченка обережно згорнув, поклав у капшук і за іскрами городнього тютюну несміло кашлянув, оббив попілець ци¬гарки:

– До вечора умре десятина, га?

Син затягся димом і пускав носом:

– Умре-е… Ще до захід сонця упораємо. Правда, Ча¬лий?..

Чалий на слова Павлові повернув голову од шаньки, подивився на нього своїми великими очима, де маленькими рівчаками текли од вітру сльози, трохи подумав, підкинув головою шаньку і незадоволено сипнув на землю січки.

Василь підвівся із землі, розправив поперек і ще раз суворо гукнув на коня:

– Ану!

Брови Василя похмарніли під вітром, очі заласкавіли, і він твердо сперся руками на чепіги плуга; слова вирвались з грудей не до сина, а просто в степ – і були рвачкі, мов вітер:

– Тець, ореш, а красних днів не бачиш; була царизна – робили, прийшов Совєт – робимо, а пани як плили шовка¬ми в городах, і по цей день пливуть!

Думав:

– Отут тобі, Павле, все твоє – «Учітеся, брати мої…»,-він злісно обдер на пужалні кору і кинув її аж за обні¬жок: – Така тобі чехоня, вийде на базар з собачкою -плюнуть би не схотів, а візьме масло, що на подворне заплатить виніс… і «не жолтоє!..»

Думка Василя горіла, її підхоплював у словах ві і несміло кидав у сухе бадилля степу…

Він запрягав у борозну Чалого, розправляв під хомут гриву коня і підкидав на мулятину сіна.

– Робочі? Вони теж лямку тягнуть, як і ми… Хіба не приносили на села останні штани на минжу?.. А хто винен»! хто?! Отак і виходить: і власть наша, і порядки нові, а все по-старому, збулися великих панів, чорт наплодив дрібних)!і п'ють як п'явки!.. Кай, капітал, одним словом!.. Ану, рушай, Чалий! А то в тюрму за такі речі підеш!..

Василь злісно засміявся, поправив шлею коневі і твердо став у борозну.

Коні смикнули…

Павло підняв батіг – він звився од вітру: -«Гиття, малі, тупай!..», і коні тупали, земля рипіла під плугом, торішні вінички під барками коней низько схиляли свої нечесані кучері і падали у борозну – їх привертала земля, і сте¬пом – вітер: різкий, м'який, пахучий вітер і дзвін гайки коло плуга…

– Тупай, малі-і-і!..

Над степом стало сонце, Павло здержав коні – поверта¬ли коло Зеленої могили – і зціпив кулак.

– Ви про панів даром такої думки: хто ж тоді лій збиратиме з нас, як їх не стане?.. О, якби…- він не скінчив за вітром думки: – Соб, Канталупка, сліпа, чи що?

Коні йшли добре. Павло водив рівно, держав поводи міцно, очі блищали одним блиском з Чалим, брови сходи¬лися серпами, прижмурені від пилу, ступав по землі широко і твердо.

– Хіба графиня Браницька думала, що я її письма куритиму? Ха-ха-ха!.. І вітер так само разом з Василем:

– Ха-ха-ха!.. Наче воєнна цензура, ха-ха-ха.

На межі дзвонив плуг; тоді Павло припиняв коні і повер¬тав своє лице до степу:

– Які лани держала сама: од залізниць до Дніпра – лі¬си, озера, луги… Мабуть, шматок сподниці дала б скурити, не то письма, аби не орав цієї десятини Василь Орлюк?!.

Старий висмикав істик, прочищав плуга:

– А тепер скрізь кротами поліз по степу мужик – наш степ, брешуть!

Павло сміявся:

– Ого-го-го! Коли діло касається степу, ми тоді як мур; тоді, брат, не скубнеш дурничкою… Зелена могила знає. З вилами боронимо степ, ге?

Він розправляв поводи, слухав, як форкав Чалий до води, і далеко кинув очима до криничовини в левадах: «Напоїть треба…»

Така балачка подобалась Василеві, він держав міцніше чепіги плуга, а коли починали нову борозну, дзвонив ним, мов молодий,- куріла земля… І тільки синова спина сіріла за яблуками на стегнах Канталупки, а голос проти вітру:

– От я хотів би, аби подивилась графиня Браницька, як дядьки з вилами рушають у бій… Зомліла б, тату, щоб побачила вас розхристаного на шляху, гей – зомліла…

Чалий, не слухай!..

У Василя зацвіли очі силою… Він їх прижмурив і повер¬нув головою просто до сонця – там у синіх туманах плив степ і низько-низько, аж над хрестом Покрови, клекотіли журавлі – виводили пісню… І степ, і сонце, і далекий бір _ все співало разом з журавлиною піснею у грудях Василя:

– Земля… Земля… Земля…

Він хотів показати свою радість синові – нахилився, взяв у жменю грудку землі, роздавив її:

– А панський пар добрий, треба сказати правду, вміли, сукини сини, нами обробляти землю!..

Перед його очима стояла лозою панська пшениця – ви¬лискувалась, мінилася смугами зеленими, жовтими, блакит¬ними і гасла на обрії, мов радість Василева. О, він знає, як падало сонце у цвіт польової моркви, мов у чащу,- це була межа панського і мужицького.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар