Канадський зошит – Олександр Підсуха

Один професор, він же поет-абстракціоніст, заповзявся будь-що приперти мене до стінки.

— Чому у вашій країні забороняють абстракціонізм? Це ж порушення елементарної свободи. Чому партія втручається в справи митців? Кому яке діло, як я пишу або малюю? Ніхто не має права позбавляти художника вільно самовиражатись. Що їм тепер робити? Пропадати з голоду?

— Чому пропадати? Зароблятимуть на хліб суспільно корисною працею, а «самовиражатись» можуть за сумісництвом, як це робите й ви.

— ???

Згадую ще одного підпанка. Мріє проскочити колись на білому коні крізь київські Золоті ворота. Спить і бачить, як наші діти не слухаються батьків, звертають з їхньої дороги. Скільки далекосяжних планів пов'язує з кожним ідейно невиразним віршем, ба навіть окремим невдалим рядком, що вискочить, бува, з-під пера молодого нашого поета. Невтямки горепаці, що:

Усе народжується, й гине,

І знов скресає з небуття.

Батьки і діти — це єдине

І нерозривне, мов життя.

Так нероздільно їм і жити,

Нові освоювать віки.

В очах батьків своїх — ми діти,

В очах дітей своїх — батьки.

День вісімнадцятий

КВЕБЕКСЬКИЙ ДІАЛОГ

І

Француз не сяде їсти без вина.

А тут ще й гість.

П'ємо, та не до дна.

Пригубиш — і жвавішає розмова.

Він теж поет, шукач нового слова.

Ось тільки я ніяк не доберу:

Поезію вважає він за гру.

— Один у карти, другий у слова, —

Так і сказав. Ця пісня не нова.

Цікаво, що в поета за душею,

Яку несе, боронить він ідею,

Кого своїм підтримує плечем,

Коли навколо граються з вогнем.

А він своє: — Ви про ідеї, зміст…

Які ідеї? Я не комуніст.

Війни не буде, я не вірю в неї.

Хто б захотів із матір'ю землею

Прощатися?.. Так думають усі.

Я не трибун. Та я служу красі.

Моя краса — це імпульси душі,

Що нам із вами зроду не чужі,

Хоч ви ладні прикинутися іншим.

То ліпше ми розмову цю облишим.

Тут поблизу співа один поет.

Ходім зі мною. А куди — секрет.

II

Кока-кола.

Дівка гола.

І гармидер доокола.

Ну й завів!

Дівці, може, вісімнадцять літ.

Виробляє, господи прости.

А кругом — роззявлені роти,

Очі як не вилізуть з орбіт.

Де я?

Дівка — в світлі. Дим від сигарет.

Чую пісню з темного кутка.

— Це співа відомий наш поет… —

І на дівку оком. — Ну, яка?

— А про що співає він, про що?

— Же ву зем… Любовне тра-ля-ля… —

Дівка імітує чорті й що,

Голим тілом центи заробля.

Годі вигинатися. Облиш!

Хто ти є: людина чи вівця?

Нащо роздягнулась? Та тобі ж

Споконвіку цнота до лиця.

Не страми своїх дівочих літ,

Не ганьби святої чистоти.

Плюнь у ті роззявлені роти,

В очі, що аж лізуть із орбіт.

А поет відомий знов і знов

Із кутка гугнявив про любов.

Пише він за долари «вірші»

Про тваринні імпульси душі.

— Імпульси, а не ідеї, зміст… —

Белькотів своє — сірку під хвіст.

Та на мене раптом очі звів

І осікся. Зрозумів без слів.

День дев'ятнадцятий

ПОЧАТОК ТУГИ

Між хмарами лечу і синім небом,

Між фіолетом і густою синню,

І марю Батьківщиною й шкодую,

Що не вона внизу під фіолетом.

Якби була це ти, моя Вітчизно!

Якби уже летів я на Бориспіль!

Та що я, справді? Тільки ж почалася

Моя мандрівка по світах далеких.

Літак тримає курс до Галіфакса.

Ще тільки лютий, а додому — в червні…

А що, якби я й справді приземлився

В Борисполі, а не у Галіфаксі?

Не буде хай ні квітів, ні оркестрів,

їй-богу, почувався б, як Гагарін,

Коли, планету вперше облітавши,

Землі торкнувся рідної ногами.

Ні, більшого немає в світі щастя,

Як зустріч з Батьківщиною.

Так само

Немає й муки більшої у світі,

Аніж розлука з рідною землею.

День двадцятий

До Галіфакса не долетів. У Сейнт-Джоні роблю пересадку. Сиджу в приміщенні невеличкого затишного аеропорту, і переді мною на всю широку скляну стіну — дивовижний зимовий пейзаж. Небесна синь відбилася на засніжених ялинках, на аеродромному полі. Тиша і спокій у природі теж дивовижні. Проте зовсім протилежне коїться в моїй душі. Занотовую останню строфу туги, відриваю очі від блокнота, а за стіною — вже ні спокою, ні літаків на ялинковому тлі. Снігова завія, суцільна біла каламуть запнула все навкруги і стала співзвучною хіба що одному мені. Політ відкладено до завтра. Пасажирів везуть до готелю в Сейнт-Джоні.

За сніговертю не бачив ні міста, ні готелю, а лише кімнату з ліжком, двома стільцями і столиком. Є й телефон. Та що з нього?

Хуртовина дужчай. Вітер як не вийме рами і разом з нею не вломиться до кімнати. Не своїми голосами заголосили шибки. Чого я тут? На краю світу — один. Жодного радянця в радіусі тисячі миль.

Згадалася мати. Поховав її перед самою поїздкою за океан. На похорон прийшло все село. Плакали люди, плакало й небо, як везли на кладовище. Мати. Моя і не лише моя. Дітям-сиротам у тридцяті роки замінила батьків, а хатина в кіпці вузенької вулички — дитячий будинок.

Вже не зустріне, як завжди було, — малого чи дорослого — з незмінними радощами і словами: «Синочку, а чи надовго?» І почувайся ти найкраще, при повному здоров'ї й силі, а їй неодмінно здасться, що ти змарнів…

Мати! Все життя в чеканнях і вигляданнях. Ніби це була її професія. То з інституту на літні канікули, то з донецького краю у відпустку, то з фронту… А з-за океану — ні, не виглядає.

Одна вона в мене була, одна…

* * *

Чемодани впаковані. Взято квиток.

Я збираюсь летіти в заморські краї.

І прийшли попрощатися друзі мої.

Та чомусь мені мати не йде із думок.

Телеграма у дім! В серце звістка — як ніж!

Що робити мені? Зачекай, чужино!

У село! У соло! У село чимскоріш!

Хоч і пізно уже. Все одно.

Ось хатина. І люди ідуть до двора.

Онде дядько Василь. А у хаті плачі.

Вечоріє. В вікно зазира дітвора.

— От і все, — каже дядько. — Сьогодні…

вночі.

Ще ж учора співала ось тут на грядках

(Як минаю подвір'я, то завжди спиня),

У біленькій хустині, з сапою в руках.

Все робила сама до останнього дня.

Це я знаю. Хотів же забрати з села,

Щоб жила при мені, щоб у місті жила.

І нарешті забрав. Та скінчилась зима:

— Сину, чом не везеш? Бо поїду сама. —

Я не хочу везти, відмовляю, прошу.

— Люди сіють уже. Я без діла сиджу.

Ще ж учора робила. Так всеньке життя.

Ще учора співала. Й нема вороття.

Рвися, серце моє, від скорботи й жалю!

Лиш одного б хотів, про одне лиш молю:

Щоб, як мати, не гнутися в горі-біді,

Щоб, як мати, із піснею впасти в труді.

* * *

Як спішив я додому, до гай-сторони,

До хатини, де перші наснилися сни.

На подвір'я ступив, далі рушить не міг.

Двері й вікна забиті. Зарослий поріг.

І назустріч не йде, як раніше ішла,

Притуливши долоню суху до чола.

Не іде. Це уперше. Й нікого нема.

— Мамо, матінко, ма!.. — Тільки тиша німа.

Залунали людські голоси навкруги.

Удаю, що не чую, простую в луги.

Дайте, дайте побути мені в самоті,

Дайте виплакать очі хоч раз у житті!

День двадцять перший

ЯК ЛАВРІН БОРОЗНА ЇЗДИВ НА УКРАЇНУ

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: