ЄВГЕН МАЛАНЮК
(1897-1968)
Євген Филимонович Маланюк — видатний поет української еміграції, культуролог, літературний критик. Народився 1 лютого 1897 р. в Архангороді на Херсонщині (тепер м. Новоархангельськ Кіровоградської області) у родині українського активіста-просвітянина. Учився (разом з Юрієм Яновським) у Єлисаветградському земському реальному училищі (1906-1914 рр.), був студентом Петербурзького політехнічного інституту (1914 р.). У роки Першої світової війни закінчив Київську військову школу, служив офіцером у царській армії. В період УНР (1917-1921 рр.) стає старшиною петлюрівської армії.
Після падіння Української держави перебував у таборі інтернованих у Каліші, де в 1922-1923 рр. разом з Ю. Дараганом, М. Чирським, М. Гривою видавав щомісячник «Веселка». У 1923 р. переїздить до Чехословаччини. Цього ж року в м. Подєбради закінчив Українську господарську академію і працює інженером у Варшаві й Празі. Активно друкується в галицькій та еміграційній періодиці, зокрема в «Літературно-науковому віснику», «Віснику», часописі «Ми» тощо. У Варшаві й Празі знайомиться і зближається з ідеологом українського інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим, письменником та історіософом Юрієм Липою, поетами Юрієм Кленом, Олексою Стефановичем та іншими і стає найбільш одіозною постаттю в культурному житті української еміграції. Після Другої світової війни входить до МУРу (Мистецького українського руху) і деякий час мешкає в Німеччині, викладає математику в українській гімназії в м. Реґенсбурґ. Наприкінці 40-х років переїздить до СІЛА і мешкає в Нью-Йорку. Помер 16 лютого 1968 р. і похований в «українському пантеоні» у Баунд Бруку в Нью-Джерсі.
Його перу належать 10 поетичних збірок — «Стилет і стилос» (1925 р.), «Гербарій» (1926 р.), «Земля й залізо» (1930 р.), «Земна Мадонна» (1934 р.), «Перстень Полікрата» (1939 р.), «Влада» (1951 р.), «П’ята симфонія» (1954 р.), «Остання весна» (1954 р.), «Серпень» (1959 р.), «Перстень і посох» (1972 р., видана після смерті), а також «Книга спостережень» у 2-х томах, що містить літературознавчі, культурологічні, літературно-критичні та публіцистичні статті й есе, котрі друкувалися в еміграційних часописах. Творча спадщина Є. Маланюка в повному обсязі поки не видана.
У світоглядному плані поезія і проза (есеїстика) Є. Маланюка становлять одне ціле. Найголовнішою, стрижневою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є. Маланюка. Від перших сторінок табірного калуського альманаху «Озимина», що починався циклом «Держава Жовтня», і до останнього вірша «Ностальгії», посмертної книжки «Перстень і посох», де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає «державницький мотив» поезії Маланюка. Та її досить умовно можна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою «Вибрані поезії» (1943 р.), і доробок, написаний після Другої світової війни.
У найзагальніших рисах першому періоду притаманний войовничий «державницький» характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, у яких має очиститися й воскреснути Україна.
Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши трагедійність світопочування поета, скерував його творчість від зумисне позбавленого ліризму «державного» поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови в світоглядній концепції Маланюка. На вершині ієрархії— Бог, вища справедливість, вищий суддя; поет — ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального виміру степової, площинної Батьківщини, натхненник її нової державної історії:
Історизм поезії Є. Маланюка тісно пов’язаний з географізмом. Поет відтворює географію України умовно від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї малої батьківщини до великої. Географія України явлена в ній повністю, окреслена державним зором поета; людина вписана в географію, «виліплена» нею. Звідси ж — наскрізна тема історично-географічного «прокляття степом», яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й бездержавницькому типу людини, витвореному нею. Поезія намагається зняти це одвічне «прокляття» степом, адже вона — звернена до Бога, вона здатна рушити й творити гори:
Позиція Євгена Маланюка — це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не прислуговує ніяким партійним доктринам. У полі його зору були і європейські модерністи від Джойса до Ануя, і літературний процес в Україні від Тичини до Костенко, і чехи, і поляки, і росіяни, і музика, і малярство, і театр. Об’ємна есеїстика поета засвідчує це. Два томи «Книги спостережень» увібрали незмірно ширше коло питань, ніж суто літературне.
Могутній розум та винятково прониклива інтуїція Є. Маланюка, якими він був наділений, були спрямовані на осмислення України — її минулого та сучасного. Він був аристократом духу, а тому й не міг змиритися з упослідженістю Батьківщини. Для того щоб допомогти їй вийти з безчестя, він зробив усе, що може зробити людина його масштабу, — заглибившись в історію, віднайшов і показав головні причини негараздів. Дав діагноз хвороби, що підточувала національний організм — «малоросійство». Попередив, що в роки державності (він вірив у неї попри все) ця проблема лишиться найголовнішою для «державних мужів». Прогноз виявився точним.
Перша збірка Є. Маланюка мала назву «Стилет і стилос» (1925 р.).
Стилет — це символ боротьби, символ дії… Це вітер, рух, напружені м’язи, стиснений на руків’ї п’ястук. Стилос — це світ мистецтва і краси, це світ захоплення гріховною красою…
Назва збірки надзвичайно глибока. Учорашній вояк УНР відкладає тригранний клинок, стилет, і бере до рук мирне перо — стилос (загострена паличка, якою користувалися давні поети і літописці). Це не тільки протиставлення. Це світогляд Євгена Маланюка, що став на герць за свою націю, бо прагнув жаром залізних слів випалити рабську сльозу малороса і показати світу — ось він, справжній українець. Це протиставлення. З одного боку:
А з другого:
Меч вояка за державність України поет змінив на перо. Але мирний стилос у його руках стає стилетом. Уся збірка — це життєва програма Євгена Маланюка.
Поет підкреслює, що боротьба не припинялася: вона триває, тільки зброєю стає слово.