Канадський зошит – Олександр Підсуха

Та що я, справді? Тільки ж почалася

Моя мандрівка по світах далеких.

Літак тримає курс до Галіфакса.

Ще тільки лютий, а додому — в червні…

А що, якби я й справді приземлився

В Борисполі, а не у Галіфаксі?

Не буде хай ні квітів, ні оркестрів,

їй-богу, почувався б, як Гагарін,

Коли, планету вперше облітавши,

Землі торкнувся рідної ногами.

Ні, більшого немає в світі щастя,

Як зустріч з Батьківщиною.

Так само

Немає й муки більшої у світі,

Аніж розлука з рідною землею.

День двадцятий

До Галіфакса не долетів. У Сейнт-Джоні роблю пересадку. Сиджу в приміщенні невеличкого затишного аеропорту, і переді мною на всю широку скляну стіну — дивовижний зимовий пейзаж. Небесна синь відбилася на засніжених ялинках, на аеродромному полі. Тиша і спокій у природі теж дивовижні. Проте зовсім протилежне коїться в моїй душі. Занотовую останню строфу туги, відриваю очі від блокнота, а за стіною — вже ні спокою, ні літаків на ялинковому тлі. Снігова завія, суцільна біла каламуть запнула все навкруги і стала співзвучною хіба що одному мені. Політ відкладено до завтра. Пасажирів везуть до готелю в Сейнт-Джоні.

За сніговертю не бачив ні міста, ні готелю, а лише кімнату з ліжком, двома стільцями і столиком. Є й телефон. Та що з нього?

Хуртовина дужчай. Вітер як не вийме рами і разом з нею не вломиться до кімнати. Не своїми голосами заголосили шибки. Чого я тут? На краю світу — один. Жодного радянця в радіусі тисячі миль.

Згадалася мати. Поховав її перед самою поїздкою за океан. На похорон прийшло все село. Плакали люди, плакало й небо, як везли на кладовище. Мати. Моя і не лише моя. Дітям-сиротам у тридцяті роки замінила батьків, а хатина в кіпці вузенької вулички — дитячий будинок.

Вже не зустріне, як завжди було, — малого чи дорослого — з незмінними радощами і словами: «Синочку, а чи надовго?» І почувайся ти найкраще, при повному здоров’ї й силі, а їй неодмінно здасться, що ти змарнів…

Мати! Все життя в чеканнях і вигляданнях. Ніби це була її професія. То з інституту на літні канікули, то з донецького краю у відпустку, то з фронту… А з-за океану — ні, не виглядає.

Одна вона в мене була, одна…

* * *

Чемодани впаковані. Взято квиток.

Я збираюсь летіти в заморські краї.

І прийшли попрощатися друзі мої.

Та чомусь мені мати не йде із думок.

Телеграма у дім! В серце звістка — як ніж!

Що робити мені? Зачекай, чужино!

У село! У соло! У село чимскоріш!

Хоч і пізно уже. Все одно.

Ось хатина. І люди ідуть до двора.

Онде дядько Василь. А у хаті плачі.

Вечоріє. В вікно зазира дітвора.

— От і все, — каже дядько. — Сьогодні…

вночі.

Ще ж учора співала ось тут на грядках

(Як минаю подвір’я, то завжди спиня),

У біленькій хустині, з сапою в руках.

Все робила сама до останнього дня.

Це я знаю. Хотів же забрати з села,

Щоб жила при мені, щоб у місті жила.

І нарешті забрав. Та скінчилась зима:

— Сину, чом не везеш? Бо поїду сама. —

Я не хочу везти, відмовляю, прошу.

— Люди сіють уже. Я без діла сиджу.

Ще ж учора робила. Так всеньке життя.

Ще учора співала. Й нема вороття.

Рвися, серце моє, від скорботи й жалю!

Лиш одного б хотів, про одне лиш молю:

Щоб, як мати, не гнутися в горі-біді,

Щоб, як мати, із піснею впасти в труді.

* * *

Як спішив я додому, до гай-сторони,

До хатини, де перші наснилися сни.

На подвір’я ступив, далі рушить не міг.

Двері й вікна забиті. Зарослий поріг.

І назустріч не йде, як раніше ішла,

Притуливши долоню суху до чола.

Не іде. Це уперше. Й нікого нема.

— Мамо, матінко, ма!.. — Тільки тиша німа.

Залунали людські голоси навкруги.

Удаю, що не чую, простую в луги.

Дайте, дайте побути мені в самоті,

Дайте виплакать очі хоч раз у житті!

День двадцять перший

ЯК ЛАВРІН БОРОЗНА ЇЗДИВ НА УКРАЇНУ

Бувальщина

Жив собі вуйко за границею,

Лаврін Борозна.

Родом з Тернополя чи з Коломиї,

Хто його зна.

І було у нього чотири сини.

Нівроку, сини — немов соколи:

Тарас,

Андрій,

Ярослав,

Найменшого Остапом нарекли.

Малі діти — горя не знати.

Та як стали ото підростати сини,

Давай свого батька по черзі питати:

— Хто ми?

— Чиї ми?

— З якої сторони?

— Нізвідки! — скаже, було, як зав’яже.

— А мама казали, що ми українці…

— Не слухайте мами, вона вам накаже.

— А хто ж ми, тату? Хто ми?

— Чужинці.

— А я бачив Україну на карті… —

скаже старшенький.

— І я бачив!

— І я!

Одвернеться старий, бо сльози з очей

тільки кап… кап…

Сини відступляться.

Вони не люблять, як батько плаче,

Не розуміють причини.

Переглянуться.

Хай буде по-їхньому!

І в один голос:

— Нема України! Нема України!

Батьку, не плач.

Погладить Лаврін кожного по голівці.

сини один за одним — у двері.

А надворі так гарно! І можна погратися

У гангстерів і мільйонерів.

Так із дня у день,

Так із року в рік.

І Лавріновим повчанням

Загубився лік.

Виросли сини.

І по-всякому вміють,

Тільки не по-українському.

Правда, вареники, чи то пак пироги, і під подушку клали б.

Поженилися.

Пішли діточки.

Одне за одним восьмеро внучат.

Зберуться в неділю всім родом-родиною,

Сидять дід з бабою серед них, мов іноземці.

Не стерпить старий:

— Хто ви? Турки які, бусурмани?

Слова рідного мовить не знаєте?

По-якому дітей називаєте

Ви, безрідні Івани?

Джон, а ходи-ію сюди, — покличе онука

меншенького. —

Як тебе звати?

— Джон.

— Не Джон, а Іванко. А тебе, Білл, — Васильком. А тебе, Мері, — Марійкою. Чуєте, ластовенятка мої? Цукерки хочете?

— Фазер! — скажуть сини одночасно. —

Ми чужинці, хіба вам не ясно?

Тож і маємо просьбу велику:

Не збивайте дітей з пантелику.

Візьме Лаврін голову в руки:

Діждався синівської ласки!

Затуманяться очі одвічною тугою,

І на скатертину кап… кап…

А Мері, в’юнка непосида

(Мале, а розумниця, бач!):

— Я буду Малійкою, діду,

Тільки не плач.

* * *

Занедужав Лаврін Борозна.

Все ввижається гай-сторона,

Де край битого шляху тополі

Розмовляють з вітрами на волі.

І застогне, так тяжко застогне.

Може б, лікар чим-небудь поміг,

Так його не пуска й на поріг.

Позбігались сини: — Що з ним, мамо? —

Бо і їх не впускає так само.

Під дверима посидять, та й підуть.

Лавріниха не знає нічого.

Не доб’ється і слова від нього.

Смерть прийшла чи найшло божевілля?

Наварила цілющого зілля,

Так не хоче ні зілля, ні ліків.

Умовляли, просили, благали.

Не виходив з кімнати два тижні.

А як вийшов — насилу впізнали,

Тільки блиски в очах дивовижні.

— Де, стара, саквояж мій дорожній?

Переглянулись всі: що він каже?

Нащо, нащо йому саквояжі?

— Схаменися, отямся, Лавріне…

— Схаменувся, лечу на Вкраїну,

Гляну хоч перед смертю на неї.

— Батьку, ви при своєму розумі?

Там же бузувір

Вас заарештує

І зашле в Сибір.

Та Лавріна нічим не злякати.

— Вже мені все одно помирати.

А зате хоч вклонюся Дніпру

І у рідному краї помру.

Оточили сини і онуки.

Але стримати, бачать, несила.

— Я ж, Лаврінчику, вмру від розпуки… —

Лавріниха, ламаючи руки,

Мов біля труни заголосила.

* * *

Ой ще довго Лавріниха голосила.

Якось їй приснилася могила,

У якій Лаврінчик спочиває

У сибірськім у холоднім краї.

Сорок днів, як він пішов на «муки».

Сорок днів — ні вістки з України.

Родичі, сини і навіть внуки —

Всі зійшлися на сороковини.

Може б, довше голосила Лавріниха,

Дак у шибку хтось постукав тихо.

До віконця підступила ближче, —

З саквояжем там стояв небіжчик.

— Та впускайте! Доки тут стояти?

— Дід приїхав! — крик зняли внучата.

Відчинили двері: — Батьку! Діду! —

Бачить: віскі, рештки від обіду.

Й миготять свічки на всеньку хату.

— Це по кому?

— По Вкраїні, тату! —

Тут Лаврін як заволає басом:

— Дурні ви і я із вами разом! —

Кинувся, немов несамовитий,

І давай-давай свічки гасити.

— Є Вкраїна, край наш солов’їний!

— А сини: — Немає України!

Батько: — Є!

Сини: — Нема!

Перший: — Швидко на гачок впіймався!

Другий: — Що, більшовикам продався?

Третій: — Чадом гемонським подихав?

А четвертий: — Батько з глузду з’їхав!

Оце тобі! Навчив на свою голову!

І як стукне кулаком по столу, —

Всі чарки із дзенькотом додолу.

Стало тихо, мов у домовині.

Та Марійка раптом:

— Є Вклаїна!

Кинулись до діда всі онуки.

— Є Вкраїна! — й просяться на руки.

— Ви ж мої розумники… — гладив кожного по голівці, а з очей кап… кап…

День двадцять другий

У високості думається краще. Може, тому, що розсуваються обрії і вся планета перед тобою мов на долоні. Бачу Москву і Київ, Бухарест і Варшаву, Пхеньян і Гавану. Видно весь світ і дорогу, якою іде людство. Чого лише не діялося на ній за людську історію! Усе, що діялося, діється і діятиметься, — бачу з піднебесся.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: