Та що я, справді? Тільки ж почалася
Моя мандрівка по світах далеких.
Літак тримає курс до Галіфакса.
Ще тільки лютий, а додому — в червні…
А що, якби я й справді приземлився
В Борисполі, а не у Галіфаксі?
Не буде хай ні квітів, ні оркестрів,
їй-богу, почувався б, як Гагарін,
Коли, планету вперше облітавши,
Землі торкнувся рідної ногами.
Ні, більшого немає в світі щастя,
Як зустріч з Батьківщиною.
Так само
Немає й муки більшої у світі,
Аніж розлука з рідною землею.
День двадцятий
До Галіфакса не долетів. У Сейнт-Джоні роблю пересадку. Сиджу в приміщенні невеличкого затишного аеропорту, і переді мною на всю широку скляну стіну — дивовижний зимовий пейзаж. Небесна синь відбилася на засніжених ялинках, на аеродромному полі. Тиша і спокій у природі теж дивовижні. Проте зовсім протилежне коїться в моїй душі. Занотовую останню строфу туги, відриваю очі від блокнота, а за стіною — вже ні спокою, ні літаків на ялинковому тлі. Снігова завія, суцільна біла каламуть запнула все навкруги і стала співзвучною хіба що одному мені. Політ відкладено до завтра. Пасажирів везуть до готелю в Сейнт-Джоні.
За сніговертю не бачив ні міста, ні готелю, а лише кімнату з ліжком, двома стільцями і столиком. Є й телефон. Та що з нього?
Хуртовина дужчай. Вітер як не вийме рами і разом з нею не вломиться до кімнати. Не своїми голосами заголосили шибки. Чого я тут? На краю світу — один. Жодного радянця в радіусі тисячі миль.
Згадалася мати. Поховав її перед самою поїздкою за океан. На похорон прийшло все село. Плакали люди, плакало й небо, як везли на кладовище. Мати. Моя і не лише моя. Дітям-сиротам у тридцяті роки замінила батьків, а хатина в кіпці вузенької вулички — дитячий будинок.
Вже не зустріне, як завжди було, — малого чи дорослого — з незмінними радощами і словами: «Синочку, а чи надовго?» І почувайся ти найкраще, при повному здоров’ї й силі, а їй неодмінно здасться, що ти змарнів…
Мати! Все життя в чеканнях і вигляданнях. Ніби це була її професія. То з інституту на літні канікули, то з донецького краю у відпустку, то з фронту… А з-за океану — ні, не виглядає.
Одна вона в мене була, одна…
* * *
Чемодани впаковані. Взято квиток.
Я збираюсь летіти в заморські краї.
І прийшли попрощатися друзі мої.
Та чомусь мені мати не йде із думок.
Телеграма у дім! В серце звістка — як ніж!
Що робити мені? Зачекай, чужино!
У село! У соло! У село чимскоріш!
Хоч і пізно уже. Все одно.
Ось хатина. І люди ідуть до двора.
Онде дядько Василь. А у хаті плачі.
Вечоріє. В вікно зазира дітвора.
— От і все, — каже дядько. — Сьогодні…
вночі.
Ще ж учора співала ось тут на грядках
(Як минаю подвір’я, то завжди спиня),
У біленькій хустині, з сапою в руках.
Все робила сама до останнього дня.
Це я знаю. Хотів же забрати з села,
Щоб жила при мені, щоб у місті жила.
І нарешті забрав. Та скінчилась зима:
— Сину, чом не везеш? Бо поїду сама. —
Я не хочу везти, відмовляю, прошу.
— Люди сіють уже. Я без діла сиджу.
Ще ж учора робила. Так всеньке життя.
Ще учора співала. Й нема вороття.
Рвися, серце моє, від скорботи й жалю!
Лиш одного б хотів, про одне лиш молю:
Щоб, як мати, не гнутися в горі-біді,
Щоб, як мати, із піснею впасти в труді.
* * *
Як спішив я додому, до гай-сторони,
До хатини, де перші наснилися сни.
На подвір’я ступив, далі рушить не міг.
Двері й вікна забиті. Зарослий поріг.
І назустріч не йде, як раніше ішла,
Притуливши долоню суху до чола.
Не іде. Це уперше. Й нікого нема.
— Мамо, матінко, ма!.. — Тільки тиша німа.
Залунали людські голоси навкруги.
Удаю, що не чую, простую в луги.
Дайте, дайте побути мені в самоті,
Дайте виплакать очі хоч раз у житті!
День двадцять перший
ЯК ЛАВРІН БОРОЗНА ЇЗДИВ НА УКРАЇНУ
Бувальщина
Жив собі вуйко за границею,
Лаврін Борозна.
Родом з Тернополя чи з Коломиї,
Хто його зна.
І було у нього чотири сини.
Нівроку, сини — немов соколи:
Тарас,
Андрій,
Ярослав,
Найменшого Остапом нарекли.
Малі діти — горя не знати.
Та як стали ото підростати сини,
Давай свого батька по черзі питати:
— Хто ми?
— Чиї ми?
— З якої сторони?
— Нізвідки! — скаже, було, як зав’яже.
— А мама казали, що ми українці…
— Не слухайте мами, вона вам накаже.
— А хто ж ми, тату? Хто ми?
— Чужинці.
— А я бачив Україну на карті… —
скаже старшенький.
— І я бачив!
— І я!
Одвернеться старий, бо сльози з очей
тільки кап… кап…
Сини відступляться.
Вони не люблять, як батько плаче,
Не розуміють причини.
Переглянуться.
Хай буде по-їхньому!
І в один голос:
— Нема України! Нема України!
Батьку, не плач.
Погладить Лаврін кожного по голівці.
сини один за одним — у двері.
А надворі так гарно! І можна погратися
У гангстерів і мільйонерів.
Так із дня у день,
Так із року в рік.
І Лавріновим повчанням
Загубився лік.
Виросли сини.
І по-всякому вміють,
Тільки не по-українському.
Правда, вареники, чи то пак пироги, і під подушку клали б.
Поженилися.
Пішли діточки.
Одне за одним восьмеро внучат.
Зберуться в неділю всім родом-родиною,
Сидять дід з бабою серед них, мов іноземці.
Не стерпить старий:
— Хто ви? Турки які, бусурмани?
Слова рідного мовить не знаєте?
По-якому дітей називаєте
Ви, безрідні Івани?
Джон, а ходи-ію сюди, — покличе онука
меншенького. —
Як тебе звати?
— Джон.
— Не Джон, а Іванко. А тебе, Білл, — Васильком. А тебе, Мері, — Марійкою. Чуєте, ластовенятка мої? Цукерки хочете?
— Фазер! — скажуть сини одночасно. —
Ми чужинці, хіба вам не ясно?
Тож і маємо просьбу велику:
Не збивайте дітей з пантелику.
Візьме Лаврін голову в руки:
Діждався синівської ласки!
Затуманяться очі одвічною тугою,
І на скатертину кап… кап…
А Мері, в’юнка непосида
(Мале, а розумниця, бач!):
— Я буду Малійкою, діду,
Тільки не плач.
* * *
Занедужав Лаврін Борозна.
Все ввижається гай-сторона,
Де край битого шляху тополі
Розмовляють з вітрами на волі.
І застогне, так тяжко застогне.
Може б, лікар чим-небудь поміг,
Так його не пуска й на поріг.
Позбігались сини: — Що з ним, мамо? —
Бо і їх не впускає так само.
Під дверима посидять, та й підуть.
Лавріниха не знає нічого.
Не доб’ється і слова від нього.
Смерть прийшла чи найшло божевілля?
Наварила цілющого зілля,
Так не хоче ні зілля, ні ліків.
Умовляли, просили, благали.
Не виходив з кімнати два тижні.
А як вийшов — насилу впізнали,
Тільки блиски в очах дивовижні.
— Де, стара, саквояж мій дорожній?
Переглянулись всі: що він каже?
Нащо, нащо йому саквояжі?
— Схаменися, отямся, Лавріне…
— Схаменувся, лечу на Вкраїну,
Гляну хоч перед смертю на неї.
— Батьку, ви при своєму розумі?
Там же бузувір
Вас заарештує
І зашле в Сибір.
Та Лавріна нічим не злякати.
— Вже мені все одно помирати.
А зате хоч вклонюся Дніпру
І у рідному краї помру.
Оточили сини і онуки.
Але стримати, бачать, несила.
— Я ж, Лаврінчику, вмру від розпуки… —
Лавріниха, ламаючи руки,
Мов біля труни заголосила.
* * *
Ой ще довго Лавріниха голосила.
Якось їй приснилася могила,
У якій Лаврінчик спочиває
У сибірськім у холоднім краї.
Сорок днів, як він пішов на «муки».
Сорок днів — ні вістки з України.
Родичі, сини і навіть внуки —
Всі зійшлися на сороковини.
Може б, довше голосила Лавріниха,
Дак у шибку хтось постукав тихо.
До віконця підступила ближче, —
З саквояжем там стояв небіжчик.
— Та впускайте! Доки тут стояти?
— Дід приїхав! — крик зняли внучата.
Відчинили двері: — Батьку! Діду! —
Бачить: віскі, рештки від обіду.
Й миготять свічки на всеньку хату.
— Це по кому?
— По Вкраїні, тату! —
Тут Лаврін як заволає басом:
— Дурні ви і я із вами разом! —
Кинувся, немов несамовитий,
І давай-давай свічки гасити.
— Є Вкраїна, край наш солов’їний!
— А сини: — Немає України!
Батько: — Є!
Сини: — Нема!
Перший: — Швидко на гачок впіймався!
Другий: — Що, більшовикам продався?
Третій: — Чадом гемонським подихав?
А четвертий: — Батько з глузду з’їхав!
Оце тобі! Навчив на свою голову!
І як стукне кулаком по столу, —
Всі чарки із дзенькотом додолу.
Стало тихо, мов у домовині.
Та Марійка раптом:
— Є Вклаїна!
Кинулись до діда всі онуки.
— Є Вкраїна! — й просяться на руки.
— Ви ж мої розумники… — гладив кожного по голівці, а з очей кап… кап…
День двадцять другий
У високості думається краще. Може, тому, що розсуваються обрії і вся планета перед тобою мов на долоні. Бачу Москву і Київ, Бухарест і Варшаву, Пхеньян і Гавану. Видно весь світ і дорогу, якою іде людство. Чого лише не діялося на ній за людську історію! Усе, що діялося, діється і діятиметься, — бачу з піднебесся.