Син – Валер’ян Підмогильний

— Марійко, — сказав Васюренко, — ходив я в город, на останнє виміняв паляницю. Прийшов я, матір нагодував. А чи надовго стане? Все виніс — порожня хата, а я оце — як єсть. Олекса зерно привіз — позичте пуд. Я одроблю вдвічі. Здоровий я, тільки змарнів тепер. Не вік голоду бути — уродить, заживемо. Сама знаєш, який я робітник, еге, як робив був! Позич, Марійко! Не для мене це — для матері просю.

— Пуд зерна! — гукнула Марійка, — Господи помилуй, де ж у нас ті пуди! Четверо дітей з голоду пухнуть, напозичались так, що коні скоро продаватимем. Та чи тобі замакітрилось — отаке сказати: дайте пуд зерна. Вигадали люди, що в нас єсть, а ти й ербії Ну, та то сторонні, їм рота не замажеш, а ти ж рідний, теж базікаєш. Діждала од брата, прости господи!

— З матір'ю останнім поділитися треба, — сказав Васюренко, не підводячи очей. — А ти хоч зернятко хіба дала?

Марійка мов не дочула останніх слів; вона похитала головою.

Марійка мов не дочула останніх слів; вона похитала головою.

— Всі кажуть, і я скажу: погано ти з матір'ю робиш! Не малий ти, слава богу, двадцять три маєш, а як дитина. Матір Бог кличе, а ти її нагло на світі держиш. Мучиш ти її, гріх тобі, Грицю. Не просить вона їсти, а ти її запихаєш. Та чи вона тобі рідніша, ніж мені, чи як? А бачу я — божа тут воля, гріх великий проти Бога йти, — Марійка витерла сльози: — Дай їй спокійно померти…

Васюренко посміхнувся й махнув рукою.

— То значить, як матір помирає, так придушити її? Так, як Володченко жінку або Петриха дитину?

Він підвівся й глянув на сестру — бач, яка гладка, до кісточки не щипнеш!

— Ти що про Бога згадуєш… Та як він бачить з неба, то покарав тебе за скнарість.

Марійка перехрестилась.

— Хай мене Бог боронить од твоєї лютості!

Васюренко пішов геть. Не діжде вона, щоб він ще просив її. Ех, недурно ото пишуть на куркулів — не душі, а залізо, камінь твердий. Він поволі простував до .своєї хати. Оце вже дійшов він до краю, нікуди далі. Хе, паляниця на двох — це ненадовго! А більше немає і взяти ніде. Коло хати Андрія Чоботаря він спинився й скинув подраний картуз: Андрій з жінкою виносили на кладовище своїх хлопців. Зробили нари з ліси, поклали їх, непокритих, і несуть удвох.

— Коли померли? — спитав Васюренко.

— Одно вчора ввечері, а друге сьогодні зрання…

— Та оце поспішаємо, — промовила жінка, — бо, кажуть, сьогодні батюшка ходитиме на могилках, похованих гуртом запечатуватиме.

— Он воно як, — зітхнув Андрій, — несемо… а нас хто нестиме? Так і згниємо в хаті. Ворушись, Парасю!

Вони рушили. Вдома Васюренко сів за хатою в холодку — ой, спека люта, останні сили потом сходять! А він уже й так був знесилений до краю; зомліли руки, обважниш ноги, тіло було мляве і якесь гидке. Було вже за полудень, і вів з'їв трохи хліва. Його занудило, й він мусив лягти від хатою на спину. Так лежав вів довго — вже совце схилилось на захід, а вів ями». Очей нве заплющував, під голову підклав руки — і думати ве думав, і спати не спав. Було тихо, невітряно, навіть у затінку душно, і вуличний пил, здавалось, туманом стелився перед очима. Буле тихо. Тільки раз затупали коній поторохкотіло — їхали зі станції Корнійчук та інші. Коли сонце заходило, йому здалося, що він трохи збадьорішав. Хотів відвестися, але з самої думки про це тіло його защеміло. Він зітхнув і почав засинати — потроху, поволі.

Вранці Васюренко прокинувся пізно — сонце вже добре зійшло. Довгий сон не зміцнив його, тільки ще Клине розв'яжи і розсотав йому тіло. В голові йому стукотіло, і рухи тремтіли. Всередині смоктало, тягло, живіт ніби відвело аж до горла. З рота Дому нашило гнилизною, і вів гикав, почуваючи той сморід. Хотів плювати, але слини не було. Хитаючись, вів пішов у хату. Дикою, страшною видалася йому яорояшеча хати, бруд і ледве чутні зітхання матері. Повітря було мов цвіла вода — здавалось, то сморід з його рога залив хаху. Васюренко спинився й узявся рукою за косяк дверей; вся хата потьмарніла веред ним і попливла від нього далеко геть. «Оце каюк мені», — подумав він, заплющуючи очі. Проте він ще мав у собі сили. Він підійшов до полу і сів, хоч гадову йому шматувало.

— Мамо, — промовив вів.

Хвора надсилу повернула голову. На його глянули байдужі загусклі очі з жовтого, аж синього обличчя; над очима, ковтуном збившись, звисало нечесане сиве волосся, а посередині безладною діркою чорнів на обличчі розтулений рот. Васюренкові здалося, що мати дивиться ротом, а не очима. Ніщо не нагадувало йому матір, ні колишнього життя кояо неї, ні Її турбот, ані праці. Все чуже було в її зморшках, у загостреному носі й у ни точках, що звисали з її плечей замість рук.

— Мамо, їстимете? — спитав Васюренко.

Хвора не ворухнулася: вона лежала на спині, й очі дивилися не моргаючи. Тоді парубок одломив трохи хліба, помочив у воді й поклав їй у рот.

— Мамо, ковтайте! — гукнув він.

Хвора поволі ковтнула й безгучно заворушила губами.

— Мамо, ковтайте! — гукнув він знову.

Спочатку він байдуже подавав матері хліб. А далі по чав відчувати серед хатньої задухи чисту, прекрасну пахощ розмоченого хліба. Ця запашність залоскотала йому душу, і він вдихнув її на поавні легені; він нахилився над паляницею й понюхав її зблизька — розкішні, п'янючі струмки повставали з-над неї. Вія затремтів; слива буйно ринула йому в рот, він ве спльовував її, і вона падала тягучими краплями а підборіддя на груди. «Вже час і мені їсти, — в захватом думав він, — раз на день, уже час…» Васюренка одломив шматок, поклав собі в рот і довго жував не ковтаючи; а далі почав ковтати швидко, за пихаючись, і з ножним ковтком лились йому всередину спокій і сила. Вів заспокоювався, яснішала його голова. «Здоровий я, — гадав він, — хто з хлопців виходив про ти мене на вулиці? Оце тільки трохи занепав. Гей, якби не мати — хіба пропадав би? На Полтавщину чи Київ щину подався б, скрізь зароблю. Мати приборкала ме не — тут нічого не вдаєш. Я не Марійка й не Володченко, щоб людей душити. Матір догляну — таке діло». І дедалі, то легше ставало йому й спокійніше. При спані голодом мрії огортали його. Він гадав про маши ну, якою можна напустити дощ. Що таку машину мож на збудувати — він був того певний. Йому уявлявся величезний паровик — може, сто разів більший за па ротяг, яким він приїхав, і довга-довжезна дуда, і встром лено її аж у окіян. По тій дуді тягне воду сюди, а тут її кидав догори, й вона падає дощем. Під ним красую ться ниви, наливають зерно, хилять додолу важкий колос… А дядько Степан каже, що ми — дурниця, так собі — плюнь та розітри. А потяг — теж тьху? А єроплан? А лістричество? О, він, читав, — як прийде комуна, тоді скрізь лістричество буде. А голод хіба за комуни буде? Він знає, що комуна — це добре, так треба, та тільки ж народ — хоч кілок на голові теши. Он Тиміш Удовенко, що пана вигонив був та з червоною хусткою через груди ходив, про свободу кричав — тепер собі до комерції взявся, по хліб їздить та каже:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: