Євген Плужник
Галілей
От ликующих, праздно болтающих,
Обагряющих руки в крови
Уведи меня в стан погибающих
За великое дело любви.
Н.Некрасов
Марусі Юрковій присвячую
По безмежних просторах знайома путь
Не втомила землю і досі,
Бо ось знову дощі ідуть,
Осінь.
І коли повз кав'ярні, де теплі огні,
В черевиках іду подертих,
Чогось раптом спокійно-спокійно мені —
Чи то жити, чи вмерти…
Ах, ця осінь!
Це з нею постійно так:
Стисне серце в малий кавалок, —
І ось дні —
Наче сірий тифозний барак,
А за вікнами плями галок.
Гей, спокійні, досвідчені! Всякі!
Ви!
Чиї щелепи, мов обценьки!
Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави…
Взагалі, я дуже тихенький.
Не потрібно, звичайно, такої бридні
Тим, що мають нервову систему хорошу!
Ну, а я, хто обідає раз на три дні,
Інакше не можу!
Може, й справді такий обиватель я,
Що весь біль мій — пальто без вати;
Тільки ж, може, це з того, що я відтіля,
Де закон — не по разу вмирати!
Що я можу про себе сказати ще?
— Бути щирим — не всім зуміти! —
Хіба те, що під сірим вечірнім дощем
Десь на розі вити б і вити.
Так, як виє на місяць голодний вовк,
Дужий пращур собаки! Не замовк,
Не замовк,
Не замовк
Голос споминів всяких!
Крізь минуле і кожну хвилину нову,
Крізь кохання чую і книгу —
Ау-у! — вовчий вигук.
Так, як виє дикун чорношкірий десь
У байдужі вуха природі…
Ах, я знаю, дикун той сховався увесь
В моїм серці насподі!
Так, як вили колись і мої діди,
Називаючи вий цей співом,
Коли співів чужих сліди
Заливали червоним пивом!
Гей!
Та тільки ж тихенький я…
І мені потихеньку вити
В мертві вуха нудних киян
Під осінній холодний вітер…
І такий я злиденний увесь,
І убого мені, убого…
І Тичина, і Рильський, й Олесь…
І нікого-нікого…
Ну кому розповім я про ранній біль
І про віру мою у біль цей,
Коли мрія загальна — щоб вісім неділь
Та на одному тижні зряду!
Та й не треба нікому ніяких слів:
Міліард дев'яносто чотири промови!
Головне — заробив і з'їв
І щоб трошки здоровий!
Ну на чорта, встромившись в сівке пальто,
Комірком затуливши шию,
В гущу давніх повій і нових авто
Десь на розі безглуздо вию:
— Нехай буде воля твоя,
Часе мій.
На землі натомленій цій!
Комашинка маленька я
На твоїй байдужій руці…
Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля…
Мій народе!
Темний і босий!
Хай святиться твоє ім'я!
Хай розквітнуть нові жита
Пишним цвітом нової слави!
Гей, ти, муко моя свята,
Часе кривавий!
Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстати в безсмертнім міті,
Всім
Їм —
Осанна!
Й раптом тиша мені незнана
Кривить сміхом покірний рот, —
Ах, і в серці гаряча рана —
Остогидлий всім анекдот!
Тоді бачу — в проваллях камінних
Чудернацький дикий танець!
І нікому ніхто не винен,
І давно вже з нас кожний — мрець!
Танці… злидні… карати…
парфуми…
Гаманці…
Гаманці…
Гаманці…
Як до речі вигукують думи
Десь на розі старці!
Пруть до церкви, на смерть, в ресторани…
Жруть, торгують собою, плюють
В непромиті, неславлені рани —
Живуть!
Гей, ти, вулице!
Потного м'яса
Безбережна, безкрая ріка!
Й над усім — два словечки з Тараса
І обмитий дощами плакат!
Ну кому це потрібно сьогодні?
Дурень той, хто ще й досі поет!
Вчора — модні частушки народні,
А сьогодні — уривки з старих оперет!
Ет!
Нічні пригоди ріжні
Напрочуд дивовижні!
О часе!
Часе мій!
Хоч ти почервоній!
Ах!
В яких таких словах,
В рядках, скажіть, яких
На розі днів моїх
Від болю закричу?
Мовчу.
І, як і всі, лечу
З землею в далечінь…
О серце, відпочинь! —
Закон.
Ти не одне — мільйон!
І не мільйон — світи
Палають до мети
Вогнем!
А щоб за сірим днем
Десь обрій не загиб,
Попросимо підем —
Чи не допомогли б…
Homo sapiens я…
Хлип… хлип…
Дайте мені на хліб!
Кормителі!
Хай царствують ваші родителі
Вічно,
А я денно і нічно
За них хлип… хлип…
Дайте мені на хліб…
Не минайте!
Темний я з болю — не бачу.
Радість останню трачу.
Чуєте: плачу —
Хлип…
Хлип…
Дайте мені на хліб
На шматочок…
Матінки, мене пожалійте,
Батечки, мене научіте,
Як його в світі жити
Мені…
О, ні!
Не копійки брудні!
Дайте шматочок щирости!
О, коли б серцем вирости
До безмежної, як біль, тишини!
Але мовчки проходять вони,
Кожний кожному завше далекий…
І вже вечір вогкий догнив,
І не сплять лиш аптеки…
Та ще серця самотній стук…
І лягає мокрий туман
На безлюдний майдан,
На брук…
Звук
Кожного
Кроку
Мертвий такий,
Так, наче збоку
Минулі віки —
Вулиць провалля чорне…
Знову самотність знайома горне
До себе мою утому…
Що ж, додому —
Забудеться!
Та чого ж тільки кожна вулиця
Серед ночі чужа й нова,
А до серця тихенько туляться
Незнайомі слова:
— Гей, ви, села! Забуті ниви!
Чи на лоні ж ваших годин
Десь розквіт хоч один щасливий,
Вашим болем прекрасний крин?
Що я знаю? Нічого не знаю!
Взагалі я не знаю нічого…
Ах, я тільки конаю
Убого…
Ах, я тільки бажаю
Одного:
Тишини! Хни…
Інтелігентщина ця вже!
Хоч би форма якась нова!
Просто завше
Нудні слова!
Кооператор один знайомий
(Сірий костюм, рукавички, бриль)
Говорив мені:
— Вам двадцять сьомий,
А ви й досі ще гниль!
Зрозумійте ж, що має рацію
Зараз бути лиш той,
Хто кохає кооперацію
Або має авто!
О!
А над містом пливуть тумани…
Орбітою лине Земля…
Як тихо безлисті каштани
Шумлять…
Десь зерно під ораним хутром
Вже, певно, рости почало…
А ніч так спокійно і мудро
До мене схилила чоло…
О ноче!
Ти чуєш, як стогне
Жадана моя тишина?
— Бо істини вічної вогник
Дорівнює жмені пшона!
О ноче!
А хто ж тому винний,
Що ближче, ніж вічність, — куліш.
І мрія буває — двогривений?
Чого ж ти мовчиш?
Чого не ричиш
Над нами
Громами
Так,
Щоб змішались докупи гами,
Щоб догори ногами
Все!
Хай тоді день несе
Зойки! Нехай ридають!
Може ж, хоч так пригадають,
Що серце в людини є!
Бачиш — гниє
І досі
На розі
Каліка безногий?
І це там, де усі дороги
У прекрасну ведуть далечінь?
Так з яких же таких причин
Простягає огризок людини руки,
Тільки що не хапає за брюки —
Кумедний такий!
А навколо плювки…
Бруд з усіх місць…
Певне, що нелегкий
Хліб!
Їсть!
О!
Тож-бо й воно!
Ах, який це сюжет для кіно!
Які побутові трюки
Може дати, наприклад, безрукий,
Що з очима, повними муки,
Виє в пики фарбованих баб:
— Цигарки Гостабфаб!
Ех!
А ще краще сліпець біля тину,
Що, зігнувши дугою спину.
Виє кожну хвилину:
"У каміна".
А хвилина
Годину
Непомітно за руку веде…
І ніде
Не спочину!
Ніде
До загину…
Ніде!
І обличчя моє бліде
Не одягне ніколи усмішки.
Що бувала колись у людей
Над сторінками мудрої книжки…
Ах, ця мудрість!
Десяток слів.
Ну навіщо поеми й промови?
Головне — заробив і з'їв
І щоб трошки здоровий!
І тоді вже, ноче, дивись —
Не врятують наради й накази,
Коли там, де серце колись,
Буде клаптик такої фрази!
І не вірю, не вірю — ні! —
Що сотворить добро недобрий!
І погасли по вікнах огні…
І туманиться обрій…
Місто спить.
І стоїть
На сторожі
Біля нього
Засмучена мить…
І болить,
І болить,
І болить…
Ой мій болю!
Ти днів моїх радосте!
В далечінь тебе час несе.
Може, так колись з тебе виросте
Виправдання за все!
О мій болю!
Єдиний!
Прекрасний!
Жертва моя далеким братам!
Там —
Біля ніг нової людини! —
Згасни
Коло радісних брам!
А я тобі дні віддам, —
Славлю тебе, великий!
Вірю — сльоза одинока каліки
Важить більш, ніж промови,
баланси
і тисячі віршів і драм!
Там —
Вам,
Нам,
Тобі,
Мені.
Їм —
Гей —
Всім,
Всім.
Всім, —
Так буде:
Прийдуть дужі, щасливі люде;
А земля така й не така:
І машини прекрасні всюди,
Й без мозолів кожна рука.
І ось сядуть вони на квітчастих луках,
І розступиться час.
…І в крові, на Голгофі, в муках узрять нас.
Тоді голос — від моря до моря:
— Що з вас кожний робив тоді,
Як творилося наше вчора
На землі, від крові рудій?
І ось вийдуть похмурі й скажуть:
— Ми Не хотіли, щоб правду нашу
Витягали з пітьми!
Знали смак у коханні й лікері, —
Та чи винні ж у тім, скажіть.
Що не знали зовсім про двері,
Що вели за біжучу мить?
Ну, пороли там часом… Одначе
Не звертались ніколи на "ти"!
Й раптом крикне хтось нетерпляче:
— А женіть їх під три чорти!
Тоді вийдуть горді, мов льви!
І не я… і не ви…
Інші.
Скажуть:
— Ми ті,
Хто, вірні меті,
Йшли безупинно до неї! —
З темних проваллів на скелі круті,
Світлом безсмертним укриті, —