Галілей – Євген Плужник

Євген Плужник

Галілей

От ликующих, праздно болтающих,

Обагряющих руки в крови

Уведи меня в стан погибающих

За великое дело любви.

Н.Некрасов

Марусі Юрковій присвячую

По безмежних просторах знайома путь

Не втомила землю і досі,

Бо ось знову дощі ідуть,

Осінь.

І коли повз кав'ярні, де теплі огні,

В черевиках іду подертих,

Чогось раптом спокійно-спокійно мені —

Чи то жити, чи вмерти…

Ах, ця осінь!

Це з нею постійно так:

Стисне серце в малий кавалок, —

І ось дні —

Наче сірий тифозний барак,

А за вікнами плями галок.

Гей, спокійні, досвідчені! Всякі!

Ви!

Чиї щелепи, мов обценьки!

Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави…

Взагалі, я дуже тихенький.

Не потрібно, звичайно, такої бридні

Тим, що мають нервову систему хорошу!

Ну, а я, хто обідає раз на три дні,

Інакше не можу!

Може, й справді такий обиватель я,

Що весь біль мій — пальто без вати;

Тільки ж, може, це з того, що я відтіля,

Де закон — не по разу вмирати!

Що я можу про себе сказати ще?

— Бути щирим — не всім зуміти! —

Хіба те, що під сірим вечірнім дощем

Десь на розі вити б і вити.

Так, як виє на місяць голодний вовк,

Дужий пращур собаки! Не замовк,

Не замовк,

Не замовк

Голос споминів всяких!

Крізь минуле і кожну хвилину нову,

Крізь кохання чую і книгу —

Ау-у! — вовчий вигук.

Так, як виє дикун чорношкірий десь

У байдужі вуха природі…

Ах, я знаю, дикун той сховався увесь

В моїм серці насподі!

Так, як вили колись і мої діди,

Називаючи вий цей співом,

Коли співів чужих сліди

Заливали червоним пивом!

Гей!

Та тільки ж тихенький я…

І мені потихеньку вити

В мертві вуха нудних киян

Під осінній холодний вітер…

І такий я злиденний увесь,

І убого мені, убого…

І Тичина, і Рильський, й Олесь…

І нікого-нікого…

Ну кому розповім я про ранній біль

І про віру мою у біль цей,

Коли мрія загальна — щоб вісім неділь

Та на одному тижні зряду!

Та й не треба нікому ніяких слів:

Міліард дев'яносто чотири промови!

Головне — заробив і з'їв

І щоб трошки здоровий!

Ну на чорта, встромившись в сівке пальто,

Комірком затуливши шию,

В гущу давніх повій і нових авто

Десь на розі безглуздо вию:

— Нехай буде воля твоя,

Часе мій.

На землі натомленій цій!

Комашинка маленька я

На твоїй байдужій руці…

Ой, упали ж та впали криваві роси

На тихенькі-тихі поля…

Мій народе!

Темний і босий!

Хай святиться твоє ім'я!

Хай розквітнуть нові жита

Пишним цвітом нової слави!

Гей, ти, муко моя свята,

Часе кривавий!

Убієнним синам твоїм

І всім тим,

Що будуть забиті,

Щоб повстати в безсмертнім міті,

Всім

Їм —

Осанна!

Й раптом тиша мені незнана

Кривить сміхом покірний рот, —

Ах, і в серці гаряча рана —

Остогидлий всім анекдот!

Тоді бачу — в проваллях камінних

Чудернацький дикий танець!

І нікому ніхто не винен,

І давно вже з нас кожний — мрець!

Танці… злидні… карати…

парфуми…

Гаманці…

Гаманці…

Гаманці…

Як до речі вигукують думи

Десь на розі старці!

Пруть до церкви, на смерть, в ресторани…

Жруть, торгують собою, плюють

В непромиті, неславлені рани —

Живуть!

Гей, ти, вулице!

Потного м'яса

Безбережна, безкрая ріка!

Й над усім — два словечки з Тараса

І обмитий дощами плакат!

Ну кому це потрібно сьогодні?

Дурень той, хто ще й досі поет!

Вчора — модні частушки народні,

А сьогодні — уривки з старих оперет!

Ет!

Нічні пригоди ріжні

Напрочуд дивовижні!

О часе!

Часе мій!

Хоч ти почервоній!

Ах!

В яких таких словах,

В рядках, скажіть, яких

На розі днів моїх

Від болю закричу?

Мовчу.

І, як і всі, лечу

З землею в далечінь…

О серце, відпочинь! —

Закон.

Ти не одне — мільйон!

І не мільйон — світи

Палають до мети

Вогнем!

А щоб за сірим днем

Десь обрій не загиб,

Попросимо підем —

Чи не допомогли б…

Homo sapiens я…

Хлип… хлип…

Дайте мені на хліб!

Кормителі!

Хай царствують ваші родителі

Вічно,

А я денно і нічно

За них хлип… хлип…

Дайте мені на хліб…

Не минайте!

Темний я з болю — не бачу.

Радість останню трачу.

Чуєте: плачу —

Хлип…

Хлип…

Дайте мені на хліб

На шматочок…

Матінки, мене пожалійте,

Батечки, мене научіте,

Як його в світі жити

Мені…

О, ні!

Не копійки брудні!

Дайте шматочок щирости!

О, коли б серцем вирости

До безмежної, як біль, тишини!

Але мовчки проходять вони,

Кожний кожному завше далекий…

І вже вечір вогкий догнив,

І не сплять лиш аптеки…

Та ще серця самотній стук…

І лягає мокрий туман

На безлюдний майдан,

На брук…

Звук

Кожного

Кроку

Мертвий такий,

Так, наче збоку

Минулі віки —

Вулиць провалля чорне…

Знову самотність знайома горне

До себе мою утому…

Що ж, додому —

Забудеться!

Та чого ж тільки кожна вулиця

Серед ночі чужа й нова,

А до серця тихенько туляться

Незнайомі слова:

— Гей, ви, села! Забуті ниви!

Чи на лоні ж ваших годин

Десь розквіт хоч один щасливий,

Вашим болем прекрасний крин?

Що я знаю? Нічого не знаю!

Взагалі я не знаю нічого…

Ах, я тільки конаю

Убого…

Ах, я тільки бажаю

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: