Аналіз «Два кольори» Павличко
«Два кольори» аналіз твору — тема, ідея, жанр, сюжет, композиція та інші питання розкриті в цій статті.
ПАСПОРТ ТВОРУ
Рід літератури: інтимна лірика.
Жанр «Два кольори»: ліричний вірш (пісня).
Тема «Два кольори»: роздуми про долю людини, про те, що для неї найдорожче; це вияв любові до рідної матері, яка своїми руками вишила синові сорочку червоними і чорними нитками: вона стала ліричному герою й оберегом на все життя, і нагадуванням про рідну домівку.
Ідея «Два кольори»: заклик не забувати своє коріння, батьків, те, що є основою життя.
Віршовий розмір «Два кольори»: ямб із пірихієм.
Художні-стильові особливості: вірш «Два кольори» написаний у формі монологу сина, у якому він висловлює свою любов до матері й подяку за її любов і турботу.
Головний образ твору — ліричний герой, який за ментальністю, за вихованням українець. Адже, коли «малим збирався навесні піти у шлях незнаними шляхами», у подарунок від матері отримав сорочку, вишиту «червоними і чорними нитками», — традиційний символ побажання доброї долі. Сорочка, щасливі і сумні дороги, мамина любов допомагають повніше розкрити характер ліричного героя.
Художні засоби:
- епітети: «незнані шляхи», «щасливі і сумні дороги», «вишите життя»;
- метафори: «водило в безвісти життя», «переплелись… мої… дороги», «війнула в очі сивина»;
- символи: «червоне —- то любов, чорне — то журба», вишита сорочка — символ материнської любові, дорога — символ життєвого шляху;
- рефрени: «два кольори мої, два кольори», «червоне — то любов, а чорне — то журба» — утверджують читача в думці, що все життя — це поєднання двох його кольорів: червоного (любові) та чорного (журби). Займенником «мої» автор указує, що приймає і розуміє цей закон життя. Про це свідчить третя строфа.
Сам Дмитро Павличко про створення пісні «ДВА КОЛЬОРИ» розповів: «Пісню «Два кольори» я написав 29 лютого 1964 року, разом з композитором Олександром Білашем. Нам було нудно на комсомольському зібранні, а переді мною сиділа гарна жінка, у чорній хустці з вишитою на ній червоною трояндою, це нагадало мені мою сорочку, і першу строфу я написав просто на коліні. Я відчув, що це початок пісні, так само як золотошукач відкриває краплину золота. Ми втекли із засідання, і в той же день разом з Сашком дописали пісню. Вона лежала рік у Дмитра Гнатюка, а потім, напередодні Жовтневих свят, Гнатюк показав її в ЦК, і там, як він мені розповідав, одна дуже поважна особа сказала, що пісню потрібно переробити, тому що вона не є соціалістичною. Але я сказав, що нічого переробляти не буду, і нехай та поважна особа переписує сама. Петро Шелест (саме він був тією поважною особою), дізнавшись про мою відповідь, розлютився, але потім сказав, що чорт з нею, і нехай Гнатюк співає як є.
Пісня прозвучала, і почала співатися повсюди. Після цього мене і Білаша викликали у партійну школу, де два кагебісти з нами вели бесіду і сказали, що я мав би прекрасно знати, що таке червоне і чорне — мовляв, ми написали бандерівський гімн. Нам тоді просто кості затерпли, бо ми розуміли, чим це загрожує. Я тоді почав говорити, що рушники, сорочки — навіть на Гуцульщині, звідки я родом, — вишивають червоно-чорними нитками. Я сказав, що це народна вишивка, а отже, і народна пісня. Врешті-решт я навіть запитав їх: а який прапор був у Паризької комуни? Я був начитаний і знав, що Паризька комуна мала червоно-чорний прапор. Коли я їм це сказав, вони затихли».