По-людському – Михайло Коцюбинський

Михайло Коцюбинський

ПО-ЛЮДСЬКОМУ

Оповідання

Весняний вітер стиха віяв над виноградниками й охолоджував загрітих працею робітників. Вогка земля мліла в гарячому золоті сонячного проміння, вільна від тіней і холодків. Голі дерева немов курились сизо-зеленим димом: щось, наче мрія про розкішну літню одіж, обгортало їх сповнені соком віти. Скрізь було так багато світла й радості, так виразно відчувався трепетний віддих поновленої землі, повітря було таке п'яне й повне щебетання, що мимохіть бажалось руху, крику, реготу…

Тож на роботі було весело. Ці кілька десятків робітників, що прийшли здалека на чужину заробляти щоденний хліб, немов забули на всі свої турботи під впливом весняної днини і так само щиро нищили чужу працю, як дбали за власну. Навряд хто з них думав, гупаючи важкою трамбовкою по зрубаному й засипаному землею винограднику, про хазяїна знищеного саду. Що їм той молдуван і та філоксера! То не їх діло, вони заробляють.

Над виноградником стояв гомін. Здебільшого земляки, вони завжди мали теми до розмов. Вони згадували своє село, своїх людей, наче тільки вчора з ними бачились, – і часто якийсь рух або одне слово, незрозуміле чужому, викликало цілий рій згадок і невпинний регіт.

Сонце припікало. То той, то другий, гупнувши трамбовкою, підносив білий рукав до засмаленого обличчя й обтирав упріле чоло, розпростовуючи зігнуту спину. Цей хвилевий антракт у роботі був таким природним, таким конечним, що я мимохіть звернув увагу на робітника, який ні разу не покористувався їм.

Цей робітник давно вже цікавив мене. Він одрізнявся од других своєю незвичайною працьовитістю, якоюсь завзятістю в роботі; він запекло викидав з себе силу як щось непотрібне й вороже. Його просто одривали від роботи на обід або спочинок, він завжди останнім і з видимою неохотою кидав її. Мовчазний і похмурий, з блідим нервовим обличчям, він рідко коли підводив очі – чорні, з лиховісним вогником. Я звик його бачити у всяку погоду в куцій чугаїнці, в рудій шапці на збитому волоссі, з короткою люлькою в зубах, з якої він раз у раз пахкав, випускаючи струмок синього диму. Я знав, що його звуть Карпом, що він хороший робітник, і більш нічого. Розмовитися з ним мені не вдавалося.

Я підійшов до Максима. Цей був цілком протилежна натура. Високий і білявий, вимуштруваний у військовій службі, од якої лишалась у нього лиш зручність в рухах та брава постать, – він був весь порив і одвертість.

– Ви добре знаєте Карпа? – поспитав я.

– Атож… Ми з їм з одного села, з одного кутка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дворища.

– Чи він зроду такий працьовитий та мовчазний?

Максим осміхнувся:

– Та він трудяга парубок був… звісно, не такий, як тепер, коли його напало…

– Як «напало»? Що напало? – зацікавився я.- Розкажіть, Максиме.

Максим спалахнув. Рум'янець залляв його обличчя, і білі вуси стали немов молочними.

– Багато розказувати, – запнувся він і зараз же почав: – Він, бачите, письменний, грамоту знає, книжку читає. Ще парубком усе, було, до вчителя ходить. А вчитель наш розумний пан був, не гордий, та щось прошпетився, й загнали його кудись… далеко од нас… Так ото було чи в неділю, чи в свято – Карпо вже й сидить в учителя на бесіді. Парубки на вечорниці збираються, кличуть його до дівчат – не хоче.

«Що я,- каже, – почую там розумного, чого навчуся?.. Дурниці, й більш нічого…»

«Чи не в ченці часом гадаєш постригатися?» – жартують було.

«У ченці я не піду, а худобиною нетямущою вік звікувать не бажаю…»

Хлопці й налають його, що він наче худобиною їх нарікає, а він нічого, знов до учителя в гості…

Ми з Карпом товаришували – звісно, зросли укупі, разом і горобців дерли, і товар пасли, разом і парубочили… Оце в неділю збираюсь, було, на музики, підійду до ліси й гукаю Карпа, щоб охотніше було поміж челяддю. А він висунеться з хати та й тягне мене у садок.

«Ходім, – каже, – до мене, я тобі краще щось розкажу».

Не хочеться часом, та так же просить, так просить. Посідаємо в холодку, й почне він говорити, почне оповідати, – про що вже він мені не розкаже! І як люди по чужих землях живуть, і де які звірі водяться, і що всередині у чоловіка робиться, яке серце, з чого кров та як вона по жилах біжить.

Говорить, а очі в нього так і блищать, мов жарини… А часом зіб'ється, запутається.

«Ні, – каже, – не так, піду спитати в учителя».

Недовго й ходив – поїхав учитель…

Засмутився Карпо, не їсть, не п'є, як ніч ходить… Глузують наші, на сміх його беруть:

«Що ти батька рідного поховав чи тобі коняка здохла, що мов неприкаяний тиняєшся, од вітру валишся?»

«Батька!.. що мені рідний батько? Пустив на світ темного, як табака в розі, та й звікуй отак… а цей мені очі одкрив… світ мені тепер не той став, одмінився наче. Тільки не встиг ще про все дізнатися».

«А ти б до нової вчительки… вона 6 тебе довчила», – рають хлопці та моргають один на одного, бо добре знають, що нова учителька така, що й кочергою вижене з школи, коли до неї за чим удасися.

Почав Карпо з нудьги до мене вчащати. Нема вже йому вчителя – то він до мене на розвагу та й виливав журбу свою.

«Дивлюся я,- каже, – на наше життя, й аж страх мене огортає. Цілий вік у ярмі, мов худобина яка; кожен норовить тебе запрягти, та ще й поганяє… А що з того маєш? Ні спочинку, ні страви людської, куліш та борщ нізчимний… В хатах тісно, поросята та телята укупі з дітьми зимують; грязь, дихати нічим, нездорово. А ми ж люди, а не свині у хліву…»

Смішно мені з Карпа.

«Хіба ж ти досі не бачив сього, адже ти зріс отут, разом з нами усіма…»

«Бачив я, та мов не бачив, а тепер мені розвиднілось, полуда з очей спала…»

Та й почне розказувать, як живуть люди по чужих землях, – не знаю, чи правда тому, що в книжках пишуть…

«А ми що? Живемо, як кроти, риючись у землі, і байдуже нам, що світить сонце…»

Отак нудився парубок з рік, а далі втихомирився трохи, оженився. Ну, як очоловічився вже, тоді, звісно, не до книжок і не до думок. Достатки невеликі, цілий день у роботі. Дитинка знайшлася… Став він як і люди: забув за своє. Тільки часом, коли щось дуже дошкулить йому, – от як випас людський присудили панові або як урядник голову побив мому братові, – він, було, лається в громаді:

«Ех ви, заморені, захарчовані! Куди вам заступитися за громаду, коли у вас в жилах юшка з картоплі».

Не скажу вам, що з ним було тоді, як мене у москалі взято. Чотири роки одбув, повернувся додому, чую – новина: Карпова тітка померла – десь у городі служила, – стара дівка, самотня, й записала Карпові двісті рублів. «Ого! – думаю собі. – Тепер мій сусідонько забагатів, піду одвідаю його, чи жив-здоров».

Щойно я на сінешній поріг, а вже з хати шибнуло на мене духом печеного м'яса, мов на великдень. Ввійшов у хату – в печі горить, молодиця щось присмажує, а за столом сидить червоний, аж піт з його капле, Карпо и уминає страву. Зрадів та так з масними устами й поліз цілуватися. Посідали ми. Дивлюсь – на столі повно полумисків і з печеним, і з вареним, а долі кістки валяються.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: